Дибала тонкими, хиткими ногами і за кожним рухом стріпувала якимсь ґноттям, що звисало їй з плечей аж до колін. Ніхто не міг би сказати, якого кольору воно було колись і з чого зроблене, але тепер воно найбільше нагадувало побуріле з давности листя бананів, обгризене на кожній п'яді щурами.
— Ага... ага... гм... гм... — мимрила Квевезу, поглядаючи на кожного вершника зокрема. — Отже, правду сказав печерний дух, що прибудуть такі гості... А я думала, що бреше... Тепер у цьому брехливому світі всі брешуть — не дивно, коли б і духи почали брехати... Гм... гм...
Всі боязко ухилялися від дотиків старої відьми й мовчали. Але найсміливішим показався Себастьян.
— Чи й справді всі брешуть? — спитав він нарочито голосно.
— Всі, шляхетний невігласе, всі! — відповіла Квевезу і роззявила в подобі жаб'ячої усмішки свого беззубого рота.
— От, шкода! — закпив Себастьян. — А ми вірили, що ти кажеш правду, і приїхали сюди про неї довідатися.
— Брешеш, рабський внуче! — огризнулася стара. — Не для правди, а для гарних очей сюди їхав!
— Авжеж, — засміявся Себастьян, — довідався, бачите, що красуня Квевезу має найкращі в світі очі, й приїхав подивитися...
Всі мимохіть глянули на каправі очі ворожки й розреготалися.
— Гей, щенюку! — крикнула Квевезу з осторогою. — Не кпи собі з мене, бо, хоч тепер світ і брехливий, але я можу сказати вголос одну правду, яку ти дуже пильно ховаєш від жіночих очей...
Себастьян по тих словах відразу втратив охоту жартувати й прикусив язика, а сеньйоріта, ще раз пригадавши оповідання Барбари, мало з сідла не вискочила з радости.
— Он як! — скрикнула вона, забувши навіть свій страх перед ворожкою. — Цікава я лишень знати, кому належать ті очі, від яких пильно ховається якусь там правду!
— Скоро дізнаєшся, біла кицько, — з'їдливо усміхнулася ворожка, — скоро дізнаєшся, коли ще й досі не знаєш, що ті очі — тобі найближчі...
— Слухай, ти! — насупився Жібальдо. — Це є шляхетна панна і заслуговує на відповідне до свого становища звертання. Зрозуміла?
— Хі-хі! — засміялася Квевезу. — Для мене вона лишень біла кицька й нічого більше, але для тебе й справді шляхетна, аж занадто шляхетна, брате внука рабині... Скоро побачиш сам...
— Звідки знаєш, чий я брат і чий внук? — нервово спитав Жібальдо.
— Я знаю своє, а ти знай також, що мене люди недаром звуть ворожкою! — відрізала Квевезу. — Ну, злізайте з коней, коли вже приїхали! — наказала на кінець таким владним голосом, що всі вершники, немов здмухнуті вітром, в мент опинилися на землі.
— Жвоне, — наказав Васко, — забирай рабів і ведіть коні до води. Та попустіть попруги й дайте їм трохи попастися.
— Ой, не пускай його самого, не пускай! — похитала головою Квевезу й усміхнулася злосливо. — Бо, коли знову трьом вільним закрутить в носі від свіжого повітря, то один раб не дасть з ними ради... Йди й ти — то буде двох рабів проти трьох диких. Хі-хі-хі!
Васко видивився на неї з острахом, подався назад і забурмотів:
— Це не ворожка, а справжня відьма...
— Хі-хі! — зраділа стара. — Чому відьма, чому? Чи тому, що за свої слова не жадаю наперед золотого дуката, як ти? Хі-хі-хі!
Мамелук злякався ще більше і, хрестячись та спльовуючи набік, сам забрав рабів і коней та вкупі з Жвоном поспішив відійти якнайдалі від всевідущої баби.
