І наче впав на серце квіткарки.
Враз відчула полегшення. Враз ніби зникли гіркість і біль.
Он і ці білі троянди в низенькій вазі… Простягла руку. Взяла одну троянду, ту, що була до середини обернена, може, вона діткнулася келеха?
Схрестила на грудях руки, як невільниця перед паном. Втупила очі в місце, де стояв келех. Впала навколішки.
Спробувала вкласти в слова своє жагуче прохання:
— Негідна я, пане… Ще більше негідна, як той сотник… з Капернаума! Не слуга-бо, не хлопчик… а татко мій!.. Татко невільниці… в якої нема більше нікого й нічого в світі…
Решта втопилася у сльозах.
Тулилася обличчям до шовкової тканини, не зважаючи, що може замочити своїми сльозами…
Вчула аромат, що не був ані пахощами троянд, ані олеандрів, які стояли у велетенській вазі на підлозі… Найбільш підходила б йому назва: "аромат спокою"… Цілком зникло хвилювання. А серце наливалося не тільки спокоєм, але немовби й радістю…
Скочила на рівні ноги. Поцілувала обрус, вийшла з покою, замкнула двері та, як вітер, помчала до виходу…
Ще коли добігала до двору невільничих кубікулумів, побачила здалеку, що кілька рабів махали їй руками… Пролетіла, не спиняючись і не питаючи, що саме кричали. Ускочила у двір…
Біля фонтана, освітленого кількома смолоскипами, стояв Бонус… радісний, рухливий… цілком дужий!
Говорив… Довкола також усі говорили, разом. Хапали його за руки, сміялись із радощів, як діти[346]…
— Тату!.. Негідна я…
Беларія була б упала на обличчя, коли б її не підхопило кілька рук.
XI. ГОРА СПАСІННЯ
Барка галилейських вигнанців так міцно врізалась у берег, аж увесь її корпус затріщав і здригнувся…
— Як похребтина, коли тіло розбивається об каміння! — болісно перебігло в дусі й по тілі Донатуса.
Знав це почуття із власного досвіду й забути його не зміг би.
— Ані по смерті!
Стоячи при кермі човна, він чекав, поки дійде черга й на нього поставити ногу на східці, щоб вступити на цю невідому землю.
А вона розіслалася оксамитом свіжих лук… Лежала островом, широкою рівниною, охопленою рукавами могутньої зеленоводої ріки.
Величавий Родан[347] уходив помалу в морські хвилі, достойний, поважний, як володар, що вступає в купіль. Смарагдовий острів відбивався в дзеркалі ріки й забарвив собою її води до дна.
Однак він був тільки порогом до суходолу, що простягався широким простором аж до обрію…
Гурток пастухів здалека дивився на чужинців, як вони причалювали до його землі.
Прибулим не було тяжко порозумітись із тубільцями: кантабри та кельт-іберійці[348] розуміли однаково і латинську, і грецьку мови. Перемішували співні гелленські слова та чітко закреслені дзвінкі вирази латинські, неначе сплітали троянди Геллади з металевими лаврами Риму.
Чужі ж галилеянам кантабрійські та кельт-іберійські слова, до того ще ніколи не схоплені їхнім вухом, уже не звучали чужими чи незрозумілими в мішанині знайомих слів.
"Гостинні й лагідні мешканці тихої пастушої країни, мабуть, узагалі не знають страху!" — було першим враженням Лазара від тубільців.
Бо ж вони тільки блиснули в усміху перлами зубів на Лазареві заспокійливі слова:
— Не бійтеся нас!
Він гадав, що злякаються чужих людей, принесених баркою з морських далин, населених усякими страхіттями, що поставляться з недовір’ям до чужинців, як то було в юдеїв. Але не страх побачив, а тільки цікавість до нової, напевно, чарівної "казки", що приходила до них…
Відповіли спокійно й поважно, як мудрі діти:
— Чого ж нам боятись! Більш, ніж життя, ніхто від нас не може взяти! А смерть — це ж мета життя, дарма, чи хто хоче, чи не хоче до неї йти! Аби радісно дійти до кінця своєї дороги!..
