Коли Остап скінчив свою бесіду, пан староста усміхнувся і спитав ввічливим тоном:
– А чи вашмость пан студіювали право посполите?
– До чорта з правом! – гукнув Олекса. – Яке тут у вас собаче право? Опришкові куля в лоб або мотуз на шию – ось се і право. Де право безсильне, рішає шабля. Що ви тут говорите про якісь розправи? Ось ми тут самі з ним розправимося краще, чим не один із ваших посіпак.
Вчувши се, пан Задрипа зблід і винісся нишком за двері. Сам пан староста скрутився на кріслі і хотів було щось відповісти, та Юрко перебив його.
– Так є, ясновельможний пане старосто, знаємо право не согірше вас, – відповів.
Пан Струсь усміхнувся знову.
– Ergo, – сказав поважно, – знаєте також, що шляхтича без actum controversia, без оборони і репліки на горлі карати non licet, а притім такі справи підлягають соймові. Звольте, вашмостьове, заждати, доки сойм не порішить вашого спору.
Юрко не видержав.
– За сто літ, – крикнув, – за сто літ хіба прийшла би на чергу ся справа! Ми суду домагаємось сейчас, сейчас, ви розумієте?
– Але ж я розумію, лише ultra formam juris, хоч і як бажав би я вашмостів контентувати, non possum. Та ось дам вам добру раду. Внесіть протестацію, справа піде дорогою цивільною, а, узискавши кондемнатку, можете її відтак екзеквувати manu armata.
Юрко озлобився.
– Що нам тут, ваша милість, дуби смалені плетете? Ми хочемо розправи сейчас, бо не бажаємо самі поганити рук бісовим стервом. Коли б не наше почуття святої справедливості, ми застукали би його таки в лісі, як він небіжчика Цебрівського.
Пан староста усміхнувся з незворушливим спокоєм а, запримітивши, що пан Зглобіцький не буде вже мати нагоди розказати за життя про його суд, відповів отверто й щиро:
– Знаєте, панове, я ось тепер сам in dubio, чи не було би воно краще так поступити, але ви розумійте самі, що actum controversiae переводиться сейчас над сим, кого зловлено in recenti.
– In recenti! – гукнув Юрко. – Ми ж його зловили in recenti. Ось послухайте, ще й не такий crimen поповнив гей опришок, але ми гадали, що й тамтого вистане, щоби спричинити розправу в суді.
І, запинюючися, червоніючи, то бліднучи, став розказувати про звірський злочин пана Зглобіцького та про участь у сьому пахолків пана Корніцького й латинського ксьондза. Коли скінчив, настала у зборі мовчанка, а пан Струсь встав із крісла.
– Дзіви оповідаєте, вашмостьове, засьби смів слуга Божий до подібного latrocinium admittere manus. Се неможливе. Коли б се була правда, я мусів би мати й сього ксьондза й сих пахолків, заки міг би справу розсудити і віддати її канонічному судові. Се справа аж надто пахне акатолицьким духом, і подібного гріха я на свою совість брати не можу. Проте можу вам лише віддати підземелля замку до розпорядимості, щоби ви там in fundo пана Зглобіцького на власному харчі, амікії та кустодії держали, доки не покличу всіх свідків. Бо, repeto, в подібний crimen духовника римської церкви і пана Корніцького – першої підойми католицизму в повіті, безумовно, не можу вірити.
– Як-то не віриш? – крикнув Олекса. – Чи ми не християни, чи ми гірші від сего опришка? Ми тобі на хресті присягнемо, ми землю їстимемо, що кожде слово – се свята правда!
Пан староста розвів руками.
– Audiatur et altera pars, – сказав поважно і звернувся до лежачого. – Пан Зглобіцький, чи правда се, що з вами був римський духовник та пахолки пана Корніцького?
– Неправда, – відповів Зглобіцький спокійно, глянувши визиваюче на Юрка й Остапа.
