Промовив згодом:
— А що воно нам, живим, буде? Хоч би в щілинку одним оком заглянути, що воно таки буде. Може, таке, що якби знав, то вже оце й не гибів би. А пішов оце додому, закинув на бантину налигач та й устромив би голову. Та не зна чоловік.
— Ні, ти вже, мабуть, краще, Іване, на бантину налигача не закидай,— перепинив його Хоменко.— А як думаєш додому, то йди, та не барись тільки. Сам знаєш, на якім ділі стоїш.
— Авжеж! — Муха подумав хвилинку й додав: — Ні, таки, мабуть... До вечора не задубію й так.— І пішов Муха, а Хоменко постояв ще часинку на ганку та й собі зайшов до волості.
XXIV
На кладовищі на пригорку, на найвиднішому місці, де найгрубіші хрести, де хоронили тільки найбагатших хазяїв з приходу, була приготована для Устина яма. До пригорка кладовище замело-загорнуло снігом. По пояс у снігу брели поміж могилок, але брели, ніхто не відставав, хіба дідусь чи бабуся, що геть-чисто вже вибились із сил. І добрались-таки.
Біля ями на землю опустили мари. Знову правив піп і співала півча. Потім підходили прощатись з померлим. Біля труни в головах стояли рідні й ревно тужили; голосили й чужі жінки, і в мужиків у декого сльози на очах. Але найдужче плакала Наталка, сердешна. Де в неї й сили було отак ридати та отак убиватися. А як стали труну опускати в яму, кинулась, з криком вчепилась руками в труну — та й мусили силою одривати. І вже потім держали за руки молодицю, а вона билась і пручалась в руках, кусала руки тим, що держали. Нагло зів'яла враз, притихла вся і тільки нетямуще водила по людях широко одкритими очима.
Опустили труну. Глухо гупнула перша грудка землі десь у ямі об віко. І саме в цю мить дикий нелюдський крик розітнув напружену тишу.
Всі так і кинулись, і чомусь усі так і глянули на греблю. Та й обімліли: з горба вниз до греблі галопом неслись козаки.
Першу мить всі ще були як приголомшені, тільки хлипнули грудьми і, ще навіть віри не ймучи своїм очам, стояли нерухомі й дивились туди. А вони промиготіли по греблі поміж вербами, як спиці в колесі, і, вихопившись раптом на вигін, кілька душ і сани поїхали просто по вулиці, а то всі на бігу розгорнулися в лаву й скочки,— аж сніг закурів під ними,— та прямо ж сюди.
Що тут зчинилось на кладовищі! Шарахнувся натовп наосліп — і крик, зойки, голосіння шарпнулися з сотень грудей. Бігли щосили, збиваючи з ніг і товчучи передніх і падаючи самі заднім під ноги. Хто був з корогвою, кидали її просто в сніг. І всяк на бігу кричав: "Не біжіть! а то будуть рубати. Не біжіть!" А сам біг, опереджаючи інших.
Та все ж до слободи не дали добігти нікому,— одрізали. Оточили з усіх боків, потім, напираючи кіньми, а де й нагайкою орудуючи, стали зганяти-збивати докупи, аж доки не збили в тісний гурт, що один до одного стали впритул. Тоді один з вершників, не чеченець, а "свій", звівся на стременах і, покриваючи голосом плач та голосіння в натовпі, грізно вигукнув: "Марш!" — і махнув на село нагайкою.