— Хто вас такого навчає? — запитав здивований Лазар.
— Хто ж бо, як не добрі отці, що знають усе в святій мудрості!
— Це назва ваших жерців чи священиків? — розпитував Лазар.
— Звемо їх тро-гідами[349]… — пояснював старший, поважного вигляду пастух.
Він бував у бувальцях! Аж у Porta Veneris[350] був! І Толозу[351] бачив!
— Tro-hid у нашій мові означає "ясновидючий"… той, що перебуває у святих думках. А наші добрі отці перебувають у лісах, у гірських, печерах, на самоті… З духами говорять… Слухають таємних голосів, що до них згори промовляють… Розуміють шелест листу й шепотіння вітру… Знають таємні шляхи зір… І ще таємніші стежки душ людських, що міняють тіло по смерті, як ми одежу, і йдуть до нового життя[352]… Бо все не закінчується тут, із смертю людини…
Із цих слів Лазар пізнав, що цей люд приготований прийняти вість благу, науку Раббі Галилейського…
І благословив першу вечерю, до якої пастухи запросили від щирого серця мандрівників.
…………………
І розійшлися Лазареві товариші землею нарбонезькою. А човен, що їх привіз сюди, відплив і зник у безкраїх просторах моря…
Але не загинув.
І, як кажуть люди[353], не загине, доки морські хвилі будуть битись об береги твердої землі[354]. Не може-бо загинути човен, освячений присутністю келеха!
Тому блукає ця барка таємна морями-океанами… Шукає суден, що гинуть у хвилях та бурях[355]… Коли ж там є людина, повна справжньої любові, милосердя й непохитної віри, то, хоча б яка грішна була, врятується вона. Якщо в хвилину смертельної небезпеки жалуватиме не за своїм життям, але за тим, що промарнувала те життя, не шукаючи Гори Спасіння[356]…
Тої ж миті стане перед такою людиною човен-примара й допровадить її до тієї землі, де непохитно стоїть Гора Спасіння…
Так, під спів хвиль, переказували рибалки, що чували від своїх віщих друїдів про примару морів, таємний човен, що віщує не загибіль, але спасіння…
Сам Лазар з Мартою, Магдалиною та малою Гелою, що дістала наймення Радіана (Світлосяйна), хоч чорна була обличчям і тілом, дійшли до Массілії[357], міста доброго, ще греками заснованого в давню давнину.
Вельми припали до душі витанійської господині рухливі, завзяті, до праці беручкі массілійці. Однаково вправні були чи то реву плекати, чи оливні гаї насаджувати, родючу землю орати, нездобутними мурами міста обводити, чи рибалками або мореплавцями бути.
І почала Марта просиїи брата, щоб лишився в Массілії.
Сподобались і Лазареві сердечні та щирі тамошні люди. Особливо ж тим, що не цуралися вони ні мудрості, ні мистецтва.
Знали трохи й про троянські бої, стародавніми піснями вславлені. І про мудрість Платонову… Чули й про Орфея, що своїми мелодіями пробуджував не тільки в людських, але й у звіриних серцях почуття вищі, шляхетніші.
Але Магдалина в Массілії не залишилася… До неї ж невідступною тінню тулилася чорна Гела-Радіана…
— Ні, брате, — відповіла на Лазареві вмовляння Маріам. — Моя душа розправила крила й готова зірватись до лету. Тож треба мені якийсь час перебути на самоті, щоб ці крила набрали сили.
І пішла з малою Гелою берегами Родану вгору — туди, де тільки самі ліси смарагдовою казкою відбиваються в глибинах ріки. Там оселилась у глибокій печері над річкою.
Зелений ліс над зеленим Роданом став оселею смарагдового келеха. І незабаром пролетіли чутки по всій околиці, немов їх вітер розносив, мовляв, у лісовій печері відлюдній живе світла віща діва. Зцілює всі недуги тіла й духа. А сама віща діва майбутнє й минуле бачить!