Всі замовкли на малу хвилину, так нечувана була безсоромність опришка. Коротка се була хвиля, і крізь голову Зглобіцького майнула гадка, що ось удасться йому відтягнути виконання належної кари на якийсь час. У душах молодців були, однак, інші гадки та почування, чим се припускав зв'язаний шляхтич. Там гуділа і кипіла страшна, безпощадна лють, що пожирала всю розвагу та милосердя, безоглядна злість та жажда крові, не здержувана ніяким сумнівом. Лиця присутніх прибрали синю краску скаженості, затиснулися п'ястуки, а з-під запінених губ заблистіли стиснені зуби. Юрко зціпив їх так сильно, що аж кров виступила на уста і двома краплями сплила по бороді.
– Ждати? – ревнув не своїм голосом. – Ждати на справедливість? А чи ждала його злочинна рука, щоби Гриць поєднався з Богом? Ні, ми ждати не будемо, ми…
– Пусте городиш! – крикнув Іван. – За слова – слова, а за кров – кров.
– Око за око, зуб за зуб, – крикнув Олекса. – Давайте його!
Остап відчинив двері, і кількох пахолків пана Угерницького вбігли до салі.
– Брати його! – приказав Юрко.
– Не можна, ваша милість, – сказав один з гайдуків, – надворі багато пахолків та гайдуків, є і кількох зі шляхти, могли б перешкодити.
Важко дишучи, здержалися молодці, але Остап отямився перший і вхопив Зглобіцького за чуб.
– Га, коли так… – прохрипів, – то ми ось тобі…
І залізною рукою розірвав сорочку й жупан на шиї злочинця. Відтам переволік його через високий поріг салі так, що лежав на порозі. В руках Танаса блиснула шабля, і нагло порозумів пан Зглобіцький, що його жде.
– Бий, Танасе! – гукнув Остап.
І в сій хвилі почувся хриплий, просто звірячий рев, відтак короткий свист шаблі – і фонтан крові бризнув на салю, аж кілька крапель упало на нові чоботи пана Струся. Гайдуки вхопили голову і трупа і поволікли їх далі сходами, щоби викинути в ріку. За ними послідували молодці, пан староста остав сам. Він глядів на велику криваву пляму на порозі салі, а на його лиці не видко було надто великого зворушення. Та в сій хвилі порушилося щось біля дверей, і пан Струсь здригнув. Одначе не був се ніхто чужий. Позеленіле зі страху лице єгомості, пана Задрипи, а за ним і цілий пан Задрипа показався в салі.
– Я-я-ясно-ясно-ясновельможний пан староста, що на се? Треба би їх пахолками…
– А чи хто протестує? – запитав живо пан староста.
– Ні! – відповів зчудований возний.
– Трупа найдено?
– Ні, ніхто його й не шукав.
– Порозумієш, отже, вашмость пане Задрипа, що ні тобі, ні мені його шукати non licet. Коли ж нема трупа, нема і прокламації, а nemine instigante res absoluturo. Затям собі і те і tace, domine Задрипа, бо будеш битий.
Ні в сих, ні в тих остав пан Задрипа в окервавленій кімнаті, а пан староста вийшов з повагою і подався в свої покої.
4. Вияснення
Початок липня приніс чимало змін у лошнівський двір. По зловленні та покаранні пана Зглобіцького запанував тут, як і в Цеброві, рід понурої радості. Слізну згадку про померших прислонював собою кривавий, безголовий труп опришка. Та не була се справжня радість, бо ж лихо ніколи лихом не направиться. Вже таки у довершеній месті бачили месники руку вічної Божої справедливості та доказ опіки Всевишнього над пригніченими.
Та хоч пан Василь і його рідня оплакували люту смерть маленької Ганнусі, у дворі роблено приготування до весілля Марусі з Остапом. А причина сього була ось яка.
