Мирослава поцілувала батька в голову.
— Ні, тату, ти засни.
Потім поцілувала матір і пішла з кімнати. Була вже біля порога, як раптом батько сказав:
— Славонько! Пробач, затримаю ще на хвилинку. Коли вже забираєш, прочитай мені хоч кінцівку. З того місця, ще починається словами: "С той поры и до сего дня".
Мирослава увійшла в смугу світла, розгорнула журнал, знайшла потрібне місце. Але читати в напівтемряві було важко. Доводилось кожне слово розбирати. Тому читала повільно. І здавалось, що це тому, що в кожне слово вдумувалась дівчина.
85
С той поры Любовь и Смерть, как сестры,
Ходят неразлучно до сего дня.
За Любовью Смерть с косою острой
Тащится повсюду, точно сводня.
Ходит, околдована сестрою,
И везде — на свадьбе и на тризне —
Неустанно, неуклонно строит
Радости Любви и счастье Жизни.
Пізно вночі мати прокинулась і побачила в їдальні смугу світла на стіні — з непричинених дверей у кімнаті дочки. "Оце так зачиталась!" Мати встала з ліжка і зайшла до дочки.
Мирослава лежала на ліжку одягнута, тільки без черевиків. Як видно, сон налетів на неї раптово.
Мати постояла хвилинку біля неї. Потім укрила пледом, погасила лампу і вийшла.
Прокинулась Мирослава від якогось різкого звуку. Сіла на ліжку і в першу мить ніяк не могла збагнути, де вона, що з нею. І що то за звук був. Тільки коли вже за стіною в їдальні почав дзвонити годинник, зрозуміла: пружина диркнула, як завжди перед боєм. Полічила удари: п'ять годин. "Ой! Цілі три години спала!" Вона схопилася з ліжка і нечутно — в самих панчохах підбігла до вікна і глянула крізь шибку у двір. Двоє вікон у Бондаренковій квартирі яскраво світилися. Хоч усі інші вікна на обох поверхах були ще темні. Дівчині від хвилювання важко стало дихати. "Але чому ж Марія Кири-лівна не прибігла сказати? Адже обіцяла!"
Швиденько взувши черевики, вона вийшла у передпокій. Помацки в темряві знайшла якусь одежину, накинула на плечі й простоволоса кинулась до виходу. Але тільки відчинила двері, як дорогу їй заступили двое в сірих шинелях з гвинтівками в руках.
— Куди? Назад!— хрипло гаркнув один.
Мирослава від несподіванки відхитнулась назад у коридорчик і зачинила двері. Швидко пройшла до їдальні. Тут уже мати, почувши її вештання, світила лампу. Мирослава підійшла до матері.
— Мамо! Ти тільки не хвилюйся. Гайдамаки!
— Де?— обмерла мати.
— На ґанку, біля входу. І в Бондаренків, мабуть, теж.
— Ой лишенько!— забідкалась мати.
— Не хвилюйся. Обережненько розбуди батька.
А сама зайшла до себе в кімнату, спинилась посеред кімнати і запитала сама себе: "Що маю робити насамперед?" І пригадала зразу ж, як жандарми, отак само вночі, не раз приходили за братом Гришею. Одного разу він навіть сунув під подушку їй якусь книжку. Вирішила: треба ховати щось. Але стала думати, що їй треба ховати, і нічого не могла здумати: просто ховатися їй не було з чим. Не ті часи! Боротьба у відкриту.
І в цю мить знадвору з гуркотом відчинилися двері — забула тоді защіпнути,— загупали чобітьми в передпокої. Пройшли до їдальні.
Мирослава вийшла і собі до їдальні.
П'ятеро було їх — гайдамаків. Офіцер у сивій смушевій шапці з зеленим денцем стояв біля столу з наганом у руці, а рядові розсипались по кімнаті — стали з гвинтівками напоготові проти всіх дверей. Один здоровило з сірим, землистим лицем і білястими, як більма, очима мало не вперся штиком їй у груди.
