Він у мене в загородці.
— Маю дротяну сітку. Псам на голови надягаю, коли уколи роблю. Можна і йому надіти, якщо дасться.
— Змусимо піддатися, — примирливо мовив Грабаш. – Та й сили в нього вже не ті…
Фельдшер був значно молодшим за лісника, проте зжите лице старило його і виказувало в нім чоловіка хворобливого і знервованого.
Лісник трохи помовчав, вичікуючи, як він поведеться далі, бо відчував, що миру майже досягнуто. Лишилося узгодити, коли ж саме навідається. Він міг би й запитати про це, та, знаючи натуру ветеринара, не поспішав, аби знову не викликати роздратування.
— Він що, часто приходить до твоєї садиби, чи якого дідька? — й собі зволікав Волощук, усе ще уникаючи остаточного слова.
— Відтоді, як випустив на волю, — вперше.
— А на мотоциклі до лісничівки твоєї доїду?
— Дорога добра. Лісова, правда, не така вторована, як у селі, але проїхати можна. Або ж сідай зі мною на воза. Тут не так далеко.
— Ага, взяв і сів, — вишкірився ветеринар. — Тільки коней не жени.
— Тьху! — сплюнув Грабаш. — Увечері приїжджай і не бурчи зайве. Хоч похвалишся на старості, що вовка лікував.
— Було б чим! Скажу сторожеві, щоб вистежив і ще раз підстрілив, бо як вилікую, то люди кістки мої потім проклинатимуть.
Того дня ветеринар ще довго бурчав, голосно обурювався і затято кепкував з лісника, проте наступного ранку все ж таки зупинив мотоцикла біля його садиби, щоб спокійно, миролюбно, як і належить фельдшерові, проказати:
— Ну й де ж твій звірюка? Показуйте, що там у нього.
— Я навіть не сумнівався, що приїдеш. Просто впевнений був у цьому.
— А я до останньої миті сумнівався: їхати, чи послати вас разом із підстріленим вовком? Тому ще й досі не впевнений: треба його оглядати чи не варто?
3
Злива вщухла.
Вітер зривав з листя олов'яні краплі і кидав на розбухлу землю, мовби висівав їх для прийдешніх дощів.
Грабаш пройшовся обійстям, зупинився біля огорожі, похитав нею, аби впевнитися, чи міцно тримається землі, і раптом заціпенів від подиву.
Навпроти воріт, за невеличким кущем, сиділа вовчиця. Четверо вовченят обабіч неї завмерли, витягнувши лисячі мордочки у той бік, куди дивилася мати, немовби чекали, що зараз там з'явиться щось таке, чим можна буде поживитися.
— Е, та ти, бачу, цілий виводок свій на оглядини привела! — гукнув старий. — То підходь ближче, не бійся. Хороших маєш вовченят, бо таки справді хороших!
Помітивши людину, вовчиця перегнала виводок до кінця галявини і знову завмерла у тій самій позі, мордою до загородки, у який нудився Блудний. Самиця, яка завжди намагалася ховати виводок у найгустіших хащах, тепер, здавалося, втратила материнський інстинкт і привела малих аж під людське житло, майже на вірну погибель.
— Ба, чого втікаєш? — спохмурнів Грабаш. — Якщо вже привела, то стій. Чи я не знаю, що таке самотина? Знаю...
Уперше лісник побачив її ще того дня, коли приїжджав ветеринар. По сліду знайшла пристановище своєї пари та й бігала довкола садиби, не наважуючись наблизитись до неї, але й не маючи сил піти геть. Оті кола, які вона пробігала з затятою розміреністю, видавалися лісникові дивовижним танком вірності і приреченості. І творився він до самого світанку.
Потім вовчиця щезла, тай Грабаш гадав, що ніколи більше не з'явиться тут. Може, хотіла, щоб Блудний побачив вовчат, бо це додасть йому люті і допоможе вирватись з полону. Або, може, привела їх сюди, щоб попрощатися і піти з виводком у ще віддаленішу й безпечнішу місцину? Хтозна?
