Помолімося, діти, за нашу землю!
Діти падали навколішки, простягали руки до сонця і мовчки, але гаряче і щиро молилися.
А Татаурана, дивлячись на них, чув, як у його наболілих від ран грудях наростає новий біль, готовий зірватися з уст розпучливим зойком:
"Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!"
З одного боку був радий, що Жаїра не підходить до нього, бо не хотів, щоб вона бачила його охлялого, зарослого, безпомічного. Але, з другого боку, долягав йому великий жаль, що Жаїра так ретельно дотримується розпорядження Аракшо й не підійде до нього ні на мить.
Він не брав ніякої участи в житті племени тепер, зате нераз, приплющивши втомлені повіки, крізь дрімоту чув розмови мужів. Ці розмови здебільша оберталися довкола останнього бою з відділом ворога біля оселі ґвалашів та дальшої мандрівки.
— Задали ж ми чосу їм! — звичайно обзивався хтось.
— А завдали! — годився інший голос. — Коли б каяпоси були з нами на самому початку, то не випустили б ні одного чоловіка...
— Їх було більше від нас, а ми перемогли...
— Шкода, що частина все таки втекла. Вони ще вернуться напевне.
— Вернуться і застануть порожнє місце...
— Пустяться в погоню...
— Ми вже далеко відбігли...
— Але вони підуть по наших слідах і доженуть скоро: у них же нема ранених, і дорогу в лісі ми прорубали — вони підуть по готовому...
— Та-а-ак...
— Куди ми зайдемо, накінець?..
— Хіба не знаєш? Постановили ж іти до Ітараре.
— А чи добре йдемо?
— Почекайте, ось вернуться розвідники і скажуть...
— Нічого розвідники не поможуть, коли Ітараре не схоче до себе доступу відкрити...
— Е, ми ще далеко від Ітараре!
— Хто це може знати?
— А все ж недобре, що ми стільки тут сидимо — тратимо багато часу...
— Інакше не можна: ранені мусять подужати.
— Так. А найголовніше — морубішаба. Він дбав про ціле плем'я, поки був здоровий. Тепер плем'я мусить дбати про нього.
— Правда. Ліпшого вождя не знайдемо.
— Ліпшого, мабуть, нема, не було й не буде...
— Лепський вождь!..
— І-і-і, кращого бажати не можна!
Татаурана слухав ці притишені голоси, що журнали, мов прозорий струмок, вдячно всміхався і врешті засипав глибоким, мирним сном...
Аж одного дня, коли сонце вже сідало, його збудили здивовані голоси й посилений рух у таборі.
— Дивіться — Арусаві!
— Звідки він іде?!
— Та його не було з нами!
І всім стало трохи ніяково: у повні труднощів та небезпеки хвилини забули про Арусаві, згубили його й не помітили. А він не мав родини, яка б про нього пам'ятала.
Тим часом захеканий, змарнілий і обдряпаний Арусаві досягав вершини гори і шкірив свого щербатого рота в радісній усмішці. Видно, був щасливий, що допав до своїх.
Стараючись надолужити свою неуважність, ареси зустріли його дуже дбайливо й гостинно та взялися відразу годувати й поїти.
— Звідки ти, Арусаві? — не витримав Мадіаї.
Арусаві, давлячись їдою, махнув рукою на південь:
— Звідти... Слідив ворога... Маю поважні новини...
Наївшись, він почав оповідати цікаві речі.
Отже, коли Макуко після нещасливого для себе нападу на оселю ґвалашів кинувся з горсткою недобитків навтікача, Арусаві подався за ними назирці і слідив його протягом двох днів. На третій день утікачі зустрілися з великою бандейрою Фернанда Барретеса, і Арусаві, спритно вмішавшись між натовп, пробився аж до шатра головачів, де підслухав їхні наради. Макуко, прекрасно обізнаний з місцевістю пропонував усі сили поділити на чотири частини і ними обставити чотири єдино можливі виходи з цієї закутини. Провідниками трьох частин пропонував своїх людей, які знали місцевість не гірше, ніж він сам, а четверту частину брав на себе. З нею Макуко мав ще раз ударити на ґвалашів, щоб помститися на них за першу кривду і за другий ганебно програний бій, а потім піти навздогінці за аресами.
— Куди б вони не кинулися, — запевняв Макуко, — з наших рук не втечуть. До місяця заженемо їх у матню. Я тут знаю кожну ямку і кожний горбок, тож вони не висмикнуться — гарантую! Як не попадуться мені в руки, то наскочать на нас. Побачите!
Підслухавши це все, Арусаві вночі вислизнув з табору і поспішив попередити ґвалашів, які вже на той час об'єдналися з каяпосами. Та, на жаль, принесені відомості знову поділили об'єднані племена: каяпоси хотіли знову запропонувати ворогові мир, а ґвалаші, знаючи, що не можуть очікувати помилування, пропонували битися. Скінчилося тим, що і ґвалаші і каяпоси звернули всю вину на аресів, а свій гнів почали зганяти на Арусаві. Та він весь час дипломатично тримався на віддалі й у рішучу хвилину дав ногам знати.
— Поки вони сперечалися, — кінчав свій звіт оповідач, — бандейра напала і погромила їх цілком. Боротьба була коротка, оселя згоріла, а, хто не загинув — пішов у неволю. Я стояв на горі й дивився. Бачив усе добре: бранців повели на схід, а бандейра пішла вашими слідами. За два дні може бути тут...
І ніби на підтвердження слів Арусаві, малий Піра крикнув:
— Дими на півдні!..
