Слухав у собі тишу, немов не вірячи в почуте.
– Ми прагнемо таких законів, – різко кинув Президент. – Хоч наш парламент, названий Верховною Радою, не завжди встигає реалізувати мої проекти і ініціативи.
Сяючий прибулець витримує довгу паузу. І нарешті озивається словами:
– Люди Сиріусу будуть завжди з вами, як з лідером однієї з найгуманніших держав планети Земля…
– Даруйте, чим викликана до мене така особлива симпатія Космічного Розуму? – наважується перебити голос у собі президент.
– Реальністю ваших дій.
– А точніше?
– Ви завжди, на думку Космічного Розуму, дієте дуже зважено, строго враховуючи реалії життя.
– Я справді намагаюся бути реалістом.
– І не просто реалістом, а реалістом, який найперше прагне щастя свого народу. Космічний розум досі продумує лиху подію, яка сталася минулого року в Америці. Там було воднораз вбито тисячі безвинних людей дуже підступним методом – нальотом великих літальних машин на високі будинки. Земляни назвали той акт безумства дією так званих терористів. Це сталося абсолютно несподівано і було підготовлено так приховано, що Космічний Розум виявився безсилим запобігти лихові, адже нам ясно, що ваш земний світ наближається до катастрофи, йому потрібна негайна допомога, і Космос надасть її вам.
– Яким чином? – сумно запитав Президент.
– Мусите наслухатись до наших порад. І найперша з них: багатим країнам Землі (у вас їх називають "Золотим міліардом") на порі поділитися своїм багатством з нещасними і убогими, бо убогі перші хапаються за зброю, за насильство. І навіть за терор. Невже ваші мудрі лідери не бачать цього? Невже вони до такої міри засліплені своїм багатством?
– Дехто й засліплений, – визнав похмуро Президент.
– Гаразд, люди Сиріусу готові до дії. А вас ми просимо, Президенте: допоможіть нам і допоможіть землянам! На вас Космічний Розум покладає найбільші надії. І тому вам він віддає першу станцію плазмової енергії. Її запаси безмежні, але Космічний Розум сподівається, що ви не використаєте її лише для збагачення своєї держави. Віримо у ваше благородство і чекаємо вас у нашій великій сім'ї!
Президент мимоволі опустився на теплу гальку, заплющив очі. Його огорнула тьма. Тьма і тиша… тиша… тиша…
Зненацька він встав. Глянув на море.
О, Боже! Пустка. Зорі у височині. Десь на терасі чути голоси. Підходить дружина. Обняла чоловіка і стиха запитала: чи не пора вже кінчати цей виснажливий сеанс?
– Ти бачила його? – владно запитує Президент.
– Не розумію… кого?
– Їхній апарат… Він стояв тут. Он там, десяток кроків звідси. Невже ти не бачила? Величезний такий! Справжній храм!
– Ах, так… бачила… – лагідно мовила дружина. – Ходімо, ти майже нічого не їв за вечерею. Гості розійшлися. – Вона злегка притулилась йому до грудей і подалася в дім.
Та Президент стоїть на місці. Його наче паралізувало. Сталося щось незвичайне. У його свідомості чи поза його свідомістю. Але сталося. Мовилося. Відбулося. І були слова, які він може повторити хоч зараз, кожне з них, усі разом і всі поокремо. Дивовижні слова про його народ, про його нескорену державу, і слова про нього самого, в яких він прочитав свій присуд, свою велику долю!
Ні, не тільки свою. Виходило так, що це вже сягало аж ген за далекі гони землі. Йшлося ж бо про тих, котрі вірили йому, президентові, вірили йому, людині. І співчували йому, і страждали з ним разом. Страждали, як він сам міг страждати тоді…
Назустріч Президенту від дому ідуть капранг Сікора зі своєю вродливою онукою Вірунею. Білий мундир капранга сяє, як купальська квітка серед лісу. Він говорить з шанобливим захватом:
– Пане Президент, ми з Вірунею бачили все. Чули все!
– А дружина чому ж…
– Бо вона ще не посвячена у таїнства Космосу. Ще нездатна осягнути матеріальність їхнього світу, їхньої мислі. Це прийде з часом. А ми вже того набачилися.
Президентові робиться смішно і заразом він уже наче почувається людиною нових вимірів. Брав на себе не такий тягар. Вони тепер усі посвячені, і мають одну спільну велику таємницю.
Капрангові надається сміливості (був же в яких бувальцях!), він бере на себе відповідальність за все, йому зараз дано право говорити з товаришем Президентом (саме "товаришем", вірним і вічним його товаришем!) про речі особливі, і не тільки говорити, а й щось вирішувати з ним, до чогось іти разом.
– Товаришу Президенте, те, що ви тут бачили і чули – абсолютна реальність. Мушу вам сказати, що сьогодні вранці в своїй каюті я мав детальнішу розмову з "червоним оком". Без гарних слів і клятв у вірності. Мене проінформовано, що плазмова станція на дні моря фактично вступила в дію. Сиріуські інженери найближчим часом підключать її до електромережі Криму.
– Як це – підключать? – не втямив Президент. – До яких конкретно ліній, до яких проводів?