Рушив натовп. Пониклі, розпачливі і розгублені, тихо йшли чоловіки, жінки тужили й божкали, а спереду, і ззаду, і з обох боків, гарцюючи на конях, козаки. Були тут чеченці в чорних бурках наопашки та в кудлатих шапках; з сухими суворими лицями — бородані й молоді. А були й "свої" стражники. І було їх усіх тільки дві жмені. Далебі, не більше двох десятків. Коваль уже й оком прикинув та й зціпив зуби з такої невдачі. "От не везе! І де той чортів Муха подівся!" — думав, і закипало в серці. Та хоч би ж було Хоменка послухати: що казав же — беріть рушниці, щоб, як труну опускати, та й випалити хоч по разу. Це б же так пригодились були: в рові залягли б, та поки од греблі вигін перебігли, можна було б усіх з коней позбивати. Ех, як уже не везе, то не везе! Поруч Цигуля йшов. Торкнув ліктем Юхим товариша, глянув прикро на нього й покрутив головою. "Ну-ну, оце так вскочили". Примружив очі Цигуля й так само похитав головою в розпачі. Ішли потім хмурні й мовчали. У вулицю як увійшли, протиснувся якось непомітно поміж народом Невкипілий до них:
— Що ж, хлопці, ну де той чортів Муха? Який же тепер знак буде?
Цигуля зиркнув на нього й заплющив очі. Промовив стиха:
— Куди б же ми з голими руками.— А потім подумав і додав: — Проте побачимо, нехай.
Ішли й мовчали.
На майдані біля волості спинили передніх і підігнали задніх та й загатили весь майдан народом аж до церковної огорожі й до самого ґанку волості. Як і на поході, і тепер навколо натовпу стояли вершники. І біля конов'язі стояли прив'язані кілька верхових коней та пара чалих у санях. Впізнали вітробалчани: становий усе чалими їздить. Але самого станового чомусь ніде не видко було. І на ґанку серед оружних людей теж немає. Мабуть, у волості зараз, бо двері стоять відчинені й сюди-туди сновигають чогось стражники.
Стоїть натовп, не ворухнеться, кожен сумними очима дивиться з острахом на розчинені двері й ні пари з уст. Хіба забухикає хтось чи висякає носа. Мужики мовчазні стоять, похмурі й розгублені. Де-не-де хлипне жінка, голосно зітхне якась, а чи й заплаче котрась, то нишком собі, долонями втираючи вистуджені на лиці вітром сльози. Близько Невкипілого Олена, Хоменкова жінка, плаче все собі, плаче й журно хита головою: "Ой горенько, горенько". Прокіп що не гляне скоса на чеченця збоку, то й її обличчя впаде йому в вічі. І бачить, що й чеченець поглянув на неї раз і вдруге. Такий собі молодий, бровастий і суворий. "І чого б йому? Коли б ще молодиця й собі не виплакала напасті",— подумав Невкипілий. І тільки хотів Олені щось сказати, як раптом чеченець торкнув поводом коня й під'їхав упритул до натовпу, потім, перехилившися з коня до жінки, спитав по-руському, але з чудною вимовою:
— Шито ти плачеш? Всех бит не будем.
Жінка злякано глянула на козака й навіть затихла була од несподіванки і так не відповіла нічого. Із чоловіків ніхто не зважився сказати будь-що, тільки дивились на чеченця. Потім уже дід Легейда врешті осмілів та й став щось на мигах до нього,'як до німого: рукою черкнув по горлянці і вліпив очі запитливо в нього.
— Нет! — сказав козак, і заперечливо хитнув головою, і наче аж усміхнувся стиха. Невкипілий пильно подивився на нього й одвів очі. "Бреши!" — муркнув собі під ніс. Далі зашилив ліву руку в рукавиці собі під пахву і так зняв рушницю, висякавсь та й знову також однією рукою надів рукавицю. А правої не вийняв з кишені.
Довго не було на ґанок з дверей станового. Видко, щось вирішує там. Пройшов до волості,— бачили всі, як ступив на ґанок Сидорчук, їхній вітробалчанський стражник, і з ним староста Шумило (видко, ходив стражник по нього).
Заворушилися в натовпі, зашепотіли. І в багатьох заколотило із сполоху серце, та так, що аж наче об ребра билось. Це викаже чисто все Шумило, всіх видасть.
