Бик оглух од дикого лементу, втомився. Широкий його хребет димів парою. Раптом він форкнув, сніг пирснув з-під ніздрів. Позаду, вже близько, вдарили палицями об замерзлі стовбури дерев галасливі кличани. Бик озирнувся. Чи бачив кривавим оком їх засмучені постаті? Любана подумки благала тура: "Не бійся палиць і криків. Біжи, волостелине, на кличан, вони беззбройні. Перед рогами твоїми розступляться, як вода".
Не послухав. Піднявши войовничо голову, побрів на північ, на ловчих. На що сподівався? Любана не спускала з нього очей. Жадала йому удачі.
Турові заступив дорогу ловчий. Бик, вражений хоробрістю двоногого, на мить зупинився. А даремно. Ловчий розмахнувся. Свиснуло залізом коване ратище. Тур упав на передні ноги.
Любана переметнулась на бік ловчого. Вона обожнювала силу, буєсть, удачу.
Але що це? Тур схопився, заревів. І, пригнувши донизу голову, чвалом рушив з місця. Ловчий вихопив з ножен меч. Меч — іграшка супроти грізних рогів. Ловчий це розумів. То що — втікати? Позаду чиста галявина. Та й пізно. Єдина надія — відскочити спритно і спробувати вдарити мечем, як рогатиною, під лопатку.
Мислі — блискавки. На щастя, бикові завадив набрати розгону глибокий сніг. Тепер відскочити. Ну...
Любана заплющила очі. І в цю хвилю, мов з-під землі, поруч з ловчим виріс молодий витязь. Іван Русин бачив, як його ратище зблизька поразило бика. Той спіткнувся і, обагрюючи кров'ю сніг, упав. Велика туша забилася в судомах. Рогата голова безпорадно порола сніг. Трубний смертний рев глушив усе навколо.
Ловчий стер з чола холодний піт. Кинув у піхви меч і обняв несподіваного рятівника.
— Спасибі, Костянтине. Коли б не ти — лежати б мені на санях.— І випрямився.— Звели сурмити збір. Годі! Добичу взяли, слава богу, велику,— і він широко перехрестився.
— І вам, витязі, — слава! — крикнула з дерева Любана. Через хвилину стояла перед обома ловчими. За нею поспішив Іван.
— Ви хто? — простодушно запитувала їх дівчина.— Чиї люди будете?
Хай вибачать ловчі її безпосередність: Любана відкривала для себе людей. Знала вже ратаїв, що приходили до її батька, були вони сумирні, тихі. Галицький єврей Якоб говірливий, як сорока. Тіун Боринич з Тис-мениці жадний до руна: все мало йому хутра і мало. Потім пізнала несміливого Степанця, сина Троянового, і його стару матір. Вавило навіки означатиме для неї вірність. Нарешті, Іванко. Палкий, ума — палата, трохи загадковий і смішний водночас, і... коханий. Ловчі знову ж — інакші: владні, певні себе, мужні.
— Хто ми? — перепитав старший віком ловчий з рудою борідкою. Зміряв дівчину з ніг до голови. Весела смішинка майнула в прискалених очах.— Ніби не відаєш?
— Ні.
— Князь я галицький, Володимир.— І він, у веселому буДУ41* настрої, злегка поклонився. Чом би, мовляв, не пожартувати князеві.— Оце — рятівник мій боярин Костянтин Сірославич.
— Йой! — пролепетала Любана.— Князь? — Готова була втекти.
— Почекай-но,— притримав її Коснятко.— Тепер твоя черга відповідати, чия будеш і де виросла така красна? — Дівчина направду впала йому в око.
— Любана я, Боянова донька. Живу тут, у пущі.
— Красуня... і в пущі? — не повірив боярський син. Задивився на неї. Уявив Любану в золототканих шатах у своїх хоромах над Дністром. О, була б жона, як писанка. Жона? Ха-ха! Донька смерда ницого? Наложницею хіба, не більше.
— Княже,— повернувся до Володимирка,— чув же ти, що дівка сказала. Може, спочинемо в палатах її вітця?
