Так запам'ятався тодішній прихід "своїх" військ. Австрійці оголосили тоді мобілізацію, але не встигли в цьому районі забрати новобранців, бо їх самих знов потіснили російські війська. Тепер же, коли ці війська, покинувши зброю і фронт, ідуть додому, ясно, що на їх місце прийдуть австрійці або німці, і тоді вже мобілізація неминуча.
Другого дня вранці, коли вся родина лісничого сиділа ще за столом, на гайку з'явились дві постаті. Крізь запітнілі шибки не можна було розрізнити облич, але видно було, що це російські солдати. Родина стривожилась. Поява озброєних людей в лісі, далеко від людських осель, ніколи не віщує добра. Пам'ятні були наскоки артилеристів, після від'їзду яких завжди меншав живий інвентар лісничівки на пару поросят або на кілька курей. Пам'ятні були відвідини джигітів із "дикої" дивізії. За столом усі принишкли. Не злякалась одна баба. Нікому вона за все життя кривди не зробила і не уявляла, що може хтось їй вчинити зло. Тільки вона вийшла за двері, як почулись веселі, дружні привітання.
— Здрастуйте, бабусю! — гукнули радісно солдати. Голоси були знайомі. За бабою вибіг Микола і зразу
повис на шиї Лебеденка. Другим був Костя Надарашвілі. З ним він також сердечно привітався. Гості увійшли в кімнату під радісні вигуки всієї сім'ї. Жінки зразу побігли до кухні, і через кілька хвилин на столі з'явилась яєчня, сало, чай і вино.
Голодні, стомлені дорогою, хлопці накинулись на їжу. їм не заважали, доки не наїлись, а тоді почались розмови.
— Звідки ви взялись? — спитав радісно Гаєвський. Солдат розповів, що йдуть з фронту, який покинули,
з погляду командування, самовільно, а фактично — за розпорядженням Центрального Комітету більшовицької партії, що йдуть додому встановлювати там Радянську владу.
— З війною покінчили? — спитав дід.
— Ой нї, дідусю, здається, що ні,— промовив Тарас Іванович.
— Як же так?'
— Та так. З німцями треба нам замиритись за всяку ціну,— сказав по хвилині,— поки не сформуємо своєї, більшовицької армії. А до того доведеться битись зі своїми.
— Не розумію,— промовив дід. Солдат усміхнувся.
— Це, може, вам, дідусю, і важко зрозуміти. От з такими, як ваш пан Смяловський, будемо битись. Збунтованих селян будуть намагатись всіма способами приборкати. Ось така вже йде і ще довго йтиме війна, аж доки не переможуть робітники і селяни, і тоді кінець війні.
— І ви певні, що переможете? — з сумнівом запитав дід.
— Певний. Якщо не тепер, то скоро.
— Е, та того "скоро" довго чекати.
— Я особисто твердо вірю, що це буде тепер, в найближчі дні. Царям більше не панувати над нами, і панам ні. Ті, що затіяли війну, за це відпокутують.
Солдат замовк, і всі задумались над його словами. Адже він говорив речі, які раніше й не снились нікому. Хто у цій хаті міг подумати, що можна критикувати царів і панів?! —
Мовчанку перервав Гаєвський.
— Раз більшовики проти війни, то я теж більшовик,— сказав він упевнено.
— Значить, нашого полку прибуло,— пожартував Лебеденко.— А яка ж зараз твоя орієнтація, Миколо? — спитав він, звертаючись до свого молодого приятеля.
— Яка в нього може бути орієнтація? — відповіла за сина мати.
— Не кажіть, йому вже з двадцять років. Так же, Миколо? Є вже двадцять? — спитав солдат.
Микола кивнув.
— У двадцять літ треба мати свої переконання, і він їх має.
Лебеденко моргнув Миколі і усміхнувся.
— Я, безперечно, за те, за що боретесь ви,— відповів Микола червоніючи.— Біда, що я, на жаль, не дуже розбираюся в цих справах.
