Бідна сеньйора так страждає!..
Відмовити йому важко, та й узагалі, нащо відмовляти цьому добросердому юнакові, з яким, можливо, не раз ще доведеться мати справу в дикій сельві.
Зрідка озираючись, Тумаяуа крокує поперед своїх друзів. Здається, він не зовсім повірив у те, що сеньйор Крутояр і сеньйор Бунч погодилися піти з ним.
Поминувши кілька хижок, Тумаяуа спиняється. Мускулисті ноги легко виносять його на хиткий дерев'яний ґанок. Він просить сеньйорів трошки зачекати й зникає за полотняною запоною, яка править тут за двері.
Через хвилину на порозі з'являється огрядна стара мулатка. Тумаяуа показує на Крутояра і його супутників.
— Це добрі люди, Мерфі. Хай вони зайдуть у дім.
Мулатка гордовито сходить по східцях, демонстративно витирає об поділ строкатої спідниці товсті натруджені руки й по черзі вітається з гостями.
— Серед вас немає священика? — Вона перебігає поглядом по обличчях мандрівників і тихо додає: — Наш тепер з'їхав з глузду, і ми більше не турбуємо його.
Дізнавшись, що серед гостей немає священнослужителя, Мерфі зітхає. А може, є лікар? Вона добре заплатить.
Бунч схиляє голову. Він готовий допомогти сеньйорі.
Жінка ніяково здвигає плечима. Їй дивно. Ніколи ще вона такого не чула, щоб її називали сеньйорою. Її, мулатку! Навіть добросердечний доктор Коельо звав її просто Мерфі.
Бунч заходить до хижі першим. За ним Крутояр. Олесь тиснеться за батьком і Самсоновим.
Мерфі проводить гостей через вузенький передпокій, відхиляє завісу, й гості входять до невеличкої кімнати. Тісно, напівтемно. Ноги ковзають по гладеньких бамбукових жердинах, якими викладено підлогу. На двох гаках висить гамак. У гамаку розпластане нерухоме тіло.
Бунч перший підбіг до пораненої.
— Здається, все!.. — Він схопив руку сеньйори й одразу ж, навіть не мацавши пульса, опустив її. — Ми нічим не зможемо допомогти. Екзітус!
Його збентеження підказало Мерфі, що сталося непоправне лихо. Мулатка, як підтята, впала на бамбукову підлогу й заридала. Крутояр хотів підвести її, але Бунч махнув рукою:
— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, перший зняв з голови капелюха.
Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово "екзітус". До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:
— Мій дорогий друже Тумаяуа... екзітус — це кінець, смерть, і тут ми безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.
Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам'янілий і, здавалося, щось наслухав.
— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не впадай у відчай. Будь мужнім воїном.
Індіанець ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому на грудях.
— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?
Хлопець страдницьки глянув на професора.
— Ах, сеньйоре, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з "Голіафа". Тільки марила. Згадувала батька. Її батько — доктор Коельо.
— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа. Збоку підступила Мерфі.
— її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро в наших краях шанують його.
— Де він зараз?
— Свята мадонна знає, де він.
— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?
Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.
— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індіанця й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.
Індіанець на знак згоди кивнув головою.
— Де тебе шукати, Тумаяуа?
— Я прийду до вас завтра на світанку, — кинув вік коротко і вибіг з хижі.
Професор наздогнав своїх товаришів на подвір'ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.
Ззаду плентався Олесь. Серце йому щеміло жалем за сеньйорою Ернестіною. Жалем і страхом, що та смерть не випадково стрілася їм на дорозі і що її чорна тінь назирці йтиме за ними навіть у сельву... Олесь не знав подробиць загибелі Ернестіни, дорослі не вважали за потрібне відкривати йому всю правду, щоб не наганяти на нього тужливого настрою, а проте він здогадувався, що сеньйору Ернестіну вбили не випадково, не з якихось дріб'язкових мотивів, і своїм рано дозрілим розумом хлопець почав осягати ту велику драму, учасниками якої вони поволі ставали й самі.
Відійшовши кілька кроків від дому, де лишилась загибла, Олесь обернувся і глянув журливо на Мерфі. Потім вийняв з кишені Індіанський амулет і підбіг до ґанку.
— Візьміть, сеньйоро. — В голосі хлопця чулося щире співчуття. — Носіть його на згадку.
Амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.
Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Ріо-Оскуро.
В принишклих оселях дрімав страх.
Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.
Мандрівники зупинилися в убогій хаті старого каучеро. Тумаяуа тут їх легко знайде.
Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.
Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перекидався з боку на бік. Все, що вій побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердим трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби...
Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам'яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони спинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?
Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індіанські стріли, змащені отрутою кураре, вже падали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Ріо-Оскуро. Досі йому робилося моторошно від згадки про палаючу ланчію "Віргінію", нещасне суденце, де він ледве не втратив своє життя. Ліхтарик, маленький електричний ліхтарик, кишенькова іграшка могла спричинитися до страшних наслідків. Його було взято в полон, як безвільне цуценя, і була мить, коли, здавалося, все скінчено, життя обірвалося, нема порятунку, ніхто вже не прийде йому на допомогу. Але, на щастя, допомогу приніс йому той, хто мав бути його катом, — індіанець з хижими розмальовками на обличчі. Воїн племені апіака, син Ганкаура, якого він, Олесь врятував на своїй ланчії від могутніх рук мулата Сильвестра. Добре, що він його тоді врятував. Недарма ще покійна бабуся колись казала Олесеві: "Якщо ти хочеш жити щасливо, не думай про власне щастя, а роби добро іншим". От і справдилися бабусині слова, і віднині він буде знати, де шукати щастя, він навчить цьому й інших, усіх хлопців і дівчат в класі, він навчить цьому навіть дурнуватого і забіякуватого Козлика, з яким вони стільки разів билися навкулачки і жодного разу не сказали один одному доброго слова.
Він лежав в мороці тропічної ночі і думав. Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали його. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких його предків. Колись давно-давно, багато століть тому в ці таємничі нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги річки. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індіанських вояків, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індіанці йдуть. Їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до навісних іспанських конкістадорів.
Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім...
Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б'ють, ріжуть, душать голими руками... Очманілі від страху конкістадори тікають у ніч. Раптовість нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б'ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі невгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах.
Хлопець схоплюється... І раптом бачить крізь одчинені двері батькову постать.
— Чому ти не спиш, тату?
Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на дивовижні підводні скелі.
— Ти помітив, тату, отого високого мулата з іконою на шиї, що йшов з дітьми? — спитав тихо Олесь.
— Мабуть, вчитель-місіонер.
— Як це... вчитель і місіонер?
— На цих землях школи майже скрізь у руках орденів або місіонерів. Та якби ж тільки школи! — гірко зітхнув Крутояр. — Тут церква і її слуги божі господарюють, як повноправні хазяї.