Хай воно буде в тайниках. Хай вони передають тайники новим послідовникам Світла, які народжуватимуться на Му. Аж доки знання повністю не торжествуватиме на всій планеті!
— Татку, — схвильовано озвався Василько, і його сині очі загорілися вогниками рішучості. — Татку, але ж ми не покинемо Му, ми не покинемо щоа напризволяще. Я люблю далеку Землю, але я полюбив і Му. Я не буду щасливий, якщо вони — наші друзі — будуть нещасними! Я повернуся сюди і буду з ними ділити їх по-шуки і горе, їх радість і розчарування. І діти мої залишаться тут, па Му. Так буде доти, поки щоа не вийдуть на широку дорогу. Так мене вчила мама, так я буду вчити моїх дітей, друзів моїх!
— Ти син мій! — ніжно сказав Заграва. — Я чую голос свого серця! Мені нічого додати — хай буде так, як ти сказав. Вперед, мої друзі!
Через кілька годин блискуча "небесна вежа" задрижала, огорнулась полум’ям, повільно знялася в повіт-ря. Затремтіла Му, Усо закрився прозорим туманом. Прорізуючи той туман, срібною стрілою метнувся в небо корабель далекого світу. Він зменшувався, поволі зникав у безодні простору.
І ще довго було чути гримотіння згори. Потім гаряча хвиля накинулася на ліси, де ховалися щоа, спосте-рігаючи за невиданим чудом. Адаон прислухався до далеких відгуків луни. Він дивився в таємничу глибінь не-бес, і в його свідомості звучали впевнені, тверді слова Наставника, який приніс на темну Му велике Знання:
— Боріться, друзі! Боріться з темрявою, з жорстокістю, з роз’єднанням! Шукайте шляхи! До світла, до краси, до братерства! Багато перед вами страждань і негод, сумнівів і розчарувань, але пам’ятайте завжди — у вас є Брати!
І коли вам стане важко, невимовно важко, згадайте, що в небі сяють міріади зірок, інших Усо, де живуть і думають, борються і шукають істину безліч інших розумних істот — щоа! І ще згадайте, що у вас є Брати, які завжди готові допомогти тому, хто шукає, хто йде до світла!
Ми не залишимо вас. Ми будемо завжди з вами. Ми готові завжди прийти на поміч — тільки шукайте нас. І, шукаючи, не зупиняйтесь, не слухайте голосів сумніву! І запам’ятайте назавжди — Брати з вами, далекі сонця з вами, з вами вся Безмежність — і ви її Діти! Безмежжя жде, Безмежжя відкриває вам свої обійми — ви-вчайте його, дивіться в очі йому, ставайте істинними його синами…
Попереду — Знання, попереду — Еволюція, попереду — Безсмертя!
Книга друга. Сходи вічності
Частина перша
Світ Полум’яний
Коли ногою в Сонці зустрінемось — тоді збагнемо велич Космосу.
СЛОВО ПРОМЕТЕЯ
ЦАРСТВО АЇДА
— "Капела"! "Капела"! — звучало у просторі.
Руки космонавта гарячково обмацували вузли електронного мозку, намагаючись знайти пошкодження. Нічого не допомагало. Невідомий, потужний пояс радіації миттю вивів з ладу всю апаратуру квантових двигу-нів і радіозв’язку.
— "Капела"! "Капела"! Чому замовкли? Що з вами? — линув турботливий поклик Землі.
А "Капела" — експериментальний квантовий корабель — безпомічно падав на Плутон. Вісім годин тому трапилося нещастя. Двигуни замовкли. Замовк радіопередавач. Тільки автономний молекулярно-кристалічний приймач ще сприймав заклик рідної планети. Але космонавт не міг відповісти.
Він вирішив діяти. Корабель летів у безвість. Якщо його не зупинити — рідна система назавжди зали-шиться позаду, неймовірна швидкість понесе "Капелу" до далеких зоряних скупчень. Мовчазна і безпорадна, стане вона іграшкою міжгалактичної пустелі.
Космонавт увімкнув стартові ядерно-хімічні двигуни. Блискавичний політ "Капели" сповільнювався. Минали години. І ось — падіння на Плутон. На планету мороку і таємниці. В царство страшного Аїда — пове-лителя смерті..
Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.
А втім, ніколи думати. Воля, думка, тріпотіння серця — все злилося в єдиний клубок дії. Посадити кора-бель па планету, зберегти його для тих, хто колись ступить ногою у світ мороку. Зберегти корабель і наукові цінності, здобуті в небезпечному польоті. Це найголовніше. Попереду ще досить часу, щоб подумати про себе, про особисте.
— "Капела"! "Капела"! — закликала Земля. — Чому мовчите? Ми втратили гравіорадіозв’язок з вами! "Капела"! "Капела"! Ми ждемо вістей од вас! Другий квантовий корабель "Сонце" готовий стартувати з Місяця на пошуки. "Капела"! Повідомте ваші координати…
З пітьми Космосу вже наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона. Гострими жалами по-блискували де-не-де піки гір під променями далекої зірочки Сонця. Чорніли гадюками химерні звиви: чи то прірви, чи то русла колишніх річок.
Клубок відчаю, якогось дитячого жалю за самим собою застряв у грудях космонавта. Він не дозволив йому вийти назовні. Всміхнувся презирливо: "Ще чого не вистачало. Заплакати за синім небом… за вербичками над Дніпром… Ні, цього не буде… Тихо, серце. Цить. Ти на служінні. Ти не належиш собі…"
— "Капела"! Друже Буревій! Чому ж мовчиш? — з болем вигукнув простір.
