На це мусить бути суд та й мусить бути присяга.
Говорив спокійно й переконуюче; почувався, що його правда. Отже те самісіньке почування мала й Пазя. Узялася за підбоки, похилила голову на лівий бік і вдивилася просто в лице Петрові:
— Я готова присягнути кождого часу!
Петро підніс праву руку догори й кивав пальцем горизонтально до Пазиної голови:
— О, тобі я не зволяю присягати! Буде присягати панотець та й панич.
— Я саме того хочу, нехай присягають! — відповіла Пазя.
Петро плюнув:
— Тьху! Як можна таке говорити?!
Обернувся й пішов, закидаючи кривою ногою. Хилявся на боки, неначе сосна під напором вітру. Приостав іще на хвильку та й помахав кулаком на Пазю:
— Не вважаю, як той мовляв, на пса, але на того, чий пес. Якби-сь так не служила в панотця, тото ж би я пащеку тобі вибив за таку бесіду!
На ділі ж Петро не зважав на панотця, але зважав на Йвана. Знав, що Йван обстав би за Пазею. Зариватися ж із Іваном не було безпечно. Про нього всі знали, що він любить ударити та й то порядно!
Хоч Пазя правду казала, отже Петро був переконаний, що справа мусить вийти на його сторону. Був певний, що панотець і Славко присягнуть, що Петро не був розперезаний. Вони оба провинили, вони мусять присягати. Адже Петро не хотів вести розперезаний корову, хотів лишити біля воза. Вони його намовили до такого лиходійства та й тепер мають святий обов'язок рятувати його з біди, Петро зовсім не бажав собі того, щоби панотець і Славко та свідчили фальшиво. Навпаки, він бажав собі свідоцтва правдивого. І був переконаний, що таке правдиве свідоцтво вийде йому на користь. Думав, що вони мають засвідчити перед судом, чи він провинився, чи ні. Ясна ж була справа, що він нічим не провинився. Коли тут була чия провина, то саме провина свідків, але його нітрохи. Яким же би способом свідок чесний та зважився звалювати на Петра такий сором? З таких причин був Петро певний своєї справи та й постановив собі не на жарт подати її перед суд.
Такого самого переконання, як ось Петро, були б і інші, якби знали справу докладно. Бо люди не вважають свідка за якийсь безрозумний язик, що має лиш те переказати, що вухо вчуло або око вздріло, не розуміючи, зрештою, ані зв'язі, ані значення переказаних слів. Ні-бо! Свідки мають бути люди розумні, що знають, які наслідки матиме їх слово. Вони мають бути суддями, що погубляють винуватця, виправдують неповинного й присуджують права кривдному.
Після Петрового відходу вже ніхто не заважав Пазиній пімсті. Тож Пазя могла тепер без ніякої перешкоди пояснювати слухащим усі подробиці, які показували, що Варвара дійсно щось поробила небіжчикові. Хоч охриплим голосом, але зате переконуюче говорила Пазя. Суперечка з Петром додала її мові сили, бо Пазя тепер говорила так, немовби з ким перечилася.
Хоч жінки раді були повірити Пазиній мові, отже-таки не могли з легким серцем явно стати на стороні небіжчика супроти Варвари. Це не був такий небіжчик, щоби можна було подати йому на спомин добре слово без ніякої вимови. Не було цьому причиною його проминуле життя. Зовсім ні! Смерть глагоїть у очах сусідів і знакомих усе; найбільш негодяще життя показується покривджене смертю. Оце ж і тепер забули всі Гринькові його життєві подвиги. Ніхто не судив його за його грішне життя. Були б йому всі простили й були би за ним щиро жалували. А тоді допевно були би жінки держали сторону Гринька проти Варвари. Якби не одно: якби не така його смерть! Бо тепер усі були переконані, що Гринько пакоститиме по смерті далі. Не тільки спровадить тучу на село, але ще й налякає не одну хрещену душу вночі. А має міць над широким простором, ба від опеньківського лісу аж до вороницького цвинтаря. Особливо в лісі напакостить не трохи. Годі буде самій одній бабі вказатися до лісу за ріщам по заході сонця. Та й воюватиме так доти, доки про нього не призабудуть. А це може потривати з півроку. От тим-то, ясна річ, що Гринькові не належаться ще всі права небіжчика. Він іще не вмер зовсім, іще пакоститиме живим людям зовсім по-живому. Як же після того можна подати такому мерцеві добре слово на спомин, зовсім без ніякого застереження, без ніякої вимови?
Це забобон? Може бути. Тільки на правдивість його матимуть вороницькі люди незбиті докази. Бо й туча навістить село, й не одна баба налякається в лісі Гринька. Хто ж у силі вибити їм те все з голови? Ані читальня, ані знакомство з яким-небудь інтелігентом не докаже цього.
Чия змога, наприклад, переконати Йвана Неважука, що нема на світі інклюзів? Коли він кленеться в душу й тіло, що мав самий у руках такий інклюз. Дав йому жид у місті за збіжжя поміж іншими грішми срібного ринського, що був інклюзом. Бо як тільки вийшов Неважук зо склепу, то ринський десь пропав. Неважук не дурний, пішов просто на поліцію. Поліцай до жида:
— Верни, Мошку, чоловікові ринський, а як ні, то напитаєш собі біди; ми ж знаємо вже, що ти за челядинка!
Та й Мошко вернув. Не того самого срібного ринського, але дрібними грішми. Що ж це могло бути? Інклюз! Видима річ, що той ринський прийшов до Мошка іншим боком, коли жид не шкодувався заплатити Неважукові дрібними грішми.