— Ти прочитав щось без мене? — спитав Тарас Іванович.
Микола відповів, що не читав нічого.
— Книжок не було,— сказав він, соромливо опускаючи очі.— Не мав звідки брати.
— Книжки самі не ходять, за ними треба ходити,— заперечив солдат.— Але ще не все втрачено, тепер корисних книжок буде більше і легше буде дістати. Ще прочитаєш.
Микола пригадав зараз Івана Думу, у якого була певна і тверда орієнтація, пригадав пропозицію Івана давати йому книжки, коли захоче. І він цю пропозицію знехтував, бо знав, що не читатиме, бо всі свої думки віддавав Оксані, не здатний ні на яку розумову працю. В цьому соромно було признатись навіть самому собі.
— Може, з нами підеш? — спитав не то жартома, не то серйозно Лебеденко.
— Куди? — здивувався Микола.
— Зі мною, робити революцію... Тут нема чого сидіти. Ось прийдуть австріяки, мобілізують і пошлють воювати проти нас, проти мене, і що будеш робити?
— Тоді перейду до вас,— промовив Микола.
— Тоді буде пізно. Є приказка: дорога ложка до обіду. Тепер ти був би потрібний, а тоді, може, і без тебе обійдуться.
Микола не знав, чи солдат жартує, чи серйозно говорить.
— Єзжай, кацо! — сказав Надарашвілі, що сидів мовчки, прислухаючись до розмови.— Не схочеш жити на Україні — поїдеш у Грузію, чудесну країну, там теж скоро будуть Ради. Сестру віддам за тебе, і родичами будемо. Погоджуйся, чого думати? — випалив він з усією палкістю мешканця півдня.
До розмови втрутилась мати Миколи, побоявшись, що розмова зайде задалеко, що Микола, загітований, може справді погодитись на пропозицію солдатів, і тоді відступати буде важче.
— На кого ж він покине мене, батька, сестру, брата, всю сім'ю? — почала вона зі своїм материнським егоїзмом, певна, що її мова зворушить серце сина.— На кого він покине цю частину України, на якій народився? І тут людей потрібно буде. Чи не так?
— Я жартую, — сказав Лебеденко.— Справді, і тут людей треба буде. І з таким світоглядом, який у нього вже виробляється. Про одне дбай, Миколо,—звернувся він до хлопця,— щоб не заразився націоналізмом. І звідки він тут узявся, що як той бур'ян...
— Не всі галичани — націоналісти, — відізвався Гаєвський, що досі не втручався до розмови.— Вони є, безперечно, але не всі. Я, наприклад, не націоналіст і дітей своїх не вчив того. Я шаную всі нації і бажаю їм мирного розвитку.
— Навіть тим, що нам не дають розвиватись? — спитав запально Микола.
. — Ти про кого? — поцікавився Лебеденко. , — Хоч би про поляків! Солдат обдумував відповідь.
— Бачите, — перебив його роздуми Гаєвський. Він наче хотів пом'якшити запальність сина.— Націоналізм, про який ви тут говорили, посіяли у нас в Галичині пани, поміщики, графи. Від них почалась та ненависть між двома народами, що довгий час жили, можна сказати, мирно, під одною стріхою. Почалося з вибивання вікон. Українці-гімназисти вибивали шибки в польських установах, поляки — в українських, далі пішли бійки в польськім університеті між українцями і поляками та мало не рукопашні в австрійському парламенті, а що буде після цієї війни, не важко передбачити. .
Гість слухав уважно.
— А скажіть, будь ласка, — спитав він по короткій мовчанці,— як на селі: чи й там між польськими і українськими бідаками така ненависть, як і в місті?
Питання було цікаве і несподіване. Учитель сказав:
— На селі, як правило, цього антагонізму не було, але останніми часами попи, особливо польські,, почали вже сіяти ворожнечу між представниками цих двох націй.