Ні, це вже не простір, не просто Земля, а людина, друг. Він, Буревій, пізнає його. Командир групи зоре-льотів на Місяці. Соратник багатьох польотів, однокашник в юнацькій Космошколі — Вогневик.
"Дякую тобі, друже! Серце моє чує твою тугу, твій біль, дружні думки всіх вас! Ні, я не заплачу, не зне-вірюсь у космічній пустелі. Прощай, мій друже!"
Буревій знову ввімкнув стартові двигуни. Корабель дрібно завібрував. Багряні спалахи замерехтіли на ві-кнах. Плутон закривав небосхил, насувався, поглинав невблаганно зоряні діамантові скупчення.
Буревій стиснув щелепи, пильно вдивлявся в оптичний отвір: "Хоч би посадити на рівнині! Хоч би не розбити "Капелу"! Прокляття! Локатори теж підвели! На екранах якась каламуть… Не розбереш — де гори, де рівнини!"
З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів. Вони, напевне, були підняті ви-бухами двигунів "Капели". Зеленкувата мряка затуманила оптичні отвори. І в ту ж мить почувся удар.
Корабель затріщав. На півслові обірвався заклик Землі. Буре-вія міцно втиснуло в антигравітаційне кріс-ло. Зовні долинали удари, скрегіт, могутня руйнівна вібрація.
А потім — тиша.
Тиша і пітьма.
"Капела" опинилася в полоні Плутона. В таємничому, ворожому царстві Аїда.
САМОТНІСТЬ
Від потужного удару космонавт знепритомнів. Він довго лежав у кріслі нерухомо, змагаючись з хвилями забуття. Потім до його слуху, ніби крізь вату, долинуло тихе шипіння, тонкий свист.
Може, здається. Ще не розплющуючи очей, Буревій прислухався. Свист не припинився. Чомусь захололи щоки. Почало пощипувати ніс, наче на сильному морозі.
Космонавт підняв обважнілу руку, торкнувся нею носа. Защеміло. Стало важко дихати. Закололо в леге-нях. Невже виходить повітря?
Буревій швидко закрив шолом скафандра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По щоках потекли холо-дні струмки талого інею. Космонавт розплющив очі.
Пульт, покритий памороззю, погас. Погасли вічка електронних машин, індикатори навігаційних прила-дів, екрани локаторів. Серце "Капели" перестало битися. Згасли її електронні очі. І десь у щілини виходить її останній подих.
Зціпивши зуби, затамувавши біль, космонавт підвівся з крісла і пройшов по каюті. Він нічого не міг зро-бити. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Він не міг зупинити агонії корабля.
Буревій, обтерши іній на дверцятах автономного управління, відчинив їх. Виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам собі іронічно всміхнувся: "Чи потрібно це? Аби довше агонізу-вати?"
Серце стукнуло владно, суворо: "Не ламай комедії. Треба зробити все, що велить обов’язок. Ти людина. Ти розум. Ти промінь пізнання, посланий Землею в Космос. Тихо. Замовкни і дій".
Він пройшов коридорами, добрався до реактора. Де-не-де товстелезні стіни корабля були розірвані стра-шним ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.
Буревій оглянув записи автоматів. Зібрав їх. Потім поступово переніс до керівної каюти. Хай буде все ра-зом. Коли прийде останній час, він підведе підсумки польоту, висловить свої думки про корабель — позитивні і негативні. А поки що — вийти назовні. Дослідити поверхню Плутона. Адже тут ще ніхто не був. Він перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це теж буде його вкладом у знання.
Він рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти по спіральних східцях, вкритих інеєм. Кілька ра-зів Буревій послизнувся і впав, боляче забившись. Посміхнувся. Одвик у світі невагомості. А тут Плутон дає себе знати. Треба бути обережним.
Він оглянув люки шлюзу. Апаратура керування дивилася на нього мертвими приладами. Космонавт знайшов у сусідній ніші потужний напівавтоматичний домкрат, розблокував механізм відкривання, висадив перший люк. Те саме зробив з другим. Але зовнішній не піддався домкрату. Буревій повернувся назад, до каюти, знайшов електрорізак, що живився від атомних батарей. Кілька годин він терпляче вирізував отвір для виходу. Коли все було закінчено — Буревій ступив назовні.
На нього одразу посипалась хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. З усіх бо-ків його оточували примарні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж височів над ним, майже не відрі-зняючись від навколишніх гір. Він весь був засипаний замерзлими кристалами.
Буревій пройшов далі, насилу переставляючи ноги в сковзкому місиві. Нарешті він вибрався на тверде, на "землю". Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілинки порода. Він ко-лупнув її автоматичним молотком. Порода не піддавалась. Буревій здивовано повторив спробу. Знову нічого. Речовина Плутона була твердішою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього… Але звідки такі породи? З чого вони? Якої густоти?
Буревій оглянувся. Зовсім недалеко був обрій. На ньому зубцями громадилися такі ж самі скелі, як і по-близу. В світлі яскравих зірок вони здавалися таємними, моторошними. Зовсім невелика планета. Не більша від Марса. Але ж порода, її маса! Чому вона така густа?
Буревій зітхнув. Що ж, у нього вистачить часу, щоб вивчити дивний світ і записати свої спостереження. Він буде щасливий тим, що зможе подарувати людям ще одне відкриття.
Космонавт звірився з пеленгатором, відзначив місце корабля, пройшов ще трохи, вибираючи проходи поміж скелями.