— Я піду з ними також, — обізвався дон Антоніо. — Хай вже буде трьох на трьох...
— Боїшся справді? — спитав Себастьян.
— Ні, не то що боюся, а просто не бажаю бути близько цього чортівського кубла. Огидне воно мені. Волію стару шкапу, ніж стару бабу.
Квевезу подивилася йому вслід, похитуючи своєю патлатою головою, посмоктала свою пригаслу люльку й повернулася до Жануарії. Обійшла дівчину довкола, ніби виставленого на продаж коня, провела рукою вздовж її тіла, від чого та аж здригнулася, і замимрила далі сама до себе:
— Каа, Каа, справжня Каа — богиня лісу. Шкода тільки, що має рабську душу й поганить себе рабською одежею. Коли б так скинути оті негідні ганчірки, заквітчати голову цвітом маракужі[15], а тіло перевити галузкою винограду — була б богинею. А так — тіло богині, а на тілі рабські прикраси і душа — в рабських ланцюгах. Ох-хо-хо!
Дівчата й кавалери стояли смирно й боялися поворухнутися.
— Ну, а ти, біла кицько з прихованими пазурями, — звернулася ворожка до Анни-Марії, — ти, що бажаєш знати правду й сягати в чужі таємниці, ти чому ж не спішиш з тією правдою, яка тобі недавно відкрилася, га?
Анна-Марія спаленіла й збентежилася вкрай, не знаючи, куди подіти очі.
— Ага, боїшся? — тішилася стара. — Боїшся, кицько? Не бійся, ні: стара ворожка уміє бути дискретною, коли це потрібно і коли вона хоче... Не скажу нічого... Ходи за мною! І ти, жалюгідна богине, ходи також! Маєте квіти? Це добре. Квіти — найліпший дар для Печерного Духа. Ходіть!
Махнула дівчатам рукою і, не оглядаючись, попростувала вперед, стрясаючи ґноттям, що лопотіло й розвівалася під наскоками гірського вітру.
Дівчата боязко перезирнулися між собою, але, скорені владним голосом старої, пішли несміливою ходою за нею, залишаючи кавалерів надворі.
— Не бійтеся, ми будемо на сторожі, — підбадьорив їх Жібальдо.
Соняшне сяйво, що било зі всього розгону просто в печеру, зараз же за входом перелякано зупинялося й верталося назад, стративши бажання заглядати в дальші кутки, наповнені густим мороком. Ще ближче до входу можна було розпізнати контури шаршавих камінних стовпів, які підпирали склепіння, але далі все губилося в непроглядній темноті, й дівчата, ступивши кілька кроків, зупинилися, бо вже не бачили нічого.
— Що там? — обізвався з темені голос Квевезу. — Не видно вам? Страшно? Ох-хо-хо, кожний сліпне й лякається, коли з вільного світу потрапить у темінь з камінними стінами, а потім ще гірше сліпне й гірше лякається, коли, звикши до темені й камінних стін, побачить світло волі. Все залежить від звички, дівчата, від звички... Хі-хі-хі!
Сміх її розповзався гадючим сичанням по печері, влазив у якісь шпари й закамарки, і там топився, як піна прибою на піску.
— Ну, вже видніше вам? — спитала, трохи перечекавши. — Ходіть, ходіть, не бійтеся! Тут багато безпечніше, як на життєвій дорозі, де можна розбити занадто піднесену голову об несподіваний одвірок, або, задивившись у глибину власної душі, злетіти в пропасть... Ходіть!
