Ліля з-під лоба насуплено дивилася на непроханого гостя, але все ж пішла на кухню готувати чай.
Іван Андрійович почав здалеку. Мовляв, нема на кого покластись у цей важкий і відповідальний час. Продовжується чистка у міністерствах оборони та внутрішніх справ. Багато хто з генералів і старших офіцерів несподівано почав виходити з Комітету порятунку України. Звичайно, там були випадкові люди, але Іван Андрійович ніколи не думав, що посиплються ті, на кого він мав надію.
Генералові інфаркту це зовсім було нецікаво. Щоправда, він набичився, коли Іван Андрійович сказав, що годі чекати в Україні свого Піночета, але тут, вирахувавши ситуацію, а, основне, наслідки, що могли з неї випливати, втрутилась Ліля, яка м'яко, але наполегливо випровадила колишнього кагебіста, посилаючись на стан здоров'я дідуся. Генерал інфаркту лише посміхнувся, коли побачив як внучка впоралася з цим нелегким завданням. Він би так не зумів.
30
Маруся знаходилась у законсервованому резерві СБУ. Коли все почалося на Донбасі, знадобились її вміння. Дівчина була з російськомовної сім'ї й особливим українським патріотизмом не відзначалась. Однак тут спрацював принцип справедливості, який вона сповідувала. Росія незаконно загарбала Крим, а зараз ґвалтує Донбас. Тому, на її глибоке переконання, наведенням порядку повинні займатися професіонали. Все інше – лірика.
Проте зараз її турбувало інше. Маруся закохалась. Такого раніше з нею ніколи не було. Артем, чи як там його насправді звати, не виходив із голови. Здається, перекинулись між собою лише декількома фразами, усміхнулись одне одному – і все, процес пішов. Розуміла, що більше може не побачити його в своєму житті. За інших обставин шукала б зустрічі з ним. А тут кому зголосишся, що хочеш бачити Артема? Ще не так зрозуміють. Це її викликають, якщо треба взяти участь у якійсь спецоперації, а не вона сама пропонує свої послуги. Навпаки, мусить сидіти тихесенько і не висовуватись. Чекати, так би мовити, свого часу. Зоряного. Не факт, що Артем братиме участь у наступній спецоперації разом з нею. Все залежатиме, що за справа буде.
Нерви у Марусі залізні, але й вона часом не витримує того, що каже батько. Чим же тобі Україна не вгодила, тату? Але мусить мовчати, вдавати з себе пофігістку, як було завжди. Росія на Донбасі? Та хоч Китай або плем'я тумба-юмба. Мене це не гребе.
Сподівалася випадково зустріти Артема в Донецьку. Чому б і ні? Тоді можна буде з ним спокійно поговорити, як зі старим знайомим, не привертаючи зайвої уваги. Чи все-таки при зустрічі з Артемом вони повинні вдавати, що бачаться вперше? Жодних інструкцій щодо цього не мала. Значить, виключили саму можливість їхньої зустрічі? Мабуть, хлопець, якого вона так необачно покохала, і не з Донецька зовсім, а прибув із України.
З думкою про Артема Маруся засинала і прокидалась. Час летів. Хлопець жив у її голові, але реальність була іншою. Заспокоювала себе тим, що треба вміти чекати. Тоді й на її вулиці буде свято.
31
Другого вересня батькові міського голови Дрогослава виповнилося дев'яносто.
Юнаком він був в УПА, але після першого ж бою потрапив у полон. Москалі ще й не мали наміру катувати його, а він з переляку видав те, що знав. Знав небагато, але достатньо, щоби йому зберегли життя, зрозумівши, що це неоціненний кадр на майбутнє. Потім мусив довгі роки служити комуністичній системі. Його вели різні люди, передаючи з рук у руки. Він завжди знав, що не можна розслаблятися ні на мить.
До Сибіру його таки вислали, аби він був стукачем серед нескорених. Там у свої тридцять дев'ять, ще за Хрущова, одружився. А вже наступного року, коли до влади прийшов Брежнєв, у них народився син – нинішній міський голова Дрогослава.
Режим проживання на поселенні не був таким жорстоким. Багато з тих, з ким сидів у таборі, потрохи поверталися в Україну. Він не поспішав, вештаючись Росією. Боявся, що хтось у рідних краях таки знає про його співпрацю з окупантом. Але йому наказали їхати, бо свої очі їм були потрібні там, а не тут. Ледве вмовив їх, щоби поселили в сусідній області. Посміялися з його страху, але таки виконали прохання, бо треба було стежити за парочкою неблагонадійних у Дрогославі.
Він часто думав про те, що десь зберігається грубезний том його доносів на різних людей. Мабуть, зараз він і не пригадає всіх, кому зламав долю. Але завжди знаходив виправдання цьому, адже і йому жорстоко ламали долю – і не раз.
Дружина померла ще до здобуття Україною незалежності. Син і двоє доньок мають вищу освіту. Внуки вже великі. Правнука назвали на його честь. Що ще треба для повного щастя? Але йому щоразу ввижалося, що приходять до нього хлопці з лісу і кажуть: "Собаці – собача смерть!". Тих хлопців уже давно нема в живих, але видіння ніяк не покидали його.
32
Маша, звичайно, не дуже розбиралась у протистоянні між різними спецслужбами, а тому після несподіваного дзвінка до неї дяді Вови, про якого вже починала забувати, вона відразу ж зателефонувала полковникові ФСБ. Знаходитися між двома вогнями й намагатися зберегти власну шкуру – наївно.