— Гаразд, гаразд, не нудься! Уже сьогодні випущу, — мовив Грабаш до вовчиці, ніби самим словами цими здатен був утішити її. — Ще мав би з кілька днів пробути в мене, поки рана добре загоїться. Але як ти вже прибігла, то нехай... Тай коневі легше буде, бо перші дні утікав від двору, мов навіжений.
Отак, промовляючи до неї і до самого себе, лісник наблизився до міцної загородки, збитої ним одразу ж за повіткою з дровами, і відсунув три жердини.
Вовк відступив у дальній куток і зіщулився. Він ніби злякався волі, або ж передчуття підказувало йому, що то пастка. Аж як старий відійшов і став коло пса, він нарешті наважився і, ледь припадаючи на лапу, кинувся до воріт. Грабаш бачив, як він порівнявся з вовчицею, проте страх не дозволив йому зупинитися; він пробіг повз самиці, мовби й не помітив її. Але вовчиця відразу ж кинулася за ним.
Старий тремтячими руками дістав цигарки, закурив. Якась незбагненна хвиля розчуленості заполонила його свідомість, і на очі найшли сльози. Він почувався так, мовби оце щойно став свідком ще однієї великої людської радості або ще одного людського горя.
"А ти кажеш: "винищити"... — з докором пригадав собі Волощука. – Як ти їх винищуватимеш, як то цілий світ, котрого нам з тобою, може, так ніколи й не збагнути? А в світі як у світі: свої радості і своє лихо; і хтось неминуче гине заради того, щоб вижило прийдешнє покоління...".
І ще довго стояв біля воріт і вдивлявся у лісові хащі.
4
Поминули місяці.
Ліс тяжко зітхав і, приспаний першими морозами, влягався на ніч. Лише молоденькі ялиці позбігалися до самої галявини й обступили лісникову хату, наче змерзлі діти — пригасле вогнище.
Грабаш прислухався до їхнього шумовиння і до завивання вітру; він думав про зиму, з наближенням котрої, як ні в яку іншу пору року, відчував свою старість. Відтак кожен листопадовий вечір викликав у нього думки й почуття, з якими мусив боротися ночами, наче з маною.
Так було і цього пізнього вечора. Проте поступово хвиля ця вляглася, і вже мав би задрімати, аж раптом почув... вовче виття.
Якийсь час насторожено дослухався його, не знаючи, як повестись, далі не витримав і підвівся з ліжка.
— Чи не тебе, Блудний, знову біда пригнала? — незле бурчав у завіконну темряву, нашвидкоруч одягаючись. — Яка болячка на тебе напала? Може, зголоднів? Напевне, що зголоднів, але годувати тебе не можу, навіть якби й хотів, тому що не маю чим.
Вийшовши з обійстя, Грабаш найперше глянув на місяць, що завис над самою хатою, мовби шукав у його мерехтливому сяєві спокою, але не міг знайти. Ще одна ніч приходила до нього з лісовою пригодою і задавненим безсонням.
— Де ти там виєш, нечиста сило? — перевів погляд на край галявини. І тієї ж миті побачив під деревом, що височіло посеред галявини темну постать, яка могла належати тільки вовкові. — Буде така ніч, коли я по-людські висплюся, чи вже не буде? – Підвищив він голос, одначе вовк залишився на місці.
Лісник хотів мовити ще щось, але від несподіванки задерев'янів. Просто перед ним, на припорошеній снігом купині чорнів… кусень м'яса!
Лісник ударив по ньому променем ліхтарика, нахилився, аби краще придивитися, навіть недовірливо торкнувся пальцем. Дідько б його взяв: таки справді м'ясо!
Вже й вистигло, та й запечена кров зайшлася крижаними кульками, що розсипалися по змертвілій тканині, брунатними намистинами, проте все ще залишалося свіжим.
Вовк озвався до нього виттям, підбіг трохи ближче до старого і знову завив. Тепер він сидів на ледь уторованій стежині, що вела до джерельця, і продовжував стиха підвивати, неначебто проказував до людини: "Бери. Це я приніс; бери, не бійся. Це для тебе...". .
— Та не може бути! – вражено прошепотів Грабаш, присівши над тим куснем звірини. – Такого просто не могло статися, щоб вовк, дикий, вічно голодний звір – й ось так повівся!..
