Жартую на правах давнього друга. Не голими руками, Тольде, а — голими ногами. — І він знову задоволено розреготався від свого щойно придуманого, досить таки вдалого дотепу.
— Якщо вже бути точним, то вона тоді була в чорних панчохах. Ти знаєш, я голих ніг не люблю. Особливо, якщо вони бліді. Ранньовесняні...
Папа таки дотримав слова і надав у розпорядження Мироновича і Роксани свою президентську віллу. До палацу одружень приїхали в оточенні охорони. Нашвидкуруч розписалися, пройшовши процедуру відповідно до ритуалу, і персональним літаком відбули до Криму, прихопивши з собою старого митрополита з кількома священниками. Митрополит вінчав їх у храмі Московського патріархату. Там, у Криму.
Роксана не належала до глибоко віруючих. Та й ніколи не відвідувала жодної із православних церков як київського, так і Московського патріархатів. До щасливих винятків належали дні, коли вона по службі кого-небудь підміняла і подавала у телеефір свої репортажі, які не вирізнялися ні знанням справи, ні щирістю. Але в післяатеїстичну епоху, у дні нової незалежності України на більшість громадян-атеїстів напала така собі своєрідна сверблячка — відвідувати церкву. "Нові українці", або як їх ще називали під соборами — "нові віруючі", вкладаючи в ці слова певний іронічний відтінок, час від часу відвідували богослужіння, спонсорували богоугодні заклади і дуже демонстративно й активно хрестилися. Особливо перед телекамерами, і особливо цим хворіли так звані олігархи — особи, в яких за душею не було нічого святого, окрім накрадених грошей. "Нові українці-віруючі" на себе регулярно клали хрест, уклінно молилися Богу і за крадені у народу гроші для народу ж будували обов'язково церкви, глибоко переконуючи самі себе, що Бог це помітить і простить їм усі попередні гріхи.
Вітольд Миронович так само належав до віруючих, хоча в цьому питанні він був щиріший. Адже ще змалку він знав "Отче наш", "Діву Марію", яка радувалася, ходив крадькома з мамою до сільського попа і крадькома був охрещений. Роксана скоріше за все віддавала данину моді і певному релігійному шарму, принаймні так їй здавалося — вінчання надає шлюбові якоїсь особливої ваги і відповідальності як перед небом, так і перед Богом. Вона десь колись вичитала, що закоханих під час вінчання благословляє саме небо і при цьому обов'язково присутній Творець.
Народу під час вінчання у храмі було мало. Представників опозиційних партій і їхньої преси взагалі не допустили навіть до найближчих територій, де відбувалося досі нечуване дійство серед таких високих достойників, що вдруге за своє життя одружувалися, і вдруге — вінчалися, і все це святотатство, звісно, за немалі гроші, а може, ще трохи й від поваги до посади держсекретаря, благословляв сам митрополит московський у присутності найвищих осіб двох великих держав.
На гучному весіллі міжнародного значення було акредитовано всього кілька вітчизняних редакторів і операторів лише з державних каналів і, звичайно ж, з телеканалу, де працювала Роксана. Зате чого було багато, так це напоїв і харчів. Щедро накритий стіл буквально вразив своєю розкішшю рідкісних гостей. Шампанське лилося рікою. Заготовлені тости самі по собі просилися на стрічки магнітофонів або принаймні в літературні записи для сімейних мемуарів. Подарунки здебільшого підвозилися на відкритих легкових авто, і тільки Господь Бог знав, що у тих розцяцькованих коробках. Папа, відкинувши заздалегідь написане, вже добряче підпивши, говорив просто, своїми словами, що з ним рідко траплялося. Він сказав:
— Відтепер я хотів би, щоб ви жили поруч з моєю віллою і я вам, любі мої, дарую земельну ділянку на Південного березі Криму.
Це повідомлення президента, що так щедро роздавав багаті і дефіцитні землі півострова, присутні зустріли на "ура". Прем'єр міністр, що не хотів пасти задніх, також розщедрився і подарував "молодятам" ще одну ділянку під майбутню забудову в Карпатах. Друзі Мироновича — Валяй, Супкіс, Базаров, Вовко піднесли навхрест оперезаний великою блакитною стрічкою малесенький пакуночок.
— Мабуть, презерватив. Для оригінальності, — не втрималася Роксана і прошепотіла ці слова на вухо Вітольду.
— Облиш, — він намагався надати своєму обличчю водночас офіційного, щасливого і серйозного вигляду. Але йому не вдавалося ні те, ні друге.
— Ключі від дамського "Мерседеса"! — з неабияким пафосом в голосі повідомив Васько Валяй від усієї групи, що його супроводжувала. Він поцілував у щічку Роксану і додав: — Вручимо його у Києві, одразу після вашого медового місяця. Кабріолет. Кольору твоїх очей, Роксано, — тихо промовив Васьок. Роксана не стрималася і так само його поцілувала, як і перед цим двох президентів, прямо в губи.
Коли гості забули взагалі на честь чого відбувається це свято і скупчились навколо обох президентів, Роксана, мов школярка випускного вечора, схопила за руку Вітольда і потягла надвір, густо обрамлений вічнозеленими туями і кипарисами. Але до найближчих кущів, з наголосом на першому складі слова "КУЩІВ", їм добігти не вдалося. Закохану пару перехопила бухгалтерша секретаріату, яка, на подив Мироновича, також опинилася тут.