Пояснення просте. І хай товаришу Президент сприймає його з усією спокійною діловитістю. Інопланетні інженери-електрики пішли в своїх відкриттях так далеко, що їм не треба ніяких ліній і ніяких електропроводів. Електричні струми потужністю в мільйони кіловат будуть передаватися як радіохвилі прямо з підводної плазмової станції на кілька кримських акумуляторних пунктів. Неясно? Все це дуже просто. Природа від правіку користується таким способом. Для прикладу згадаймо хоча б грозовиці. Оті самі грозові блискавки, якими природа, мов розпеченими батогами, шмаляє по небу. В тих блискавках – потужний електрострум. Ті блискавки спалюють будівлі, вбивають людей, розщеплюють дерева. Отак за тим же принципом діятимуть і "блискавки", випущені з дня Чорного моря. Хіба що потуга їхня буде мільйонократно більша і триватиме постійно, нікого не вбиватиме і служитиме одній меті – передачі електроенергії, добутої з надр нашої планети. Вам ясно, товаришу Президент? Бодай в принципі ви ухопили суть справи?
– Мені ясно одне, – каже Президент, – що для такої системи доведеться перебудувати все електрогосподарство півострова. А це значить: навчити людей, збудувати технічні установки, приймальні акумулятори… Для великої справи мусимо збудувати велику технічну базу!
– Авжеж, мусимо, товаришу Президенте. Маємо чудо з неба. Точніше – з води!
У Президента на мить опали руки. Зробилося страшно від думки про той клопіт, який чекав на нього, на уряд… Господи! Ну, то й що? Мабуть, так уже йому судилося іти через клопоти, пробиватися до мети через гори. І нікуди від цього не дінешся. Сам мудрий Космос, бач, зійшов до них і простягнув руку.
– Ну, гаразд, Серже, – мовив Президент стиха, гамуючи в собі збурену душу, – покажеш мені записи, які ти зробив в каюті біля "червоного ока". Я лечу в Київ, а ти береш на себе всю відповідальність. Про свій бойовий корабель поки що забудь. Командирів кораблів у нас вистачає, а відкривачів Космосу неї дуже густо. І ви, пані Віро… змушений вас турбувати в такий тяжкий для вас час, прошу вас: допоможіть нам. Космічні брати вас добре знають.
У Віруні на очах з'явилися сльози. Президент добув свою хустинку, витер їх, обняв жінку і по-батьківськи поцілував у щоку.
Віруня і "дідусь" Сікора переночували у Президентській резиденції. Для них виділили літній будиночок біля самого моря. Всю ніч Віруня не могла заснути, шуміло море, і на душі було мулько й тоскно. Ще ледь почало світати, як Віруня схопилася з постелі, хутенько вбралася в свою рожеву суконьку.
"Дідуль" розметався на постелі в сусідній кімнаті, чорні брови, як у козака Мамая з лугу, на губах ледь видима юнацька усмішка. Будити його чи ні? Приїхали ж із Севастополя разом його машиною, взятою у штабі українського флоту у адмірала Ельжея.
Хай краще досипає свої офіцерські сни. Може, Президент ще захоче погомоніти з ним про вчорашню "бесіду" з Космічним Братом. А їй, Віруні, один біль у серці – Теренс! Другий тиждень не чути про нього ні звуку, ні слуху. Аби живий був, аби бандити не замордували його в помсту за її втечу.
Вона покрадьки поминає резиденцію глави держави, тут всі алейки политі двірником, який старанно орудує шлангом. Пахне мокрим пилом, дурманиливим ароматом квітів. Віруня бачить на терасі жіночу постать і впізнає дружину Президента, вродливо струнку, з темно-каштановим волоссям, у білій майці і спортивних штанцях. Дім спить, а вона вже робить гімнастичні вправи. На ній же весь дім, і здоров'я чоловіка, і думи його, і немислиме навантаження глави держави.
Побачивши Віруню, махає їй привітно рукою:
– Сонечко, куди ж ти? Поснідаємо. Або хоч кави випий.
– Мушу їхати в Севастополь.
– Все чекаєш від нього звісток… Розумію… Тільки ж гляди – бережися! – притишує голос господиня дому. – Маємо відомості, що в горах з'явилися непевні люди.
– Ви теж бережіться, – стишує й собі голос Віруня, підсіпуючи на плечі зелений студентський рюкзак.
– Як буде, – зітхає господиня. – Відколи він став Президентом, повіриш, не маю сну… Ну, біжи, доню. І озивайся частіше.
Віруня вже поминула останню варту біля воріт, вже доріжка круто береться вгору до шосе, гори величаво сіріють попереду, впершись у небо своїми гострими шпичаками. За спиною безмежний сріблястий розлив моря, розлив сонячних блискіток і сліпучої ясності.
Чудо життя! Віруні аж співати хочеться. Краса яка, скільки щасливої розкутості, бери її, черпай оберемками, і наповнюй душу співом.
Вмить на якомусь крутому повороті Віруня згадує свого Теренса, і все їй пригасає. Крок важчає, в серці тоскна пустка. Траса ще по-ранковому безлюдна, тільки десь в далечі сунуть цяточки машин, і гірський кряж, вкритий колючими тернами, супиться до моря, не приймає ясного усміху.
Зараз вона зачекає попутне авто, проголосує привітно, і далі, як то мовиться – автостопом до самого Севастополя. Окинула гірські ущелини поглядом, примружилась і… враз почула щось схоже на тріск гіляки. І в ту же мить, пронизана пекучим болем, впала у тьму…
Засідання вищого магіуму ордену "Чорне сонце" триває вже другу годину. Власне, не засідання, а майже панічне обговорення звістки, яка надійшла від агента 666 з міста Ялта, звістки, котра може означати кінець усіх великих замірів ордену в Криму. Згідно повідомлень агента, брати "білого космосу" чи, як вони себе називають – "Космічного Розуму", закінчили спорудження підводної енергетичної споруди в морі, і ця споруда цими днями має вступити в дію.
– Катастрофа! – виголошує перед лицарями в підземному гроті Магістр Ордену.