Двоє очей своїх (у США в полісмени циклопів і гомосеків не беруть. Поліція тут дорожить своїм престижем) і одне скляне, але вставлене для чогось у трубу, схожу на підзорну. Ця труба мене найбільше дратувала, хоча й люблю романтичні аксесуари. Сам люблю дивитися в підзорні труби, а тут підзорна труба дивилася на мене. Коли в нас у підзорну трубу дивляться з верхнього поверху на нижній, то тут її призначення інше. Оскільки вікна кругом зашторені, вони націлені на громадян, тим більше громадян-іноземців.
Підіймаючись в одному із сімдесяти трьох ліфтів, я дізнався від товариша, що та підзорна труба біля каси (квиток на хмарочос коштує півтора долара) не що інше, як звичайнісінька телекамера, яка тільки супроводить, зле не стріляє. Так що коли вона дивилася на мене з підозрою (привітності в тому погляді не помітив), мені ставало трохи не по собі, і що вражає, – тієї ж миті поліцейські підгягувались, зосереджувались. Вони вимагали сумочок, портфелів і копирсалися у них, як у власних валізах. Грошей, щоправда, за це не брали. Сумочки повертали назад. Після нас особливо ретельно перевіряли інших. Я згадав ярлик, подарований мені аерофлотом із написом "VIP", і все зрозумів, Вони одразу здогадалися, які важливі персони рухалися ліфтом на вісімдесят шостий поверх. Ми мали намір піднятися з колегами ще й на сто другий поверх, якщо на вісімдесят шостому ніхто по нас не бабахне із вогнепальної зброї, яку тут носять усі, навіть немовлята.
Ліфт стрімко ніс нас угору з швидкістю космічної ракети найновішого зразка. Можливо, ракета від ліфта навіть трохи відставала б, але не думаю, що набагато. Нас несло туди, де, як писалося в путівнику, ви можете побачити найбільше скупчення хмар, а також утворення дощу і снігу. Мені страшенно хотілося простежити за цим процесом. Я навіть дав собі слово, що коли те скупчення закінчиться, спробую схопити хмаринку за одне місце й потрусити нею як слід. Адже над Нью-Йорком уже давно не висіло таких дощових хмар і стояла така задуха, що втягнути в себе більш-менш свіже повітря ти міг лише на вісімдесят шостому поверсі.
Рекламка повідомляла нас про ще одне досить цікаве явище, яке можна було відчути на висоті досягнутого нами поверху, так би мовити, не відходячи від каси, – це цілуватися. Кращого місця у Нью-Йорку для цього ви не знайдете, писала реклама. Повітря чисте, дещо розріджене від газів, і якщо ви будете задихатися, то лише від гарячих поцілунків.
Чесно кажучи, і в мене виник такий благородний намір, але народу так багато зібралося, що в мене просто очі розбігалися: я не знав, з ким тут можна пересвідчитись у правдивості реклами. Окрім цього, мене відволікали різні панорами й скупчення хмар десятьма поверхами вище, і я зрозумів, що в той день ощасливити дощем чи снігом нікого з ньюйорківців не вдасться – руки виявилися короткими. Довелося підійматися вище, на сто другий поверх. Не заради самореклами, а для ствердження факту зауважу, що на таку висоту підіймалися тільки окремі сміливці. Серед них був і я. У мене особисто від гордощів дух перехоплювало. Особливо, як ти дивишся угору чи вниз. Там і там видовище майже однакове. Коли дивишся вниз, то враження таке, ніби ти летиш на хмарі десь в районі Пенсільванії чи над штатом Коннектикут. І ти думаєш: "Якщо хмари й далі так інтенсивно розріджуватимуться, то до Коннектикуту, мабуть, не долетиш. Опустишся трохи раніше – в Нью-Джерсі".