— Вітольде Володимировичу, — тихо і боязко розпочала вона, — по-перше, здрастуйте, по-друге, прийміть і мої найтепліші вітання у зв'язку з таким урочистим днем у вашому житті, по-третє, — зовсім вже по-бухгалтерському вела далі вона, — я вам спеціально з Києва привезла ваші відпускні і преміальні. Три тисячі сто сорок сім гривень і 58 копійок. Тут у конверті все. Якщо є у вас дрібні, то з вас — сорок дві копійки. В касі дрібних не виявилось...
— У мене дрібних також немає, — розвів руками святково вбраний у чорне і біле Миронович.
— Нічого. Після повернення з відпустки віддасте. Дякую, — чомусь сказала вона, хоча це мав сказати Миронович. Роксані хотілося крикнути: "Що ти робиш, Вітольде? Адже ти мультимільйонер. Які сорок дві копійки? Хіба не міг з цих грошей просто половину віддати цій нещасній худій жінці з тоненькими жилавими ногами, наскрізь усіяними варикозними венами?" Миронович сховав гроші і якось тупо посміхнувся Роксані.
Вона після Парижа назавжди запам'ятала, що Миронович не терпів заперечень і критики так само на свою адресу, тому тихо й мовила, звалюючи все на бухгалтершу чи касирку секретаріату:
— Вона нам усе зіпсувала. А я так хотіла, поки там усі п'ють, з тобою сховатися у райських кущах і согрішити в раю, як це зробили колись Адам і Єва після благословення Божого. Тоді грішитимем у морі. Назло богу Нептуну. Чи не так, мій любий? Мій Христофор Колумб?..
— Ще чого? Не зрозумів, — здивувався Миронович.
— Любий, Колумб відкрив Америку, а ти — мене.
— До Колумба Америку відкривав Америго Віспуччі, — підкреслив з неприхованим підтекстом Миронович.
— Не будь таким єхидою, любий, — припала до його плеча Роксана. — Я знаю тільки Колумба і не хочу ніколи і ніде згадувати про Америго Віспуччі. Я живу і житиму тільки з Колумбом. А зараз мені вже хочеться бачити нашого капітана Полла Вільямса.
— Президентового капітана, — знову поправив її Вітольд.
— Ти маєш рацію, любий. Але нашого тільки на час медового місяця.
— Ти все хочеш, аби твоє було зверху? — Вітольда залишило почуття гумору, а може, воно в ньому ніколи й не ночувало.
— Ні, любий, — все так само лагідно, припадаючи до його плеча, посміхалася Роксана. — Як ти захочеш, так і буде. Я можу бути і зверху, і знизу, тільки один помах твоїх вій, і я твоя рабиня, — перевела вона розмову в іншу площину.
Вітольду сподобалася така покірність і він подумав, що чим частіше вона так говоритиме, тим швидше він забуде Альбіну. Або, як тепер він називав її — "Третю симфонію Бетховена". Він не знав, чи є така симфонія у Бетховена, але чув, що в того в музиці є щось пов'язане з цифрами.
Полл Вільямс, одягнений у світлі джинсові шорти і такого ж кольору шерстяну безрукавку, босоніж завантажував великі холодильні установки бляшанками з пивом, мінеральною і солодкою водою. Два помічники, видно, з охорони президента, і одна кельнерша чи буфетниця подавали капітану з ресторанного візочка засмаглі темнобрунатні пироги, білу і червону тонко нарізану королівську рибу, такого ж кольору — балики, рулети з м'яса, французький хліб з курагою, родзинками, горішками і ще якимись пахучими тропічними приправами. Окремо йшли фрукти, овочі, соки, червоне вино, коньяки, шампанське, кетчупи і море тарілочок, склянок одноразового використання.
— А це для чого? — поцікавився у Вільямса Миронович.
— Той у відповідь тільки знизав плечима. Мовляв, моє діло маленьке. Я не кок, я капітан. Моя справа — капітанський місток і штурвал.
— А хіба у нас, на яхті, немає кришталевих бокалів, келихів, чарочок?
— Є, — відповів Полл найкоротшим словом, що він запам'ятав з української, хоча сам окрім рідної англійської, розмовляв більш менш пристойно російською, оскільки російською розмовляло переважно і все оточення українського президента.
— Я хочу побувати на яхті, — якось по-дитячому промовила Роксана. — Я ніколи не плавала на яхті.
Капітан Вільямс зрозумів бажання Роксани, натис на якусь блискучу кнопку на кормі яхти і майже до її чарівних ніг виповз дерев'яний трап з ледь помітними сходинками. Босоногий Полл швиденько пробіг по ньому, тягнучи за собою товсту вірьовку чорного, як вуж, кольору і прив'язав її до стойки над дерев'яним трапом. Роксана зрозуміла — це був своєрідний мотузяний поручень. Вона правою рукою взялася за нього і, підтримана ззаду Вільямсом, легенько почала, ойкаючи при кожному кроці і кокетуючи, підніматися на корму. Коли опинилася на білому блискучому судні, щаслива і життєрадісна буквально впала на один із двох білих поручнів столика і простягла руки до Вітольда. Він, не поспішаючи, піднявся і опустився в одне з крісел, обличчям до головної каюти. Полуденно-ледачкуватий, зморений від денної спеки і трохи солоний вітерець, добре настояний на чорноморських водоростях, обволік Роксанину паризьку весільну сукню "від кутюр — високої моди", ніби на зуб випробовуючи її якість, а заодно й вартість, задовольнившись, полетів у бік Туреччини, мов збирався повідомити відпочиваючих у районі Анталії, що до них, за його даними, припливе весільна закохана парочка на президентській яхті класу "Принцес" — "Королева Анна".
— Тепер я хочу до каюти, — Роксана простягла свою гарну з надзвичайними довгими і круглими пальчиками руку Вітольду через стіл і потягла його в кают-компанію.