— Я хочу знати причини лиха. Ви розумієте? Причини!
У Кремпке взялося смутком лице.
— Нам оголосили війну… всі проти нас. — Він удає з себе заклопотаного й безпорадного, хоч справді його душа аж тремтить від зловтіхи.
"Або ти, старий дурню, — думає він, — підкоришся Фрайвудові й віддаси "Левіафан" військовим, або всі твої капітали вилетять в трубу. Наш африканський друг рано чи пізно допне свого. Він — сила, розум, перспективність. І, головне, — надія всіх правовірних, всіх ділових людей світу. Підкорися йому, стань з ним поруч у двобої з чорними рабами Африки. Забудь про славу Кірхенбомів, і доля подарує тобі ще з десять років спокійного життя…"
Тільки директор Кремпке, оцей опасистий чоловік з пухкими руками й вузенькими очима-шпаринками, знає правду, геть усеньку правду, за яку б дорого заплатив струхлявілий дідуган Кірхенбом. Тільки йому, директорові Кремпке, відомо про шалений наступ і безсоромні біржові махінації, до яких вдалася останніми днями фірма Фрайвуда, намагаючись розірвати ділове співробітництво Кірхенбома зі Всесвітнім Аеросиндикатом.
Кремпке хитрує. Адже зараз дуже легко залякати старого президента. Хай собі думає, що вся Німеччина, вся Західна Європа повстала проти його фірми.
— Я давно попереджав вас, що буде лихо, — каркає товстун. — Тепер всі проти нас.
— Що ж робити?
— Заспокоїти діловий світ: Людям потрібна певність, що Кірхенбом повернеться до реалістичної політики. — Кремпке розвів руками. — Ваш виступ у прес-клубі… І взагалі ваші заяви про Аеросиндикат викликали паніку. Наважусь нагадати панові президентові про статтю, яка з'явилася позавчора в "Кельніше цайтунг". Газета одверто натякає на можливість "хрестового походу" всієї Європи проти нашої фірми. Транспортні компанії бояться нас як вогню. "Левіафани" розтопчуть їх, викинуть на вулицю мільйони робітників.
— І ви гадаєте, що це вони почали свій наступ? — морщить недовірливо чоло Кірхенбом.
— Боюсь, що так, — обережно говорить Кремпке. — При існуючій ситуації біржові маклери і далі уникатимуть наших акцій. Просто ніхто не схоче їх брати. Доки не пізно, фінансисти намагаються позбутися небезпечного капіталу. А звідси й реакція Лілієнфельда. Він теж боїться.
— Ганьба! — трясе головою дідуган. — Я не повірю, щоб за п'ять днів усе пішло шкереберть. — Він круто повернувся до інженерів. — Чого ж ви мовчите, панове? Ваше слово? Пане Крейський, ви спеціаліст по атомних реакторах. Чи не здається вам надто підозрілою вся ця історія з падінням курсу?
Ріхтер, бліднучи, глянув на Крейського. Той нервово прикусив губу. Від нього вимагали слова.
— Пане президент… — Крейський чемно підвівся з крісла, — ваше становище важке. Компанія на грані банкрутства. Акції падають. Завод не сьогодні-завтра спиниться. Але ці труднощі… ці тимчасові труднощі, пане президент, ніщо в порівнянні з тим лихом, на яке вас штовхають.
Його очі схрестилися з поглядом Кремпке. У того побуряковіло лице і виразно забігали жовна. Лють палахкотіла в маленьких очицях. Але Крейський не злякався.
— Німеччина благословила ваш діловий контракт з ООН…
— Яка Німеччина? — верескнув Кремпке.
— Вся Німеччина, — обірвав його старий інженер. — Східна й Західна.
— Тільки комуністи радіють…
— Радіють мільйони людей, пане директор. Радіють комуністи й некомуністи, білі й чорні, віруючі й невіруючі, комерсанти й ділові люди.
