За те знов чує вона, що тут усі під великим впливом російської культури, загіпнотизовані, а маси збольшевизовані.
Режисер слухає диспут більш-менш не вперше, бо судила й йому доля, після місячної заблуканости у фронтовій каші, опинитися на духовому заході, подружитися з людьми, побачити, що поза цим віянням, — "доба жорстока, як вовчиця", — це такі ж самі українці, того ж хочуть, що й ми. Він може запевнити пані Наталю, що й по той бік, де нема тиску Москви, є люди, що люблять чуже, — і російське, — та й не згубили своєї української ментальности. — Ну, наприклад? — Ну, наприклад, познайомився в Рівному з чудесним Авеніром, режисером, вихованим на зразках європейських...
Обличчя пані Наталі, зберігаючи світськість, холоднішає. Пан режисер мало був на заході.
— Той, про кого ви згадуєте, — радянський запроданець. Здавна він відомий, як радянофіл.
Тепер спостерігає Мар’яна. Режисер сперечається. В них що не людина, то іншої партії. Що ж у тому злого, коли хтось захоплювався культурним будівництвом на Великій Україні? Авенір із тим не криється. Тим то й цікавий він, що всі течії сприйняв, перетравив і зостався на центральній українській дорозі.
Але жвавість їх дискусії поламалася. Пані Наталю товариство просто розриває, кожен їй щось має сказати, якісь нові знайомства відбуваються. Це ж перші збори відновленого духового життя в Києві.
— Ну, як?
Режисер цікавий. Мар’яна не криється. Ці люди знов їй здаються партійно-обмеженими. Думають нас учити національної свідомости. Режисер махнув віями. Може… Але в них багато запалу, сміливости, революційної жертвенности і головне… Все ж таки, національної дійової свідомости.
— Може… — погоджується Мар'яна.
— В них є один великий мінус. Вони не знають нашої дійсности і всіх нас огулом мають за санчо-пансів, за шельменків, за малоросів.
Перерва кінчається. Режисер закликає до тиші. Збори продовжуються. У прірву, яку треба засипати дружніми зусиллями людей сходу і заходу, емігрантів і підсовєтських, заслужених діячів, комсомольців і репресованих, донцовсько-фашистських реакціонерів і збольшевизованих, — падає перший камінчик.
XIX.
Невідомо, нащо командуванню збройних сил переможної Великонімеччини потрібен цей будинок Академії Наук на бульварі Шевченка 14 з чотирма науково-дослідними інститутами, лябораторіями, бібліотеками, експонатами, картотеками, столами, стільцями, шафами, мапами, схемами, майстернями, фотонегативами. Власне, саме цього всього й не треба, як наочно пересвідчилися роззяви. Все це летить через вікна з третього поверху, грюкається об каміння, розлітається вдрузки, листочки мають у повітрі, відлітають у вирій, скло бряжчить, дерево крекче… Як квочки, бігають коло цього наукові співробітники, що ото так славно висиджувалися в цих стінах із посадочними евакуаційними талонами в кишенях. За струнким офіцером бігає директорка інституту археології і хоч чарівною посмішкою намагається роздобрити новоєвропейське серце представника західньої цивілізації. Але офіцер знає наказ. Німецькому командуванню потрібен будинок, а книжки й інститути якоїсь тубільної Академії Наук завойованому переможною Великонімеччиною народові непотрібні. Все те може йти на смітник. Але може дадуть хоч кімнатку в сусідніх будинках Академії Наук, щоб зберегти хоч те, що уціліло при еквілібристичних подорожах із поверхів на брук?
Хтозна, скільки зусиль, чарівних посмішок та знання німецької мови пішло на те, щоб, нарешті, на горищі зоологічного музею здобули собі історики, мовознавці, археологи й літературознавці куточок. Під дощем, на плечах, у мішках на п’ятий поверх тягають вони свої дорогоцінності, те, що не залляв дощ, не розвіяв осінній вітер. Звільнений будинок стоїть уже замкнений, з грізною пташкою на дверях.
В натовпі роззяв стоїть і Мар’яна з білявим юнаком. Як це, тепер бачене, не відповідає тому, щойно почутому! Нарешті, вільний вияв української духовности, відродження знищеної більшовизмом України. Заклала от Мар’яна науково-літературне товариство, а тепер надивляється і на цей спектакль.
— Ну, як вам подобається? — запитала вона білявого приятеля навздогад, не дбаючи про ясність вислову.
— Деякі крутяться, мов дзиґа, між комунізмом та націонал-соціялізмом і ні сюди, ні туди не пристають, — відповів на це зовсім виразно Олег. — А другі хиляться то в один, то в другий бік, то до одного, то до другого пристане. В одному розчарується, — жде іншого... Тепер у другому шукає хорошого і, зрештою, й цього не приймає.
"Це — він", — думає собі Мар'яна. Напевно, член партії, бо як би він міг бути до війни секретарем юнацького журналу?
— А все ж, як вам подобалися наші донцовські пташенята?
Пішла вона сьогодні спеціяльно, щоб подивитися на цей феномен — українських націоналістів. То ж щоб побачити їх, не побоялася Мар'яна порвати з СССР там на пароплаві "Шевченко", між Києвом і Дніпропетровським чи Січеславом, як пишуть тепер в "Українському Слові". Можна заспокоїтися, — вони зовсім не в синіх шароварах, і Віктор із ними заприязнився. Але інше збентежило Мар’яну. Здається, вони згорда поглядають на ці рештки, що не вийшли з більшовиками, що зібралися на сьогоднішній заклик. Це напевно автори тих статей у газеті про "козаків і свинопасів", поучувань, якими українцями треба бути, а от кияни не такі.
