Пляшка Біла для багатьох з жовтої соломинки останнього порятунку оберталася в загибель, а для нього – в золото і процвітання.
Ті, що вірили в дива, не задумуючись ковтали масну рідину. Ті, що у себе на батьківщині обминули шибеницю (електростільців тоді ще не існувало), тут, озброївшись вінчестерами, полювали на індіанців, як на ягуарів. Злість на власних королів, суддів і присяжних зганялась на червоношкірих вождях і воїнах, вимагаючи кращих земель і золота, яке нібито індіанці від них приховували.
Решта наволочі, разом з тими, хто прийшов сюди створити земний рай, рили землю, шукаючи свій Клондайк, інші перерізали горло за пригорщу срібла, треті копали ями для тих, хто ще вчора називався людиною. Ця традиція, до речі, в Америці збереглася до сьогоднішнього дня і дає не менший прибуток, ніж горезвісна пляшка Біла.
Життя ж Уїльяма А. Рокфеллера може служити наочним доказом антилюдяного у своїй сутності стопроцентного авантюризму того часу. Рокфеллер-центр сьогодні – це густа суміш цинізму і того ж таки авантюризму.
Пляшка нафти Великого Біла стала основою майбутнього багатства усіх Рокфеллерів. Великий Біл продавав нафту півлітровими пляшками, його ж старший син – Джон Девідсоп Рокфеллер продавав її уже цистернами, танкерами, котрі, легко перетинаючи будь-які хвилі будь-якого океану, рухаються в усі куточки світу.
А як же ті, котрих не порятувала пляшка Великого Біла? Вони ставали біля майбутнього Рокфеллер-центру й приковували ланцюгом бляшанку до ноги. Решта ж із тих, хто не визнавав приниження, продавала свій порожній мішок і за один долар 50 центів вилазила на оглядовий майданчик будь-якого білдінга й останній раз у своєму житті крізь туман власних сліз бачила під собою манхеттенський тротуар і позолочені крильця ангелів. Та це було значно пізніше.
У ті ж часи, коли старший син Джон Девідсон Рокфеллер став "королем королів", перед ним схиляли голову не лише бідняки, але й імператори.
Турецький султан вважав, що він найбагатший у світі, що пальма першості в нього, і цим дуже пишався. Тоді такі своєрідні змагання були дуже поширені й популярні між королями й імператорами.
Коли ж султанові назвали суму, якою вже на той час володів "нафтовий король", то турок від несподіванки, кажуть, не міг розтулити й рота. Йому заціпило. Він тільки ляснув у долоні, і головний візир, як тепер пишуть, зрозумів його без слів. Візир мовчки приніс султанові пляшку нафти, спочатку дав понюхати, а потім і ковтнути. Решту султан повернув головному візирові й наказав поливати пещені султанські руки. Одначе золото в султанів мішок не потекло.
Ми й далі оглядали Манхеттен. Власне, хотіли оглядати, але несподівано розгулявся вітер і так заревів між хмарочосами, що нам нічого не лишалося, як знайти тихе й затишне місце. Ми так і зробили – заскочили в одну з інтимних забігайлівок фірми "Бістро", яка виходила своїми вікнами на Іст-Рівер. Вітри над її водами гуляли так само вільно, як по Манхеттену, а потім враз ущухли – так завмирає море під час штилю десь в районі Гаїті чи Гонолулу. Мені, щоправда, ні там, ні там бувати не довелося, але з американських путівників я знав, що там штиль найкращий у світі. А в районі Гаїті і в районі Гавайїв – найкращий у світі прибій.
Щодо прибою на Гавайях, то я сумніваюсь, бо дійшов висновку, що найбільший прибій все-таки на Бродвеї. Особливо після дванадцятої ночі за нью-йоркським часом, А щодо тиші, то, безперечно, найкраща тиша в Індійському океані, на атолі Бікіні[9]. Звичайно, це мій особистий погляд. Можливо, в індійській гробниці ця тиша класичніша. З цих питань сперечатись не стану. Ні там, ні там, я, на щастя, не був.
– А його подають таким набожним та святим, – сказав я, беручи традиційну американську чашку кави. – Всі його золоті заповіді такі повчальні й набожні, що...
– Ви про кого? – перепитав мене колега, розмішуючи цукор у каві.
– Та все про нього – Рокфеллера-першого. Ніяк його центр не вилітає з моєї голови. Всі десять висічених на плитах мармурових заповідей такі, що хоч бери й опускайся біля них на коліна.
– Там не вистачає тільки одинадцятої заповіді.
– Певне, не вистачило мармуру?
– Думаю, що вистачило глузду її не вибивати. А варто б!
– Ви цієї заповіді часом не пригадуєте?
– Чому ж. Її знає кожен літній американець. Молодь, можливо, про неї не чула. Про неї не вельми згадують. Мільярдерів у США подають, як і тих янгеляток, – позолоченими. Мало не з крильцями. Всі такі ж святі та набожні...
– Щось, певне, у них є від святості, коли вони на цьому так постійно наголошують?!
– Ай, киньте! У них тієї святості менше, ніж у біблії, що лежить у нашому готелі на столі. А втім, у біблії, може, і є трохи чогось святого. Але так мало...
– І що ж то за заповідь?
– Власне, то не заповідь, а цитата! Я вам можу її продиктувати.
– Ви мене збагатите на одну цитату. Я не Рокфеллер – доларів не колекціоную. А цитати... А цитати мені потрібні так само, як, скажімо, майбутньому докторові наук. Про кандидатів я вже мовчу.
– Будь ласка. Але спочатку трохи історії. Коли волонтер Френк добровільно записався в армію Півночі, то виявилося, що йому не вистачає сімдесят п'ять доларів на обмундирування, і той звернувся до нього. А він йому відмовив...