Коли ж ти дивишся угору, то тут на тебе чекає інша небезпека: та ж хмара вчепилася за вершечок телевежі. Над головою в тебе ще й телевежа. До низу чотириста вісімдесят один метр, вгору триста вісімдесят шість, а ти десь посередині, тож краще взагалі нікуди не дивитись. Амплітуда вежі тут така, що маятникам наших домашніх ходиків треба замовкнути й кувати зозулькою. Бо її коливання сюди-туди страшенно гнітюче діє на нервову систему, яка в тебе – тут це особливо відчуваєш – так само розхитана, як і ця телевежа.
Коротше кажучи, якщо ти уже сюди добрався, то почуваєшся так, ніби в гостях у самого господа бога: приємності мало, а небезпека велика. А ще там шкодуєш. що ти оце стоїш на вершечку Емпайр стейт білдінга, а тебе не бачать твої рідні. Хай би глянули, на яку нарешті світову височінь ти піднявся. Відтак мали б приємність розповідати близьким і далеким, на якій висоті щойно ти побував. Хоча й тимчасово, як усе в цьому житті.
Емпайр стейт білдінг – це найвідоміша в усьому світі обсерваторія. Розташувалася вона на розі 5-ї авеню і 34-ї стріт, в корінь назви якої покладено наші слова: стрілятися, стрітень тощо, – стріт.
Відкрита обсерваторія від дев'ятої години тридцяти хвилин ранку за нью-Йоркським часом (тут нью-йоркський час, як, наприклад, у Варшаві – варшавський) до дванадцятої ночі. Для усіх, в тому числі і для самогубців.
Збудована на цьому ж таки манхеттенському острові у 1931 році і стоїть досі без осадки й капремонту, жоден поверх не увійшов у землю. По-перше, як ви уже знаєте, землі тут нема. Манхеттен – це суцільний камінь. По-друге, кілька поверхів під час будівництва увігнали "під землю", і вони там ніби вросли.
Якщо вірити американським екскурсоводам, то Емпайр стейт білдінг стоїть на самому серці Манхеттену. Очевидно, саме цим пояснюється, що його телевежа так коливається. Дивлячись на неї, бачиш, як вона подібно до вашої ноги ледь помітно здригається після кожного удару серця. Отакий секрет (найперший у світі) Емпайр стейт білдінга.
Не втерплю похвалитися: я прозвав його "восьмим чудом світу", а коли повернувся на рідну землю, то через два місяці всі американські рекламки вже користувалися моїм визначенням, але моє прізвище як автора чомусь забули вказати.
Наша гід – і цього разу жінка, – назвала Емпайр стейт білдінг небесним собором. Очевидно, належала до однієї із численних тут релігійних сект. У всьому відчувалося, що вона людина глибоко релігійна. Говорила тихо, ніби боялася, що її почує бог і чимось буде невдоволений. Ходила в м'яких кімнатних капцях, а ступала так, ніби все життя виконувала танець маленьких лебедів – навшпиньках, і лишалося таке враження, що вона когось боїться розбудити. Чи не прихованого у всепожираючому й ненаситному череві імперіалізму звіра? Але хіба плавними й м'якими, як у кішечки, кроками такого звіра розбудиш?
Сто другий поверх преспокійно розташувався па чотириста вісімдесят першому метрі небесної висоти. Ось уже понад п'ятдесят років поглядав на Манхеттен, на весь Нью-Йорк і на кілька найближчих штатів, як єдиний і найвищий у світі король висоти. А кілька років тому світову першість у Емпайр стейт білдінга відвоювали брати-близнюки – два стодесятиповерхові хмарочоси. З'явившись на вулицях Нью-Йорка, ці манхеттенські близнюки (назва моя – просив би в путівниках майбутніх це зазначати й називати її автора) одразу заявили про себе, як хулігани номер один, кинувши тінь навіть на Емпайр стейн білдінг. Вони перебрали на себе роль убивць. Кожен свідомий самовбивця США тепер вважав нижче своєї гідності стрибати з традиційного і вже давно не модного Бруклінського мосту, а так само і з Емпайр стейт білдінга, якого, до речі, ще й обгородили ґратами з нержавіючої сталі. Та такими густими, що навіть людина, яка не хворіла в дитинстві рахітом, не могла просунути крізь жодне вічко голови.