Полковник ФСБ ліниво запитав у неї, що ж хотів дядя Вова. Маша відповіла, що той був незадоволений її зникненням, сказав їй, що могла б і попрощатись. А ще попередив, що вони незабаром зустрінуться і він візьме у неї те, що втратив. Мабуть, останню фразу кожний розумів по-своєму.
І хоча полковник ФСБ запевнив, що тримає ситуацію під контролем, Маша все зрозуміла з точністю до навпаки. Самі його питання призводили до цього. Як дядя Вова взнав її новий номер телефону? Звідки він телефонував? А вона знає! Якщо в тебе ситуація під контролем, то навряд чи ти станеш задавати такі запитання.
Що знала – те й довідалась. Страх знову зсередини почав руйнувати її тіло й душу. Маша жалкувала, що відразу після приїзду в Москву не підстрахувала себе. Занадто понадіялася на те, що полковник ФСБ врятує її від усіх бід. А той брутально використав не лише її тіло. Мабуть, у нього були свої претензії до дяді Вови, а вона, дурепа, злила на того весь компромат, який мала. Тепер якщо дядя Вова її не приб'є, то це зробить полковник ФСБ.
І знову перед Машею випливло обличчя олігарха, який жив в Австрії й насолоджувався життям. Майже добу вона витратила на те, щоби зв'язатися з ним.
33
Соня закінчила життя так, як було написано на небесах. Можливо, навіть трохи раніше, – але в космічному вимірі це вже була нікчемна похибка. Зранку вона не піднялася з ліжка, а коли придивилися, то зрозуміли, що її задушили подушкою, – і це була помста за Єршову, яка повісилась.
Звісно, ніхто не бачив і не чув, що трапилося вночі. Широко розплющеними очима в'язні дивилися на Варвару, а вона спокійно переносила ці погляди, ніби смерть Соні її взагалі не стосувалася. Наглядачі й представники спецслужб, знаючи про її особливі стосунки з генералом, де вже було більше легенд, ніж правди, не сміли притиснути її й змусити зізнатись у вбивстві. Зрештою, смерть Соні списали на природний фактор, тим більше, що без неї стукацтво не припинилось, а, навпаки, розрослось буйним цвітом. Нові стукачі не сміли щось капнути на Варвару, тим паче, що й їхні зверхники не давали завдань щось на неї нарити і взагалі не запитували про цю особу.
Ситуація кардинально змінилась, коли Варвара надумала відрізати свою руду косу. Насамперед їй не хотілося на очах усіх виділятися. Шампуні, які їй давали наглядачки, викликали нездоровий інтерес у інших жінок. Крім того, працюючи біля станка й виробляючи зброю, не дуже сховаєш таку пишну косу, як її не заплітай, і взагалі можеш залишитися без голови.
І коли Варвара таки обрізала косу зі сльозами на очах, ніби остаточно прощалася не лише з нею, а й зі своїм минулим, всі нещастя, які дрімали, разом накинулися на неї.
34
Нишпорка був не з тих, хто швидко здається, але у справі Олега Чернишова не просунувся ні на міліметр. Пов'язувати Віталіка з убивствами спочатку мами, а потім дружини втікача із Дрогославської в'язниці було складно. Він узагалі не пересікався з цими жінками. Принаймні не було жодної зачіпки, яка би вказувала на це.
Але інтуїція все-таки підказувала Нишпорці, що Віталік має причетність до цих вбивств. Детектив, правда, ще не знав, яким робом приплести Віталіка до цього, вигадував різні варіанти. Нічого не клеїлось. Проте не вірити власній інтуїції Нишпорка не міг.
Зранку Нишпорці зателефонував начальник Дрогославського відділу поліції й сказав, що Олег Чернишов відвіз раніше викраденого сина до своїх батьків і дав зрозуміти, що більше не зачіпатиме його. Мабуть, між ними виник якийсь конфлікт, тому Олег Чернишов вважав за краще, коли вихованням малого займуться дід і баба, а сам рвонув подалі від Дрогослава, щоби не потрапляти на очі місцевим правоохоронцям. Нишпорка хотів запитати, чому ці місцеві правоохоронці не схопили Олега Чернишова, коли той передавав сина своїм батькам, але зрозумів, що це буде риторичне запитання. Підполковник поліції й так був незадоволений своїми підлеглими, і не лише в цій справі, тому сипати йому сіль на рану було би несправедливо.
Що ж, треба притиснути до стінки Віталіка і вибити з нього все, що той знає про вбивства матері та дружини Олега Чернишова, а потім акуратно поговорити з малим, його дідом і бабою, бо вони можуть внести свіжий струмінь у розслідування справи.
35
Родіон став пити – і добряче. Жодні вмовляння матері, слова батька, здається, вже не мали на нього жодного впливу.
Зранку викочувався із квартири і прилізав увечері. Часто не пам'ятав, де, коли і з ким випивав. Власне життя його більше не цікавило. Здається, залишив його в Донецьку. А те, що залишилось, тривало за інерцією, і взагалі йому не належало. Це те саме, коли бачимо чужі сни, намагаємося їх розшифрувати, а не розуміємо, що вони належать іншим. Спробуй влізти в чужу душу. Спробуй зрозуміти сон, якщо він не твій.
Якось напився гидоти не знати з ким. Здавалося, очі вилізуть. Язик прилип. Не міг нічого сказати. Били його по морді, щоби прийшов до тями. Хотів дати здачі. Не міг поворухнути рукою. Вцілілою. Потім якось оклигав. Декілька днів не вживав. А потім все знову пішло по-старому. Не міг зупинитися. Шкодував, що тоді не вмер. Що не загинув на Донбасі.