На обличчі Кірхенбома спалахнуло пожвавлення, він подався всім тілом уперед.
— Тоді… поясніть, що ж сталося? Хто грає на пониження? Що робиться в світі?
Хвилинне вагання відбилося на довгастому, зморшкуватому обличчі інженера. Він лихоманково ловив уривки думок. Істина була далеко, але він відчував, що, може, мусить її знайти.
— Я думаю, пане президент… — він ще більше завагався. — Я все більше переконуюсь у тому, що тут діє одна рука, одна цілеспрямована воля. Вас шантажують, підло й недостойно, і той, хто вдався до брудних методів шантажу, має на меті щось дуже страшне, дуже мерзенне.
Кремпке хихикнув.
— Ви чуєте? Він зсунувся з глузду.
— Мовчіть! — гримнув на директора Вальтер Кірхенбом, який ось зараз, за ці короткі секунди, пройнявся до Крейського почуттям поваги й цікавості. — Говоріть, пане інженер… Я вас слухаю. Ви кажете, чиясь рука. Можливо… Але в такому разі… Ні, це неймовірно… Ми не можемо відступати…
— Ні в якому разі, пане президент! — знову заговорив Крейський. Стояв серед кабінету, високий, владний, гримів своїм голосом, аж Кірхенбомові у вухах лящало. — Ми мусимо триматися. І ми витримаємо.
— Як же ми витримаємо?
— Дуже просто, пане президент! — м'яко і з якимось глибокодумним усміхом в очах сказав старий інженер. — Ми витримаємо тому, що "Левіафан" належить всій Німеччині. Нація не допустить до банкрутства вашої фірми!
В кімнаті залягла тиша. Кірхенбом закліпав очима, захитав головою і раптом гучно, загонисто розсміявся.
— Крейський, у вас… недурна голова!.. Тепер я розумію, чому червоні обрали вас своїм лідером. Мені здається, що в ваших словах є сенс. Ми повинні триматися. Німеччина захистить "Левіафан". А ви, Кремпке, запам'ятайте, — лице старого мільйонера насупилось, — якщо кому-небудь заманеться вдарити по моїй фірмі, він матиме справу з Німеччиною. Все! Я вдячний вам, панове. Ідіть виконуйте свої обов'язки.
ОСТАННЄ СЛОВО
Що може зробити людина, яку тиснуть з усіх боків, яку підпирають в спину і в груди, якій дихнути не дають. Ось як директор Кремпке, товстопикий, добродушний з виду директор Кремпке. Очі в нього тепер стурбовані, налякані, зовсім не добродушні. Він весь схожий на загнаного звіра. Навіть в своєму просторому, "захаращеному розкішними меблями кабінеті він не почуває себе певним.
Так, так, йому нелегко в ці дні. На нього натискує всемогутня фірма Кірхенбома. З другого боку йому просто в серце вперлося жало АСБР, цієї диявольської, фанатичної у своїх діях організації.
За умовним сигналом Кремпке їде на таємне засідання ордену. Машину спинив за два квартали від дому, одпускає шофера. Ніхто не повинен знати, куди ввійде і звідки вийде директор Кремпке, вірний слуга компанії Кірхенбома. І водночас надійний член найпотужнішої в країні (а може, й у цілому світі) організації расистів. Широкі мармурові сходи масивним водоспадом зливаються під обрубкуваті ноги директора. Він піднімається нервово, боязко, ніби почуваючи на собі прискіпливі очі агентів… Чиїх? Байдуже чиїх. Він боїться і агентів компанії Кірхенбома, і агентів АСБР, всіх він зраджує і від усіх сподівається кари.
Ось і чорні дубові двері. Ніякого напису. Строго, загадково, тихо. Кремпке всовується до приміщення.
— Нарешті! — вигукує магістр.
— Не міг вирватись з заводу… Прошу вибачити, панове!