Тому всі самовбивці перейшли на найвищі (якщо не в світі, то на Манхеттені) білдінги-"близнюки". Сюди ж полізли рекламісти-альпіністи, стрибуни з парашута, канатохідці, котрі пересікали по канату, без підстраховки, відстань між плечима одного близнюка до другого.
У вільній Америці (за всю не скажу, але у Нью-Йорку напевне), перевищено усі вавілонські вежі, на жодній тепер не можна збожеволіти. Наука й техніка пішли далі біблійських розповідей. Скажімо, на цьому ж Емпайр стейт білдінгу, щоб потрапити з одного раю в інший, по дорозі потрібно було зробити лише одну пересадку на вісімдесят першому поверсі, а там уже можна було пірнати вниз головою в будь-якому напрямку з висоти сто другого поверху. І все це коштувало два долари. Для членів профспілки й солдатів – один-півтора долара. Тепер же вільна Америка все це закувала, поставивши грати: чудові, блискучі, з нержавіючої сталі. Найкращі у світі.
Золотий вік на Емпайр стейт білдінгу, як і на інших хмарочосах, минув. Настав вік нержавіючої сталі й міцних металевих ланцюгів. Такий ланцюг не по зубах навіть суперменові.
Викинутися з будь-якого хмарочоса, як і шаснути з моста у воду, сьогодні ньюйорківцеві стало важче, ніж навіть двадцять років тому. А ще, кажуть, свобода. Тепер зрозуміло, чому її, свободу, в такому темпі реставрують, збираючи у бляшанки пожертвування. Не виділив одразу певної суми для реставрації статуї Свободи мільярдер, тягнуть центи із середняка – найщедрішої ланки людей. А що ж воно за свобода, коли і вмерти вільно не дадуть. Проблема. В Нью-Йорку всюди, як і всюди у США, проблема на проблемі. Проблема з безробітними. Проблема з жебраками. Проблема із самовбивцями. Проблема з чорною смертю. Проблема з наглою смертю. Проблема (чи не найбільша) з білою смертю. Проблема із страйкарями. Проблема з ветеранами війни проти В'єтнаму. Проблема з психікою. Проблема з чорними. Проблема з жовтими. Проблема з червоними. До сірих ще не дійшло, Сірі поки що спокійно валяються на манхеттенських решітках і в президенти Сполучених Штатів Америки вже не пориваються навіть уві сні. Й без того сну не спиться. Не так-то легко й заснути, коли через тебе час від часу то один, то інший переступає. І якщо тебе може хто поцілувати у твою неголену щоку, то тільки пес у хвилини розчулення. Такий же безпритульний, як і ти. Але він ще не настільки до всього очерствів, як ти, і якщо його трохи підгодувати, то може ще й хвостом дружньо повиляти. Чого не скажеш про тебе. Ти вже пропащий. Хоч бери й на хмарочос дерись, щоб розбагатіти. Як Ірвінг Уїйкенд – іграшкових справ майстер. Він поклав собі залізти он на один з "близнюків".
Стіни такого білдінга, бач, із скла та сталевих прутів. По них вертикально можуть повзти тільки дві створені природою істоти – муха й павук.
– А стоніжка? – запитав я з властивою мені скромністю.
– Так, сер, і стоніжка, – охоче погодилася гід.
– Так от людина-муха, як варто казвати Ірвінга Уїйкенда, одного ранку, коли діловий і вируючий Уолл-стріт спав, приїхала до підніжжя того нью-йоркського Евересту, усіяного шістдесятьма тисячами вікон, і неквапно полізла угору.
Ми оглянули Нью-Йорк з висоти сто другого поверху, і всі дійшли висновку, що тепер він не більший за Жмеринку, а автомобілі, що повзають там унизу, – завбільшки з божі корівки, тільки пофарбовані в яскраво-жовтий та інші кольори – чорно-синьо-зелено-блакитно-брунатно-червоні.