Усі очі, досі приковані до оповідача, скерувалися у вказаний малим морубішабою напрямок. І справді, далеко на півдні, близько до обрію, по чистій блакиті неба снувалися ледве помітні волокна чорного диму. Кволі й невинні здалека, вони крили в собі грізну небезпеку і викликали гнітюче враження: бандейра зупинилася на ніч уже близько.
— Вони тепер біля великого броду... — висловив свою думку Пірауна.
— Так, — згодився Мадіаї. — Ми пройшли той шлях за три дні, вони пройдуть скоріше, бо йтимуть проторованою дорогою і не мають ні ранених, ні дітей. Мусимо вже звивати табір і завтра до схід сонця рушати в дорогу.
— Куди ж рушимо? — висловив сумнів Абаете. — Адже той Макуко казав, що ми не вийдемо звідси...
— Ідемо до Ітараре!
— Чи ж є можливість справді знайти туди дорогу? Макуко її не знайшов.
— Макукові смерть ще не наступала на п'яти! — відрізав Мадіаї і дав наказ лаштуватися до дальшої подорожі. Вибравши раз утечу, ареси були тепер безсилі звернути з цього єдиного шляху...
Сторож Ітараре
Властиво, дуже важко було б окреслити, чому плем'я було загіпнотизоване цією таємничою Землею Співучого Каменя, а ще важче — пояснити, на чому опиралася їхня віра, що вони саме туди дістануться. Але навіть розумний і освічений Татаурана піддався цій загальній гіпнозі, розраховуючи на те, що примістить плем'я в безпечному місці, а сам вибереться на організування загального повстання. Жінки й діти в'язали йому руки, а залишити їх напризволяще було годі. Тож він уже раніше мріяв про Ітараре, але тільки мріяв. Одначе, тепер, чи то тому, що розпалена гарячкою голова здібніша приймати за правду найбільшу фантазію, він вірив в Ітараре, як у спасіння. І що більші труднощі стрічалися на дорозі, то більше він вірив, що йдуть правильним шляхом до мети.
А труднощі... Вся дорога була труднощами, які збільшувалися з кожним кроком, а довкілля, ніби ворожо змовлене, не дозволяло вибирати аресам дороги і пхало їх стежкою, з якої неможливо було завернути. Гориста місцевість, переорана ярами й пропастями, переможена була густою сіттю гірських рік і потоків, поросла віковічним пралісом, заллята у видолах глибокими трясовинами, представляла собою справжній лябіринт, у якому всі дороги, крім однієї, вели до згуби. Так, принаймні, видавалося аресам, бо розвідники, які виходили наперед, кожного разу верталися із звідомленням, що з усіх, на перший погляд, можливих виборів, лишається лише одинокий і той найгірший.
У першому ж дні вони втратили ще двох коней і мусіли викинути значну частину вантажу, в першу чергу — вогнепальну зброю, з якої і так ніхто не вмів добре стріляти. Становище ранених різко погіршало, в Татаурани знову відкрилася рана на грудях, а Тінь ледве трималася на коні, заходячись у спазмах важкого кашлю. Арусаві не відступав від її стремена і ніс її більше, ніж кінь, але це мало помагало. Діти падали з виснаження, жінки виглядали, як кістяки, чоловікам поприсихала шкіра до ребер, у юнаків блищали тільки очі й зуби. І лише двоє з цілої валки трималися відносно добре: Аракшо та Жаїра. Жрець взагалі не змінився: був худим і кволим, як завжди, плентався в самому кінці, але й не відставав. Щождо Жаїри, то її сили зберігала хитрість і розважність. Вона не поспішала, обачно ставила кожний крок, приймала кожну можливу допомогу, але сама не уділяла нікому найменшої, пильнувала виключно себе і свого клунка, сідала відпочивати, чекаючи черги при особливо важких переправах, І ховалася за спини інших, коли треба було спільними зусиллями щось зробити. Правда, і на ній ця несамовита мандрівка витиснула свою печать, але все ж дівчина не піддавалася. Зродилася в ній якась запекла завзятість, зосереджена в похмурих очах і вперто стиснених устах, з яких не виривалось найменше нарікання. Що вона думала — лишалося виключно її таємницею.
А валка, беручи боєм кожну п'ядь землі, неухильно тримала курс на північ, бо, власне, там десь, на півночі, лежала таємнича Земля Співучого Каменя. Коли увечорі щастило зупинитися на нічліг на височині, ареси бачили дим у таборі ворога. З кожним днем цей дим присувався все ближче й ближче, а бандейра, видимо, дуже певна себе, не намагалася навіть скрити місця свого перебування.
Врешті одного дня ареси вступили в якесь провалля, і йшли дном ріки проти течії. Дорога була не найгірша серед тих, які вони вже пройшли, але старий Аракшо все скоса і ворожо поглядав на стрімкі боки урвища, і юшив повітря й невдоволено крутив головою.
І десь перед полуднем показалося, що його невдоволення мало за собою грунтовні підстави, бо води ріки скаламутніли й почали швидко підійматися. Видно було, що на півночі впали дощі, а й у проваллі стало дуже душно й парно.
— Погано! — сказав Мадіаї. — Починає нести навіть пні. Коли не знайдемо відповідного місця — нас може потопити.
— Не можна зупинятися! — заперечив Маріо. — Ворог близько...
— Ця ріка тепер найближчий ворог, — відповів Мадіаї й почав розглядатися по сторонах.
Через деякий час ріка розгулялася не на жарт, і просуватися по ній стало неможливо. На щастя, в одному місці боки провалля трохи розступилися і злагідніли, так що, видряпавшись на них, плем'я уникло небезпеки. Правда, було тісно й незручно на похилому ґрунті, але ареси вже забули про вигоди й раді були, що можуть хоч сяк-так примоститися, розправивши натруджені ноги.
Однак, найтверезіші не тішилися тим вимушеним відпочинком.