— Ви забуваєте, що тут сидять не пани, а брати по ордену! — виціджує з сухих, молюскуватих вуст Штраус, що ходить по кімнаті із сардонічно насмішкуватим лицем. — Ми вас чекаємо вже цілу годину.
— Перепрошуюсь… — злішає і собі Кремпке. — Дехто надто довго чокає, замість того щоб діяти.
— Ваші натяки ображають орден, а не мене особисто, — кидає через плече Штраус.
Магістр гасить суперечку. Чекання скінчилось! Вони зібралися для того, щоб говорити про дії. Тільки про дії. Балачки набридли, вони можуть згубити велику ціль. Голос магістра злітає до високих, патетичних ноток, його обличчя червоніє. Магістр весь проймається рвучким, нестримним екстазом, він вже готовий кинутись у бій, в колотнечу, у вир боротьби. Бо далі ждати не можна. Жодної хвилини! Якщо члени штабу не знають про останні події в Африці, то він, магістр ордену, уповноважений їхньою волею і волею вірних німецьких патріотів доповісти їм, що в Африці… Тут магістр спиняється серед кімнати, обводить присутніх розпаленими блискучими, неприродно розширеними очима, набирає повні груди повітря і проголошує швидко, мов завдає нищівного удару: вчора вночі в Африці забито узурпатора Подестру. Забито нашими братами. І цей факт європейський орден АСБР мусить відзначити великим і радісним тріумфом. Хай живе "Біла зоря"! Хай живе велика, всемогутня і нескорена зоря нордичної раси!
Падає тиша — гнітюча, напружена, нервова. Чути, як десь унизу на вулиці бряжчать трамваї. В кутку кімнати старий, з виглядом заумкуватого професора, член трибуналу Хейнеман астматично ковтає повітря.
Це не просто повідомлення магістра, це благовіст, клич до великого зльоту, до жорстокого бою… Хвилювання тримає всіх у якомусь гіпнотичному заціпенінні. Здається, скажи хтось одне гучне слово, і тиша розколеться, мов величезний скляний дзвін.
Але вмить заціпеніння минає, гомін, сміх радісні вигуки заливають кімнату.
— Я пропоную випити за торжество ордену! — підскакує до столу хтось із штабістів. Хапає пляшку, починає відкорковувати.
Вино зараз справді до речі. Чорно і масно виповнює воно чарки, вабить до себе очі, проситься в спраглі вуста. Вже потягнулись руки до вина, вже хтось скочив на стілець, щоб громом шаленого тосту возвеличити славне діяння асберівців в далекій Африці…
І раптом… нервовий, свавільний рух магістрової руки, — брязь! — чарки з вином, з чарівним, масним, пахучим вином, летять на підлогу, кривавлять килим, оббризкують стіни.
Всі тупо дивляться на магістра, завмерли з переляку й подиву. Що з ним?.. Чи, бува, не збожеволів од великої радості?
Ні, магістр Густав Кірхенбом не збожеволів. Він змахнув на підлогу бридкий (так, так, бридкий і неприпустимий в цій обстановці!) напій, аби сколошкати запліснявілі серця. Він нікому не Дасть спуску, не пожаліє себе, не пожаліє й батька рідного в ім'я перемоги "Білої зорі".
— Подестру вбито, — говорить він піднесеним голосом, ставши у гордовиту позу великої людини, якій дано вирішувати мало не долю людства. — Вбито нашого найголовнішого ворога, опору всієї чорної Африки, надію так званої "новітньої" цивілізації. Убивство Подестри є сигналом до загального виступу АСБР по всій Африці. На півдні й півночі, в пустелях і джунглях, на берегах обох океанів, на вершинах гір, в розпеченому небі лунає зараз клич: "Хай живе "Біла зоря"!" Наші брати беруться до зброї, чорні ріки стають червоними од крові. І в цю мить ми, європейські брати ордену, мусимо відгукнутись на перший удар блискавки.