На зборах, із газет, із розмови вивчиться Неважук політики прекрасно. Виробиться на доброго бесідника. Вмітиме навіть постояти за своїми політичними правами. Отже віри в інклюза таки не покинеться. Ще, може, й Славка наверне на цю віру.
Є не одно чудо на світі. Чому ж не має бути чуда з грішми? Є багато нечистих духів, що пакостять людям. Чим же ж Гринько гірший від нечистого духа?
Таке, власне, загальне переконання зробило Пазину пімсту невдатною. Правда, жінки слухали Пазю цікаво, але жодна з них не притакнула ані одним словечком.
Ось яка подія з Гриньком заставила Славка думати про самовбивство. Він завидував Гринькові.
"Оце чоловік вільний, — роздумував собі Славко, — що загадав, те зробив. А я правдивий невільник: ані жити не вмію, ані вмерти. Ув одно жду від когось якоїсь помочі".
Каявся, що не познакомився ближче з небіжчиком Гриньком. Здавалось йому, що Гринько був би перед ним приповівся та й разом удвійку були б совершили самовбивство. А тепер уже не лучиться така добра нагода.
Отаке роздумування добивало Славка. З кождим днем находив у собі якусь гіршу прикмету. Не вартував у своїх очах навіть тільки, що небіжчик Гринько.
Але як, із одного боку, подія з Гриньком уняла духу Славкові, так, із другого боку, ця ж подія додала духу панотцеві. Суперечка Пазі з Петром Оском'юком дала притоку панотцеві до нової сварки. Та ще до якої догідної сварки! Не далеко ходити, тільки до кухні та й свари вволю. А всі мусять мовчати, бо правда по панотцевім боці. Їмость виходила з кухні, лишаючи Пазю на поталу панотцеві. Пазя ж тільки червонілась і мовчала. Не мала що відповідати, бо навіть Іван у цім випадку був проти неї.
Як панотець дізнався, що Петро хоче Пазю скаржити до суду та й покликує на свідків панотця й Славка, то побіг простісінько до кухні. Мав намір розложити собі цю сварку на кілька днів, як тоді з Іваном. До цього треба було спонукати зразу винуватця до відповіді, бо як винуватець мовчав, то сварка дуже хутко вичерпувалася. Насвариш, виговориш усе, що лежало на серці, та й таки перестати треба. А як винуватець відповідає, то зводить сварку завсіди набоки. Свариш за одно, а винуватець підсуне тобі друге. Тоді перше лишаєш, а чіпляєшся другого. Як скінчиш друге, вертаєшся до першого. І так іде кругом, справа справу ловить. Із таким планом, добре наперед обдуманим, з'явився панотець перед Пазею.
— Хто тебе посилав іти на Гриньків похорон? — запитався панотець. ІІазя зарум'янилася й мовчала.
— Хто тебе, кажу, посилав іти на Гриньків похорон?
Мовчанка. Панотець запитався ще тричі, те ж саме. Пазя мовчала й узялася мити тарелі.
— Ти не чуєш?.. Ти, кажу, не чуєш?.. Може, я тебе посилав? Я тебе не посилав. Може, їмость тебе посилали? Певне, їмость, коли ти мовчиш. Зараз запитаюсь я їмості, нащо вони тебе там посилали?
По цих словах справився панотець виходити з кухні. Не було ради, мусила Пазя промовити. Вона розуміла це дуже добре, що панотець піде до їмості та й заявить, що Пазя казала, буцім їмость посилала її на похорон. Тоді дістанеться їй і від їмості.
Пазя перестала мити тарелі.
— Ніхто мене не посилав, — відповіла соромливо.
Достоту, як та миша під снопами, що як снопи розберуть аж до подення, то вона ховається в нору. А як налляти там коновку води, та миша виходить несміливо, мокра та непишна.
Панотець аж усміхнувся; радувався тим, що все сталося так, як він собі наперед уложив. Обернувся лицем до Пазі та й говорив:
— А ти чого перестала мити тарелі? Ти своє роби, можеш говорити й при роботі.
Із двох причин заставив панотець Пазю до роботи. Перше, боявся, що їмость вирядить його з кухні, як побачить, що він заважає кухарці при роботі. А друге, волів винуватця зовсім безборонного. Здавалось йому, що винуватець при роботі — то так, неначеби мав зв'язані руки.
Відповідь Пазина звела сварку набік. Із цього був панотець зовсім радий. Отож, заки приступав до головної речі, переконував уперед Пазю, що вона навмисне шукає собі приключки, аби могла нічого не робити. Це переконання тривало так довго, що Пазя за той час помила тарелі та й виносила надвір цебрик вилляти воду. Панотець не попускався її, дибав хутенько за нею надвір і не переставав навчати.
Здалеку виглядали панотець із Пазею, як яка залюблена пара. Він приговорював до неї миленько, а вона тільки рум'янилась.
На сьогодні закінчив панотець сварку одним потайним признанням. Одначе вперед заглянув до сіней і подивився крізь вікна на подвір'я, чи хто не підслухує. Хоч нікого не було, отже-таки панотець не зважився говорити вголос, але шептав до Пазі:
— А ти знаєш, що за таке свідоцтво перед судом та мене можуть скинути з священика?! Тобі мусив це хтось сказати. Ти навмисне тягнеш мене перед суд, аби я стратив хліб. Скажи мені, хто тебе до цього намовив. Скажи, не бійся, я нікому не вповім. Може, Іван?
На цей раз не домагався відповіді. Не для того, щоби не вичерпати тему до сварки (за те панотець не мав страху), а радше для того, щоби не зразити собі їмості задовгим пробуванням у кухні. Бо хоч завважив, що їмость лишила йому волю сварити, то все ж боявся перетягати струну.
На другий день рано пішов панотець за Пазею аж на город.