Та увагу дівчини привернуло в цю мить не обличчя гайдамаки — обличчя вона вже бачила всякі!— а штик. Отак близько біля своїх грудей штик вона бачила вперше. І хоч як дивно в ту мить здалося це їй самій,— страху в собі вона не почувала. Ніякого страху! Дивилась спокійно на штик: чотиригранний, але на кінці зрізаний на конус чомусь не по всіх гранях, а лише по двох. Чому?
— Ви Мирослава Супрун?— звернувся офіцер до дівчини.
— Я Мирослава Супрун,— відповіла спокійним голосом.
— Де переховується зараз Гармаш? Знаєте такого?
— Гармаш?— їй навіть подих забило. Думки в голові сплутались, і раптом, як блискавка, прорізала радісна думка: "Живий! Ну певно ж! Якщо шукають..." Від щастя вона забула все, що є навколо.
— Я питаю вас, де переховується... Не дала кінчити.
— Не знаю!— ледь стримуючи в собі радість, відповіла дівчина і додала потім:— Але, коли б я навіть знала, невже ви думаєте, що я сказала б вам?
Нагнувши голову і спідлоба дивлячись на неї, офіцер усміхнувся самими губами. Потім до гайдамаків:
— Ану, хлопці, трусніть!
Досвід у "хлопців", як видно, був уже немалий. Один поперед одного кинулись по кімнатах. Захряпали дверцята шаф, загуркали шухляди столів. Всюди нишпорили. Навіть і там, де не те що людині, а миші не заховатися, але де могло бути цікаве щось з погляду його ринкової вартості.
Коли трус закінчили, офіцер сказав Мирославі:
— Ну, а тепер одягайтесь.
"Куди?"— мало не зірвалося у дівчини з язика, але втрималась.
Знову пригадалися жандарми і Гриша. Як він поводився з ними, коли теж отак наказували одягатись. Не питав "куди" (хіба й так не знав!). Не мовивши слова, Мирослава підійшла до матері й обняла її:
— До побачення, мамо. Ну, та не плач-бо! Не треба, мамочко.
— Та ой що ж вони, донечко!.. Що вони зроблять з тобою?
— І не страхай мене!— суворо сказала Мирослава.— Сама потім зневажатимеш себе.
Вона поцілувала матір. Потім хотіла пройти в спальню, але той самий здоровило заступив їй дорогу.
— Ніззя!
Із спальні почувся батьків голос:
— А чого це "ніззя"? Дочці з батьком попрощатися! Та ви що — люди чи нелюди!
— Поговори ще мені!— оглянувся до нього гайдамака.— Я не подивлюсь, що ти подушками обкладений!
— Ну, досить! Не до сентиментів зараз!— сказав офіцер.— Одягайтесь мерщій.
— До побачення, тату!— гукнула в отвір дверей Мирослава.— Татусю, любий мій!
Коли вийшли надвір, перше, що вразило дівчину,— тиша. Хуртовина за ніч ущухла. Вночі, як верталась від Бондаренків додому, насилу на ґаночок вибралась, так рвав вітер. Як шалений, гасав по землі, торохтів на даху, завивав у голому вітті акацій. Тепер голі дерева стояли нерухомо, наче в заціпенінні.
Було ще поночі надворі. У Бондаренків світилося. Дві смуги світла падали на білий-білий сніг. Біля порога нікого не було. В хаті крізь намерзлі шибки нічого не було видно.
Бондаренко стояв у дворі, біля самих воріт. Мовчки курив. Якби не вартові біля нього, можна було б подумати, що йде чоловік на роботу, а товариш гукнув, щоб разом іти. От і стоїть, піджидає. Курить собі тим часом.
— Здрастуйте, Федоре Івановичу!— сказала Мирослава, коли підійшла до воріт, схвильована терпким відчуттям незвичайності цієї зустрічі.
— Здрастуй, Мирославе!
— Не розмовляти!— крикнув офіцер.
Коли проходили у хвіртку,— спершу два гайдамаки пройшли і стали на тротуарі, наставивши на хвіртку штики,— Федір Іванович, спіймавши руку дівчини, міцно потиснув її. І на відповідь відчув такий же міцний потиск її маленької твердої руки.