І протоптало людське страждання стежечку надії до Магдалининої печери, де Маріам лила святий бальзам, невидимий грішним, на рани душі й тіла.
Тому широко-далеко стали звати Магдалинину печеру пустинею Святого Бальзаму[358].
Коли ж Лазар із місцевими людьми закінчив будову світлиці великої[359], де учні Раббі Назаретського, давні й нові, яких усе прибувало, могли б відновляти святу вечерю Учителеву або, як називали массілійці, "святе таємство"[360], приплив Лазар човном до пустині Святого Бальзаму.
Привіз Магдалині своє й Мартине бажання, щоб привезла Маріам святий келех на коротку хвилину посвятити його дотиком першим у цьому краю містичний стіл, за яким стануть співучасники вечері Раббі й усі ті, що ніколи самого Раббі Назаретського не бачили[361].
Мали вирушити до Массілії зранку.
Але ввечері Гела, схвильована прибуттям любого пастиря Лазара, звільнила свій зоряний дух, і слова, мов зорі, обгорнені сяйливою заслоною, вилітали з уст чорної дівчинки.
Сива голова массілійського пастиря схилилася обік золотокосої голови Маріам. Прислухались обидвоє…
А Гелині слова лилися струмочком, ніби з прадавніх віків… аж з юності створеного світу…
— … У дні стародавні… самоцвітом у вінку Світлоносного був смарагдовий келех магів. У ньому, як ніжний аромат у лекіфі, була замкнута туга за Раєм, що є й буде ключем до Брам Небесних[362]… Відтоді духи темні намагаються здобути, вернути собі утрачений скарб вождя свого… Хотять-бо й вони відчинити брами райські… Та не можна здобути насильством того, що може здобути тільки Любов[363]…
Гелин голос захитався, мов зламаний вітром вогник, і замовк…
Лише ще вчулося Магдалині:
— … світло… в кристалі… І замкнеться Гора Спасіння[364]…
Гела глибоко зітхнула й сіла на своєму ліжку.
Усміхнулася радісно і звичайним дитячо-дзвінким голоском промовила:
— Так ідемо!
— Аж розвидниться, дитино! — поклав Лазар руку на кучеряву голівку.
Але Гела закрутила головою, як чорний шпачок напровесні.
— Ні! Ще сьогодні! Зараз! Бо прийде той — уже швидко прийде! — хто шукає келеха… Він прийде!
Лазар з Магдалиною переглянулися. В обох затремтіло радісно серце.
— Хто ж міг би бути "той, що шукає келеха", як не Раббі, який пив із нього?.. Чи ж не казав Він сам, що прийде?.. І не кому іншому, а Магдалині казав!..
А Гела була нетерпеливо-радісна і принукувала до відходу…
…………………
По приїзді Лазара, Маріам та Гели до Массілії, вся витанійська родина, як колись у Витанії, взялася гарячково приготовляти до вечері "світлицю велику"… Радісну вість, що "Учитель прийде!", вже рознесли вірники скрізь по землі нарбонезькій, і зійшлося багато людей…
Прийшла Сара з Маркелою і Максимін, колись слуга, нині пастир[365], з гуртком своїх вірних та з дияконом Донатусом[366].
Сара, углядівши свою пані, враз повернула в думках до минулого… Аж віднайшла й давню свою вдачу, що її вже була призабула в своїй самоті на дельті Родану[367].
Тепер же сипала новини, розповідаючи про все, що бачила й чула в мандрівці до Массілії. Але найбільш вболівала над тим бідним людом, що не має життя через страховинну потвору, звану Тараскою…
Із ставка друїдів, чорного-пречорного, вийшла ця Тараска на згубу людям і нищить усе: врожаї, працю, спокій… А люди знищити потвори не можуть! Один-бо на бій проти неї не станеш.