– Вибачте, ви дуже цікаво розповідаєте, але чи не могли б замість займенників ввести трохи іменників і конкретизувати. Даруйте, я зрозумів би вас з першого слова, коли б знав ту історію так само, як ви.
Приятель хотів було образитись, а тоді передумав, сказав "пардон" і почав спочатку.
– Джон – це могутній нафтовий магнат Джон Девідсон Рокфеллер. У сім'ї Великого Біла він був старшим сином. Тепер посвітлішало?
– Значно, – відповів я, як істинний колекціонер, який завжди має достатньо терпіння заради того, щоб збагатити свою колекцію ще одним екземпляром. У даному разі я чекав на обіцяну мені цитату.
– Так от: в Америці почалася громадянська війна. Тепер усі біографи Рокфеллерів пишуть, що вони були великими патріотами Америки. У них, мовляв, патріотичні почуття стояли вище за гроші. Проте тільки один з братів Рокфеллерів – Френк, про якого я вам розповідаю, вступив до армії Півночі. Ну, ви знаєте, тоді воювало дві армії: Півночі і Півдня...
– Я здогадуюсь, – цілком серйозно зауважив я.– Одна армія не воює, якщо нема другої, протилежної армії. Правильно?
Він мене для чогось поляскав по плечу. Видно, йому моє відкриття сподобалось, хоч я теж, як Джон Девідсон, в армії не служив.
– Але Френкові на військовий одяг... У солдатів він називається обмундируванням...
– В офіцерів, між іншим, – теж.
Замість того, щоб мене ще раз поляскати по плечу, він несподівано образився. Був страшенно вразливий.
– Якщо ви мене ще раз переб'єте, – поставив він ультиматум, – я вам цитати не скажу.
Я підніс до рота руку і затис губи двома пальцями, як прищепкою, мовляв, мовчу. Це йому сподобалось, і він знову поляскав мене по плечу.
– Френкові на військовий одяг не вистачало сімдесят п'ять доларів. Він попросив у Джона. Але Джон йому не позичив навіть під високий процент. Джон Девідсон Рокфеллер – майбутній мільярдер, жодним доларом ніколи не ризикував. Він чітко знав: якщо Френка уб'ють, то ні процентів, ні позичених доларів йому вже ніхто не поверне. Тепер я конкретно розповідаю? – вирішив і він пустити шпильку.
Я, не випускаючи з пальців губ, ствердно мугикнув. Хотілося дочекатись цитати.
– Френк пішов на війну...
Мене. так і підмивало запитати: "Голий чи обмундирований?" Та й цього разу стримався.
– Джон, який на той час уже не мав куди дівати грошей, жодної копійки не дав сім'ї Френка. Коли Френк повернувся з війни, то дізнався, що його діти й дружина померли з голоду і що Джон Девідсон поховав їх у сімейному склепі Рокфеллерів.
– Боже, яка жорстокість і який цинізм! – не витримав я.– Невже таке може бути?
– Тепер вам цитата. Записуйте. Цією єдиною цитатою Френк Рокфеллер вторгнувся в історію сім'ї Рокфеллерів. Але цю цитату ніхто окремою брошурою не видавав і не видасть. Усі тепер хочуть показати, які були Рокфеллери роботящі цяці. Якщо й ви, мовляв, такими будете, то й вам бог дасть гроші. Ваш записник при вас?
– Ще зранку ношу з собою, якщо не витягнув хто з тих, кому не пофортунило стати Джоном Девідсом Рокфеллером.
– Тоді пишіть. Френк наказав викопати своїх дітей і переховати їх в іншому місці. Натовпові, що обступив сімейний склеп, він сказав:
"Я не хочу, щоб хтось із моїх близьких лежав на землі цієї потвори, цього монстра Джона Девідсона Рокфеллера".
– Справді, на тих позолочених плитах я цієї цитати не зустрічав.
– І не зустрінете. Записуйте, поки я живий...
Тієї миті золото на мармурових плитах Рокфеллер-центру, що й так у моїх очах тьмяніло, зовсім поблякло. Я уявив, як призахідне проміння сонця падає на позолочені плити. Золоті літери на плитах і янголята ставали криваво-червоними, а зміст десяти заповідей набув одверто знущального відтінку. Особливо стосовно тих, хто приходить сюди з вірою у те, що все на світі зроблено чесними руками, а отже – святе. Яке ж розчарування жде того, хто довідається правду про творця викарбуваного золотом ідеалу:
БОГ, СОВІСТЬ І ЛЮБОВ.
Справедливості ради треба було б до тих високих слів додати ще одне – ЖОРСТОКІСТЬ. Така цитата відзначалася б тією повчальною особливістю, що хоч в одному слові звучить правда.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 21
Бути у Нью-Йорку і не забратися на один із хмарочосів, – означало 6 не відчути, не осягнути цього найвищого в світі міста.
Сімнадцять чоловік за п'ятдесятирічну історію Емпайр стейт білдінга відчули його в одну мить, шугонувши сторч головою із сто другого поверху лише заради сумнівної слави. Скільки стрибало в пошуках раю, якого вони ке знайшли в Америці, – з точністю сказати не можу. Лазив на маківку хмарочоса і я, але тільки для того, щоб розширити свій кругозір. Раджу це зробити й вам. Небезпеки ніякої. Хіба що трішки запаморочиться голова, І то від багатослів'я екскурсовода.
Розділ XXI. НА БІЛДІНГ
На хмарочос Емпайр стейт білдінг ми піднімалися, відчуваючи на собі пильне око поліцейського. Якщо вже бути до кінця точним, то кожен поліцейський (тут їх стояло четверо у формі і двоє в цивільному) мав по три ока.