— І успішно?
— Не сказав би, але що насіння ворожнечі було кинуто — це факт.
— Я гадаю, що націоналізм потрібний багатим,— .сказав Лебеденко,—а робітникам, селянам, трудовим
інтелігентам, як ви,— звернувся він до вчителя Гаєа-ського,— от таким він не потрібний.
— Що ж нам, українцям, і оборонятись не треба, дати себе розтерзати полякам? — огризнувся Микола.
— Чекай, чекай,— перебив Миколу солдат.— Ти скажи, яким полякам? Українським біднякам якраз треба об'єднатись з польською біднотою проти спільного вашого ворога — поміщика, капіталіста, попа. Зрозуміло?
— Ще не зовсім.
— Шкода,— знизав плечима гість.— Я, на жаль, не маю більше часу пояснювати тобі. Треба читати. Ти казав, що читав колись Маркса?
Батько замахав руками.
— Яке то було читання в п'ятнадцять-шістнадцять літ? — сказав він замість сина.— Що такий хлопчак міг зрозуміти з Маркса?
— Правда,— погодився Лебеденко,— це не роман, не оповідання. Одне запам'ятай,— звернувся він до Миколи,— Україна, про яку ти мрієш, буде, але без ненависті до народів, що з нею межують.
— Не уявляю ясно,—відповів Микола,—але постараюсь зрозуміти,— додав він швидко, боячись образити.
Батько знову поспішив на виручку синові.
— Те, що ви сказали, дуже розумне, і Миколі слід ваші слова запам'ятати,— промовив він.— А щодо того, щоб йти йому з вами... мабуть, не варто. Він австрійський підданий, коли б і пішов, до нього могло б не бути довір'я, могли б навіть і вивезти на Сибір, в кращому разі як полоненого, а в гіршому — як шпика. Так що не треба нікуди йти, а чекати, що принесе нам Австрія: може, й мир?
— Боюсь я, що по закінченні війни Австрійської імперії не буде,— сказав гість.
— Що ж у нас тут може бути, коли не Австрія? — спитав учитель.
— Я сказав уже, одно з двох: або Україна, або Польща.
— І Австрії не буде?
— Не буде. Згадаєте моє слово.
— То, може, й Німеччини не буде? — спитав Гаєвський.
— Німеччина буде. Німеччина — монолітна нація, народ, що має свою землю, свою древню культуру, нарешті, силу. Австрійська імперія всього цього не має. Цей штучний зліпок розлетиться.
Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:
— Полюбив я тебе. Наклав дороги, щоб тебе побачити і твою сім'ю. Хороші ви люди. На прощання хочу тобі сказати: одна влада запанує над світом: влада робітників і селян. Запам'ятай це. І ще одне, про що я з тобою говорив: вам, українцям-галичанам, треба завжди боротись за возз'єднання з великою Україною.
Микола обіцяв, що завжди пам'ятатиме його слова.
— Куди ви зараз? — спитав, прощаючись, дід.
— До границі. Якщо на якійсь станції вдасться сісти у вагон — добре, а ні — пішки підемо. А на нашій землі вже якось буде.
Одягаючи на плечі свої рюкзаки, солдати помітили, що вони повні всякої їжі. Це бабуня завантажила їх, поки солдати розмовляли.
— Це вам у дорозі придасться,— запевнила вона, бачачи їх здивування.— Тепер купити важко.
Солдати не заперечували. На прощання поскидали шапки, поклонились у пояс, і вся сім'я благословила їх у далеку дорогу.
На першій станції, до якої дійшли того ж дня солдати, не вдалося сісти в поїзд, хоч ешелони йшли часто. Про те, щоб сісти у вагон, не могло бути й мови. У вагонах солдати стояли один коло одного суцільною масою, сиділи на дахах вагонів, на підніжках, сонні злітали з дахів і з підніжок під укоси і під колеса.
Найгірше було на станціях.