Володимирко згадав минулу ніч: тугі перса мовчазної і гарячої, як вогонь, молодої роби, улесливу посмішку тисменицького посадника, стіл — стравами і трунками повний.
А вранці — регіт роба, що лунав з Данилової чинбарні.
Опам'ятався.
— Хай буде по-твоєму,— сказав князь Коснятку.— Запрошуй, дівчино, в гостину.
— Веди,— звелів їй молодий Сірославич. Заперечливо крутнула головою. Ая, діждетеся, щоб я
княжу отару повела до батькової хижі. Мені б шугнути в кущі, а там — шукай вітра в лісі.
Зірвалася з місця. Гей, лижви мої — коні мої! І впала, як підтята.
Вправно орудують княжі гридні половецькою петлею.
— Ха-ха! — почула сміх боярича. Лице в нього біле,
чорний вус, а очі — напасливі. Лихо од них буде... Коснятко підбіг до неї, підняв на руки.
— Не бійся,— шепнув.
Дивилась йому у вічі і холонула, передчуття лиха ка-меніло в грудях. Боярич стискав її, горнув до грудей.
— Пусти,— пручалася. — Я на лижвах...
— Поїдеш у залубнях. На це воля князя. Скорилася.
Передчуття лиха не покидало. Чорний камінь в грудях... гострий камінь... тяжкий камінь.
Залубні рушили. За ними поповзли сани з гриднями. Челядь, кленучи стиха князя, боярича та синьооку дівку, місила сніги пішки.
На місці лишився Вадим Вовк з ловцями. Згодом почали сюди сходитися смерди. Розкладали кострища. Білували дичину. Ніколи їм було й приглянутися до отрока, що сидів під дубом. Коли ж кинулися — слід за ним застиг.
Слід-лижня бігла до Боянової займанки.
На лижню ступив Іван...
III
їх розділяла межа...
Межу не вимурували з каміння і не виплели з лози, це була умовна лінія, ламана й розпливчаста, між світлом і темрявою. По цей бік межі в малиннику, засипаному снігом і заснованому вечірньою мрякою, стояв Іван Русин. По той бік — на закосиченій кострищами мерехтливій галявині розлігся на купі чатиння посеред молодшої дружини княжий співець боярин Ян, син Чаг-рів. Власне, Русин тільки здогадувався, помітивши на колінах гусла, про його рукомесло.
Боярин з гуслами лежав у гурті чужаком. Йому не були милі ні сьогоднішні лови, ні оцей казки гідний вечір при жарких ватрах у засніженому пралісі, що смачно пахне смаженим м'ясом.
Очі встромив у Боянову хижу, в якій зупинився на нічліг князь. У пильнуванні своєму і жданні скидався на пса, котрий щурить вуха під дверима господаря, очікуючи сплеску долонь.
Русин переступив межу, яка розділяла темряву і світло. Його, може, й не помітили б серед натовпу слуг, що вешталися біля ватр, коли б не зупинився навпроти Яна.
— Ану, смерде вошивий, пріч з очей! — крикнув на нього Ян.
Треба було мовчки вступитися, зникнути серед челяді або податися до хижі. А він відповів:
— Ще раз... і в котрий уже раз переконуюся, що прав був поет, котрий писав: "Хочеш пізнати людину — послухай його бесіду. По язику вгадаєш душу".
— Що ти верзеш? Хто будеш?
Тепер Русин не міг зникнути, на нього ззиралися десятки пар очей. Дехто з гриднів звівся на ноги. І таки було на що дивитися. В грубій одежині, зшитій Люба-ною, скидався на лісового волоцюгу.
— Я — просто людина,— мовив гордо Іван.
— Просто людини нема,— казав Ян.— Є роб, смерд, боярин, князь. Кожний на землі має свою печать.
Іван розмашисто перехрестився.
— Чи не досить тобі цієї печаті? Бачиш: єсьм християнином, як і ти.