Руки йому затремтіли. Ліхтарик згас. Але він усе ще не зводив погляду з тієї темної маси, що крижаніла на змерзлій землі, і стиха промовляв:
— То ти аж так віддячив старому лісникові за порятунок? То аж так?!
"Але цього не може бути! — кричав самому собі. — Не мо-о-же!".
… І, нажахано якось озираючись, утікав до хати.
1974 рік
АМГУНЬ — РІКА ВДОВИНА
1
День зpocивcя, мoв кpaплинa пoтy нa зarpyбілoмy чoлі, щo зблиcнyлa, зaпeклa cіллю втоми й oдpaзy ж ycoтaлacя y зчopнілі зморшки; a pікa yвійшлa в мopoк і пoтeклa ним дo дaлeкoі yщeлини, щoб дecь зa нeю виxлюпнyтиcя нa poзлoгy дoлинy мoдpинoвим пoвінням нoчі.
Bлacтa відклaлa кocy, cтapaннo згpeблa тpaвy нa pяднинy і вжe xoтілa пepeнocити дo cтoдoли, oднaчe пoгляд іі paптoвo зyпинивcя нa виrині pіки тa пpимapливиx cкeляx нa тoмy бoці. 3-зa циx cкeль зaвжди нaдxoдили вecняні зливи: xмapи билиcя y пopізaнe вітpaми вepxів'я, а кpивaві блиcкaвиці жилaми cпoвзaли y pікy й тяглиcя aж дo цьoгo бepeгa, щoб тyт, біля її xaти, щeзнyти y лyгoвиx тpaвax.
Boнa бoялacя тиx блиcкaвиць cтpaxoм, щo yвібpaв y ceбe щocь знaчнo більшe, ніж cтpaх зa влacнe життя, і дoвгo нe мoглa збaгнyти, кoли й чoмy він зapoдивcя і щo, вpeшті-peшт, віщyє. Лиш кoли oднa з ниx yбилa її чoлoвікa, Bлacтa з жaxoм ycвідoмилa, щo тo мyчилo пepeдчyття, відтaк cпpийнялa цю пoдію, як cтpaшнy кapy, дo якoї дoля гoтyвaлa її вжe дaвнo. Cтaлocя цe caмe під Чopнoю cкeлeю, і кількa pибaлoк дoбpe бaчили, як блиcкaвиця yпaлa зі cкeлі і poзтeклacя вoгнeм пo pіці, a Дмитpo щe підxoпивcя і cxpecтив pyки нaд гoлoвoю, нaчe xoтів зaxиcтитиcя від yдapy...
Kpaщe б вoнa вжe нe чyлa poзпoвідeй тиx pибaлoк, бo ж пoтім зновy й знoвy, бeзліч paзів, ввижaвcя їй вeчopaми oтoй чepвоний човен на вогняній pічці, і cиня, нeпpироднo вигнyтa пocтaть чoлoвікa зі cхpeщеними над головою руками. Постать, що навіки вкарбувалась у скeлю в останньому своєму порусі й останім зойком.
Одначе згодом ріка відібрала від неї навіть це видіння, і тепер на схилі, що добре проглядався з її вікна, з'являвся, разом зі спалахом блискавиць, тільки відбиток неосяжного довічного суму, oтієї вічної, нерозвійнoї туги — за Дмитром, за чоловічими пестощами, за рідним селом, що залишилося за сотнями таких рік у далекій, і теж уже примарливій, Україні.
Від ріки долинав приглушений гуркіт, що здавався відлунням гірського каменепаду. Він усе наростав і наростав, і Власта добре знала, що зароджується він у потоці поблизу Забутого острова, де завжди правила свої шлюбні ігрища дивовижна риба, яку місцеві називали "кетою".
Першої осінньої ночі, яку Власта провела на березі далекосхідної Амгуні, її теж розбудив цей гуркіт. Хотіла кинутися до вікна, проте зупинив сухий, хворобливий сміх господині, тітки Mapії: "А ти не жахайся, це всього лиш риба гуляє, кета. Аж із океану прийшла. Відкладе ікру, і вся загине. Відкладе... — і вся до одної. Тільки ріка зойкатиме.