XX
Кузнецов цієї ночі мав ночувати у Луки Остаповича Шевчука, з машинобудівного заводу. Бойовий штаб доручив йому, якщо вдасться Гармашеві з хлопцями вихопити зброю, допомогти Шевчукові частину гвинтівок ще до ранку перепровадити з патронного заводу на машинобудівний, щоб уранці вже озброїти червоногвардійців і цього заводу. Отож вони разом і вийшли після засідання з думи. І тільки звернули з Миколаївської на Успенську вулицю, почули стрілянину біля драгунських казарм.
Весь час, аж поки стрілянина не стихла зовсім, простояли в якомусь підворітті, ділячися здогадами та припущеннями. Але, зрозуміло, нічого певного так і не могли збагнути. Отоді Шевчукові й спало на думку — не йти додому (жив аж на околиці міста, біля самого заводу), а заночувати у Романа Безуглого, робітника їхнього ж заводу. Безпартійний, але чоловік вірний. З його покійним батьком, теж ливарником, дружили років п'ятнадцять. Живе він зовсім близько від партійного комітету. А Тесленкові, що чергував нині там, найпершому ж буде відомо (так домовилися з Артемом Гармашем) про наслідки нападу на казарми.
Що операція хлопцям не вдалась, були певні обидва. Адже всі розрахунки будувались на тому припущенні, що вдасться без пострілу зняти вартових. І от — не вийшло! Тому непокоїло їх зараз найбільше те, чи вдалося хлопцям одірватися від переслідувачів— гайдамаків більш-менш щасливо. Непокоїло їх і інше: навіть не маючи ніяких доказів того, що напад цей робили червоногвардійці з ініціативи більшовицького партійного комітету, гайдамаки однаково скористаються з цієї нагоди, щоб зчинити лемент проти більшовиків. Можливо, як попереджав Бондаренко, вдадуться навіть до арештів.
— І почнуть вони не інакше, як з комітету.
— Це вірно,— згодився з Кузнецовим Шевчук.
— Треба негайно забрати Петра. Нема чого йому тепер сидіти в комітеті.
— Але ж точно ще поки що нічого невідомо. А всі кінці сходяться до нього.
— Це скоро з'ясується.— І, трохи помовчавши, Кузнецов додав:— А то ж він збирався лишатися в комітеті до ранку, щоб не йти вночі до себе на Занасип.
— Ну, це дурниця, звичайно. Що, в нього друзів нема, де переночувати? Візьмемо його до Безуглого. Романа пошлемо.
Не світилось у флігельку, де жили Безуглі, хоча ніхто з них і не спав: розбудила всіх стрілянина. Хазяїн, Роман Безуглий, сам оце щойно знадвору вернувсь. Ще не встиг і роздягтися, як у коридорчику дзенькнув дзвоник. І, на велике здивування Романа, почувся знадвору голос Шевчука:
— Свої, свої.
— Що це ви, Луко Остаповичу, так пізно, та ще в отаку негоду? О, та ви не самі,— пропускаючи в хату, не впізнав одразу Кузнецова. Потім сказав у темряву кімнати:— Олю, засвіти "моргавку". А перше чим-небудь вікна позатуляй. Що воно за пальба?— звернувся до прибулих.
— Треба б дізнатись,— сказав Шевчук і, коли блимнув каганчик, вихопивши з темряви постать Романа в пальті і в шапці, докінчив:— О, та ти навіть уже одягнутий. От і гаразд. Здорова була, Варваро Степанівно! Здрастуй, Олю! Пускайте переночувати.
— Ласкаво просимо,— сказала Безугла.— Не які горниці, ну, а місце знайдемо, де спати покласти.
— Тільки ми не всі ще. Буде ще третій. Роздягайся, Василю Івановичу...— Потім знову підійшов до Романа і півго-лосом спитав:— Таке діло, Романе: чи не зумів би ти проскочити в Горяновський провулок?
— В партійний комітет,— догадався Роман.— А до кого там?
Лука Остапович навчив, що переказати Тесленкові.
— Тільки ти — обережненько.