Мар’яна дивиться з деякою надією на цього щойно придбаного знайомого. Щось у ньому є від янгола, виваляного в болоті, — але яка точна копія батька! Мар’яна, глянувши спочатку, думала, що це — Віталій Михайлович. А потім схаменулася. Та ж учитель її юнацтва напевно старий дід. Він же засланий! Але Віталій Михайлович ставив її національну свідомість, вона з надією дивиться на Олега. Що ж скаже син! Може й член партії, але він ось у Києві, разом із націоналістами, а не з комуністами. Чи поділяє він усе те, що чув щойно?
— Німцям — ґут, жидам — капут, росіянам —петля, а українцям — після. Таке я чув сьогодні з уст народу. — Олег поправляє хвилясту шевелюру жестом свого батька.
— Ніхто не вірить німцям, а отже й їм, бо вони під німецьким крилом тут.
— Їх заарештовували! Не пускали сюди!
— Вони з того горді. Гра в революційність неповна без арешту на пів дня.
— Так пані Наталя вам не сподобалася! — зробила з цього висновок Мар’яна. — А всім — дуже!
— Чудова сальонова дама. А тут, бачте, Академію Наук нищать.
— Вони кажуть: чим гірше, тим краще. Бояться, щоб місцеві у німців не повірили...
— Я трохи ближче їх знаю, бо двоє моїх товаришів вже прихилилися до них.
Хоч і виваляний у болоті янгол, — от він так безпечно признався, вже себе колишнього викпиваючи, що відмовився від свого батька-націоналіста заявою в газеті, — цей Олег сподобався Мар’яні. Нічого він не приймає беззастережно. До всього в нього є застереження, додатки. У всьому він сумнівається. Нагадує цим Васанту. А Мар'яна вірна цьому типові людей. Тільки нігілізму не приймає. Проте, Олег не засуджує нічого безповоротно. Одну тільки дурну німецьку політику. Та це вже всім відома аксіома. Як вони нахабно обдурили: замість уряду, штадткомісаріят має бути. А що вони з нашими полоненими зробили! Ті, що добровільно здалися в полон, кажуть: "Коли б ще раз довелося — не здавалися б, а билися б до останнього". Деякі навіть вбачають у цій дурній політиці їх провал. Німці забули, що сказав їм їхній полководець Бісмарк: "Меч нічого не вдіє, як не буде розумної політики."
Ха! Провал! Німці вже забрали Харків, Ростов. Вже під Москвою бої, з Ленінграду більшовики вийшли, німці не входять тільки тому, що там усе горить, — бояться повторення Києва. Ждуть американської й англійської місії, хотять задокументувати, що не німці палять міста. Поки вибухнуть міни, вони почекають.
На це Олег щось пригадує з радянських плякатів — про лаври Наполеона, про скитську війну. Ні, він, справді, крутиться, як дзиґа. Та на німців у всіх уже ясна відповідь, але от свої… Мар’яна, наче в темний ліс потрапляє, коли Олег розповідає, що це в Києві — тільки частина, різновидність націоналістів, а є ще другі… — Граються, чи що? — Ні, ріжуться. — Чи Олег жартує? За що? — За самостійну Україну. — Мар’яна здвигує плечима. Темний ліс!
Чи не грашки й збори ці? — така виникає думка, коли дивишся на оці зігнуті під мішками постаті наукових співробітників інститутів. Чи підіймуть вони, оці виховані поза рідним краєм, озію національного відродження? Та ще й з такою малою вірою в нас?
І тільки одне її заспокоює, що все йде, як слід: Віктор, лицар міри й обережности, золотого розтину, вірить у їх серйозність. Інакше, він би не головував сьогодні.
XX.
Галина вже збирається виходити, коли в кімнаті на порозі став гість. І не хто, як власною своєю персоною Максим.
— Ви ж за Уралом! — скричала Галина. — Ви ж казали, що їдете з авіазаводом!
— Вибачайте, я казав, що при першій змозі здаюся в полон.
— Але по вас не видко, щоб ви були в полоні! Он на Керосинній з полоненими страшне робиться. Не допускають навіть, щоб хто з населення їсти дав. Там на очах умирають!
Максим — свіжий, засмагла цера, чорний трикутничок коханої його борідки в яскравому контрасті з білістю комірчика аж ніяк не нагадують нужденности полоненого. Де ж він був?
— Е, ви ще не бачили тут у Києві жахів, — каже, проте, розкоханий Максим, — Не хочу псувати вам настрою, колись розкажу, чого я надивився. Але ж які вони дурні, ці німці! Вони ж не бачили б Києва, якби Україна хотіла воювати. Я більш не знаю такого добре організованого народу, такої досконалої воєнної машини, й такої політичної глупоти!
Але так стояти на проході не годиться. Галина скидає своє біле пальто. От біда, нема електрики, а то зробили б чай. Із сухарями…
— Все ж таки, де ви так посвіжішали?
— Та де, Господи, Боже мій? На селі! На селі тепер море розливне, село не пам’ятає, коли йому така розкіш була, як тепер. Хліба — заваль, у кожній хаті кабана колють, самогон щотижня варять, гуляють, п’ють, гумор з’явився. Співати почали знову!
— А німці?
— Деякі села ще й не бачили німців, ото тільки ті, де фронт пройшов. Урожай весь зостався в селі, німці не вимагають нічого. От тепер я переконався: як би то розцвіла Україна за пару років, коли б її багатств щороку не грабували.
Видно по ньому.