Наставляючи руки й обережно намацуючи ґрунт, дівчата поволі поступали вперед за ледве бовваніючою постаттю Квевезу. Йшли досить довго, аж врешті зауважили в глибині печери маленьке жовтаве світлечко. Чим далі — воно ставало виразнішим, а накінець, коли дівчата зблизилися до нього на віддаль кількох кроків, показалося полум'ям глиняного каганця з дзьобиком, у якому був заправлений ґніт, і з вушком, перев'язаним довгою жовтою стрічкою. Каганець стояв на подобі якогось кам'яного вівтаря, вирубаного в скелі на висоті людських грудей. Посередині його стояв досить великий, неправильної стіжкуватої форми сірий камінь, по якому блискавками розбігалися золоті жилки, що виразно рисувалися при світлі каганця. Камінь був також перев'язаний жовтою стяжкою і прикрашений різнокольоровим пір'ям, заткнутим за перев'язку. Довкола нього лежали менші каміння різної форми й різних кольорів: білі, сірі, червоні, чорні, крапчасті й смугасті. Стояло тут також кілька посудин, наповнених квітами й пахучими зелами. Вдолині, під престолом, знаходилася вирубана людськими руками, чи створена помисловою природою, кам'яна чаша, в яку струмочком збігала джерельна вода, що випливала якраз із середини передньої стіни престолу. Дзюрчання її було якесь урочисте, дзвінке і промовисте.
Дівчата зупинилися, з забобонним страхом приглядаючись до таємничого видовища поганського храму, а стара Квевезу впала ниць, щось пошепотіла, подмухала на долівку, сягнула пальцями в чашу, промочила собі уста й очі, і після того зняла каганець.
— Кидайте у воду квіти, — прошепотіла тихо й засвітила очима, які відразу стали великими й ясними, як у зовсім молодої людини. — Кидайте у воду квіти. Печерний Дух потребує жертви перше, ніж заговорить.
Виконавши наказ, дівчата поставали, чекаючи дальших розпоряджень. Квевезу заворожила їх від самого початку до такої степені, що вони стратили свою волю, забули, що вміють говорити, забули навіть, за чим сюди прийшли. Перетворилися в якісь бездушні автомати, що вміли тільки слухати і... боятися.
— Схиляйтеся сюди! — наказувала далі Квевезу, присвічуючи над чашею каганцем. — Схиляйтеся обидві разом, бо ж все одно ваші долі сплелися разом, як сплітаються два нагаї в спільному зударі... Сплелися раз, сплелися другий, сплетуться й третій, і лише смерть їх розлучить... Дві смерти на чотирьох... Три смерти... Три смерти серед інших смертей... Дивіться — стріли, списи, мечі, вогонь і кров... А все зрада... Зрада, любов, смерть, ненависть — усе разом... Дивіться!
Дівчата посхилялися над камінною чашею і, затаївши віддих, вдивлялися в тремтливу поверхню води, що відбивала в собі світло каганця і химерно роздроблені, повикривлювані контури їхніх постатей. Дивилися пильно, але початим не бачили нічого.
— Дивіться, дивіться, — продовжувала Квевезу, — там написане ваше минуле, сучасне й майбутнє. Свята вода, що випливає з серця Печерного Духа — це дзеркало людського життя. Що бачите там?
— Нічого, — в один голос відповіли дівчата.
— Не бачите нічого? Сліпі, сліпі! — пристрасно зашепотіла стара. — Як можна дивитися — і не бачити, як можна слухати — і не чути? А я, ось, бачу морську воду, велику воду, але лагідну й зичливу, і бачу малу воду ріки, роззявлену, мов пащека гадини... Я бачу білу кицьку у щасливому шлюбі з чорним ягням... А ще бачу серце, кинене в жертву: раз, як поміст для виходу на волю, другий раз — як поміст до багатства й почестей, і врешті бачу ще раз серце, кинене під ноги без жадання винагороди, кинене по-рабськи і розчавлене... Що ж — рабові — рабська доля. Дивіться, он, — дві дороги: у кожної своя. Для тієї, що є вільною — ця дорога невільна; дорога веде до близької людини, до коханого, до власного гнізда. Для тієї, що є рабинею — дорога по власній охоті. Дорога на волю і вибрана по власній волі. Але коли хтось, вибираючись на волю, забирає з собою кайдани, — той скрізь буде рабом.