Коли по всій околиці рознеслася вістка про безпримірно скорий вимір справедливості у теребовельському гроді, стали всі розвідувати, хто, кого, чому і за що убив, позивав чи карав. У справу вмішалися старостинські пахолки, вірмени й жиди, а вкоротці вийшло все наверх. Услід за сим почала польська шляхта, до якої належали мало не всі села Теребовельського повіту, буритися, лютувати проти Угерницького та складати на нього всю вину, буцімто він велів убити пана Зглобіцького задля релігійних непорозумінь. Шляхта збиралася у гроді, розпитували пана Задрипу та писаря про перебіг екзекуції та ладили чимало протестацій і позовів.
Крім сього, пан Корніцький збирав усяку сволоч, наймав її за гроші та поїв горілкою, щоби "по-лицарськи" протяти сей "боляк на здоровому шляхетському тілі", як називав панів Угерницьких. Злість пана Корніцького, який був найбагатшим дідичем у всьому старостві, надала також напрям напастям других. Бач, панів Цебрівських не чіпався ніхто; шляхта навіть боялася чотирьох молодих, мов медведі, сильних, а з роду загонистих хлопців. Пан Василь зате був доволі багатий та робив свого часу якнайкращі надії, що виховає сина на католика й поляка. Сього сина знала шляхта дуже мало, а тим-то й гадала, що його нічого боятися.
Бач, усякий шляхтич, який лише дещо визначався силою, показував її залюбки по коршмах, ярмарках, з'їздах та пиятиках. Так-то надіялися сусіди без труду розхапати між себе товсту субстанцію пана Угерницького з нагоди подій зі Зглобіцьким.
З усіх сих намірів не вийшло, одначе, нічого, бо пан староста Струсь вияснив позовникам, що у справу вмішані ксьондз і пан Корніцький. Шляхта знала своїх людей аж надто добре, тому й не сумнівалася, що вістка правдива, і позови не вплинули до гроду. Ніхто не бажав мішати церкви у "сусідські непорозуміння" або наражувати собі повітового потентата.
Зате чимраз більше левенців, опришків, загонової шляхти, гайдуків, пахолків, відправлених жовнірів, угорських сабатів стало показуватися по теребовельських коршмах та розпитувати про Лошнів.
Ось се була найбільша небезпека, і на неї мусів пан Василь придумати способи. І він найшов їх.
Перш усього приїхав до Лошнева старий Цебрівський, і, завізвавши попа таки з лошнівської церковці, оба батьки веліли повінчати Остапа з Марусею. Другої днини взяли зі собою двадцять "драгунів", Юрка, Олексу, Івана та братів пана молодого і "конно та збройно" заїхали до теребовельського гроду, де пан Василь переписав Лошнів на дочку й зятя.
Перед заїздом на Микулинецькім передмістю, куди заїхали саме прибувші, зчинилося вкоротці чимале збіговисько. Питання та відповіді летіли, мов град, і зі скорістю лискавки рознеслася новина по місті. Вона збентежила всіх, бо всі зрозуміли, що втратили, властиво, підставу до наїзду. Можна було вправді й не питати про причину, але все-таки інеквитація без ніякої причини – се річ немила.
Лошнів належав ось по закону до Остапа Цебрівського і позискав кількасот дужих оборонців у незголоджених, здорових, охочих й добре узброєних підданих з Лошнева та Кровінки. Хто зачепився з Лошневом, сей стягав на себе месть Цебрівських, і тому, коли зібрана у Теребовлі шляхта та найняті посіпаки знюхали письмо носом, запал остиг відразу. Кождий бачив власними очима справний, неначе правильне військо, вишколений відділ "драгунів" пана Василя, а поруч них задзєржисті міни панів Цебрівських, і кождий утратив охоту почути на собі їх силу.
Одні за другими стали виноситися з міста, щоби де у затиші стравити свобідно наїдки га напитки, заставлювані їм паном Корніцьким та його ренкодайними.