— Що-що? — перепитав Ян, зачувши натяк на нице своє походження. Він хотів походження це чимшвидше забути, стерти, бо годі слухати глузливі перешіптування боярських синів, котрі прийняли його у свій гурт з примусу, шануючи передусім княжу гривну на шиї. Тому підбіг до Русина, вхопив за пазуху, і був би луснув в обличчя, якби той спритно не відскочив, підставивши напасникові ногу. Цього його навчив у дитинстві ритор Поліклет.
Гурт дружинників вибухнув реготом... сміялися гридні з княжого співця, що зарив носом у сніг... сміялися недовго, згодом схаменулися, що, власне, сміються з себе, адже опудало це у вовчій шкурі зневажило хай вискочку, хай новоспеченого, не родовитого, а все ж таки боярина.
Скрутили Івана.
— Тепер бий, Янчику, бий смерда! — заохочували.— Ми кріпко тримаємо.
Свербіли долоні Янові. Іван зорив йому у вічі відкрито й прямо. Дотепер ніхто його не рушив і пальцем, не уявляв, як переживе безчестя. Не уявляв... але мусив. Мав перед собою не одного ворога, недругами стали всі княжі вої.
— Ти не вдариш,— повстав Русин проти гусляра і проти всіх.— Закони Руської землі суворі до тих, хто безпричинно піднімає руку на вільну людину. Я гість батька Бояна, в хижі якого ночує князь. До того ж ти озброєний, я — без меча. Не личить, отже, княжому мужеві збиткуватися над беззбройним.— Івана лякала сама думка, що зараз цибатий молодик потолочить у ньому останні крихти того доброго й солодкого хліба, яким годував його в Константинополі небіжчик Вавило. Знудьгований за отчим краєм, Вавило сповив руську дружину в незаплямлені шати честі й слави, навіть чорне й непривабливе змалював голубими барвами. Хай буде йому прощений цей гріх. Велику-бо любов носив він у серці до рідної землі, з любові й нудьги творив синів її святими. Святі жили у мріях, Русина же оточили чада тутешніх синклітиків, котрі, напевно, виробили, як і скрізь, свої поняття честі й слави. Цілком можливо, що на бранному полі вони без надуми покладуть голови за свого князя й Русь святу, а біля мирного ловецького вогнища не порахували за ганьбу скрутити руки тому, який теж є часткою святої Русі.
— Хіба відомі тобі закони Руської землі? — пом'якшав Ян. Доглумався-бо: не варто чіпати отрока у вовчій шкурі, язик у нього — як брич, його вдариш — себе унизит. Глузуватимуть потім боярчуки: дуже "хоробрий", мовляв, у князя співець, ми тримали смерда за руки, а Янчик бив.
— Сказано у святому письмі від Матвія: "Не може город сховатися, якщо він стоїть на горі". Так і Русь, боярине, її закони і люди.
— Тому, хто скніє в пущі, яко звір, і в звірячі шкури приодягається, важко уздріти тую гору, на якій височить Русь.
— Не одними очима пізнають отчу землю. Ти ж бо, по всьому виджу, співець, і повинен це знати краще од мене.
Гридні, що обступили їх тісним перетнем, переморгнулись. Мовляв, упіймав Янчик облизня.
— Не тобі судити, що повинен і чого не повинен знати співець. Твоє діло теляче.
— Воно-то так,— розминав Іван затерплі руки,— але повір, боярине, нема легшого на світі, ніж почувати себе телятком. Підстрибуючи бездумно, до ста літ продовжиш життя. Я не маю на увазі тебе особисто, тому не бери мовлене мною близько до серця, не лише про тебе річ. Я говорю взагалі про співців. Коли правда, що вони є голосом народу, то народ, очевидно, має право спитати у них: "Про що співаєте, браття?"
— Що мені до черні? А що черні до того, яку пісню, приміром, складу князеві? Князь суддя мені і осподив, я — слуга його.
— Хіба забув, боярине, що слуги поезії не творять? Вони тільки слугують...
— Пішов пріч! — розсердився Ян.
Князь умився над цебром, розчесав різьбленим із кістки і в золото оправленим гребенем руду борідку й рештки чуприни на полисілій голові.