Тепер уже всі ще з більшою тривогою та страхом, як досі, дивилися на розчинені двері. Але й зараз — минала хвилина за хвилиною, довгі і тяжкі, а на дверях все не показувався ніхто. Може, так уже й чверть години минуло. І аж тоді, нарешті, на ґанок .спершу вибіг один із стражників і щось крикнув до інших оружних. Ті враз виструнились всі. Потім вийшли на ґанок становий, урядник, Шумило й вивели заарештованого вже Хоменка на милицях.
Гробовим мовчанням зустрів майдан станового — навіть чути було його важкі кроки на помості. Він підійшов аж на край до самих сходів і став, розставивши широко ноги, а руки в кишенях. Раптом подався постаттю вперед і пронизливо гострими очима вп'явся в стоголовий натовп. Усі так і обмерли. Кожному здалося, що очі станового саме на нього вперті, і кожен своїх очей не міг одірвати од нього, пильно й тривожно стежив за його обличчям. Бліде й холодне, як завжди, обличчя в станового і якесь страшне в своїй непорушності, мов нё живе воно, а тільки очі вставлено живі, холодні й пронизливі. Та ось ожили раптом до очей і брови — тіпнулись і застигли, високо зведені на лоба. Щось ніби станового здивувало вельми. І нагло брови впали низько на очі, а щелепа рвучко вип'ялась уперед.
— Ну! — гнівно кинув становий не дуже голосно і, як досі, прикро та гнівно дивився на людей. Натовп стояв — угруз кожен. І знову вип'яв щелепу становий і вже голосніш грізно кинув удруге: — Ну! — Ще на цей раз нервово висмикнув з кишені руку й нетерпеливо махнув нею.
Тепер уже дехто зрозумів, що йому треба,— зняли шапки зразу ті, що ближче стояли до ґанку, потім, вслід за ними, і всі зняли шапки. Весь майдан тепер стояв простоволосий. Становий прикро обвів очима по головах з краю в край і, повернувшись потім, щось наказав урядникові. Той виструнився й зробив "під козирок". Потім хитнув головою ще стражникові й удвох спустилися набік по сходах у волосний двір. А становий тим часом дістав портсигар, закурив і став по ґанку проходжатися, видко, на щось чекаючи.
І так, незабаром, хвилин за кілька, урядник із стражником і повернулися, а за ними йшли в понапинатих на плечі бурках випущені з "холодної" чеченці — четверо. Вони ще з двору побачили на конях своїх і йшли раді та схвильовані, на ґанок сходами уже не зійшли, а пругко, по-кошачому, вистрибнув кожен. Назустріч їм зразу ж виступило кілька козаків, що були на ґанку, щось спитали по-своєму, а вони тоді всі одразу вчотирьох заджеркотіли, хапаючись і пристрасно.
На майдані у натовпі й не шерхне. Принишкли в сідлах козаки, всі слухали пильно, а один з чеченців — саме отой, що збоку, молодий, бровастий,— у два скоки конем опинився біля ганку й собі щось джеркнув до них, теж, видко, питаючи. Ті щось і йому. І тоді зразу ж кінь під ним став цапа, так на задніх ногах і обернувся, і знову в два скоки вже на своєму місці. А чеченець зіп'явся на стременах, рукою збив шапку на потилицю, як гадюка, звилася в повітрі нагайка, і щось палко заджеркотів до товаришів, що стояли кіньми ззаду. І зразу ж заджеркотіли схвильовано й ті. І навіть коням передавалося їхнє хвилювання — запирхали, затупцювалися на місці. Збагнув кожен без слів і в натовпі: видко, дізналися, що немає одного. І в кожного мов обірвалось серце, а вже на одній якійсь жилі теліпалось серце з болем, а тіло все пройняли дриґоти.
Тим часом становий кінчив через перекладача розмову з допіру звільненими чеченцями і зразу ж, виступивши знову вперед, заговорив до натовпу.
Мова його була така ж коротка, як і виразна: "Мерзота, мужва, скоти...