Але то тільки здавалося. Бо Шляхтич пильно стежив за обома, і як тільки пістолет було відведено вбік, як тільки руки Дрібноголового теж заплуталися в летючих п'ятірках та десятках, важка палиця враз опинилася в руці господаря, він з льоту завдав страшного удару палицею Дрібноголовому, потім палиця обрушилася на Сире Тісто, потім з гуком відкинуто двері й розсатанілий Шляхтич на одній нозі стрибнув у темряву, щоб нищити все й там, але в темряві стояв досвідчений спільник тих двох дурнів; він не став ждати. Шляхтич лиш устиг забачити його спину, але й по спині навіть у темряві, навіть у стані несамовитості впізнав Калмика і встиг пошкодувати, що не може кинутися навздогін зі своєю нікчемною ногою.
Дрібноголовий був убитий на місці, Сире Тісто трохи покалічене: тріснув череп, але мозок втримався в ньому. Бандита поклали в лікарню, в коридорі під дверима сів міліціонер. Через два тижні Сире Тісто оклигало. Вночі вартовий міліціонер заснув під дверима, Сире Тісто виповзло з палати, задушило міліціонера, вистрибнуло з вікна й у самій білизні по снігу чмихнуло в безвість.
Шляхтич забував про цю подію. Він довідався, що Калмик в сорок третьому одержав кільканадцять років за поліцайство у фашистів (поліцаював він хитро: нікого не бив, не арештовував, ні в кого не стріляв, тільки носив пов'язку та гвинтівку, тому й кару одержав порівняно м'яку), відбув своє і, виходить, взявся за старе. Але то вже була справа правосуддя. В несправжність Шляхтич не хотів занурюватися більше, не хотів повертатися.
Вона знов прийшла, незвана й непрошена. Знову в темряві, одразу ж слідом за тою зимою, повесні, коли ще дерева стояли сумовито голі, але вже дихала в повітрі непередавана бадьорість, коли жити хочеться, хочеться, хочеться...
До їхнього міста приїхала Клавдія Шульженко. Ламала на сцені пальці своїх диво як гарних рук, співала "Давай закурим, товарищ мой", і всі валом валили в заводський Палац культури на її концерти, бо в піснях було відгоміння недавнього минулого, бо палац щойно відбудували з руйновищ, бо весна йшла така прекрасна й солодко-болісна з-за Дніпра, як оте болісне заламування білих пальців у співачки... Шляхтич теж пішов на концерт з Тетяною, сидів у першому ряду, співано й для нього — чи ж думав коли-небудь про таке?
А потім вийшли з палацу, в скверику стояли голі дерева, над ними шумів теплий, весняний вітер із-за Дніпра, Шляхтич і Тетяна мовчали, бо хотілося помовчати після пісень і ніжного заламування білих пальців, вони не знали, що це їхня остання мовчанка (а скільки вже було, викликаних непорозумінням, а ще частіше — несправжністю одного з них!), ліпше б їм сказати одне одному бодай слово в той останній вечір, але вони не знали нічого.
Калмик виник перед ними, мовби зітканий із темряви минулого. Безтілесно-нечутний, примарливо-сірий, лиховісно ступнув навпроти, і Шляхтич, що, навіть не збагнувши, що діється, мабуть, через свою покалічену ногу теж хитнувся назустріч Калмику, хитнувся не як здоровий чоловік, а покалічено, його тіло виписало якусь химерну дугу, заточилося від Тетяни вбік і від Калмика теж ніби вбік, але з метою досягти Калмика на мить, накрити й не випустити більше. Калмик виявився проворніший. Він вистрелив, мабуть, ще до своєї появи, Шляхтич і забачив його, здається, тільки завдяки спалаху пострілу, і тіло вихнулося вже внаслідок пострілу, бо перша куля поцілила Шляхтичу просто в груди, тільки не в саме серце, зате друга, яка вже б мала його вбити напевне, вбила Тетяну.
Так Шляхтич лишився сам із сином, вірніше, Льоня лишився не тільки без матері, але й на якийсь час і без батька. Бо Шляхтич, вилікувавшись, зник у невідомість, знову занурився в несправжність. Звик не покладатися на когось, все робити своїми руками, не міг спокійно ждати, поки правосуддя колись добереться до Калмика,— Калмик був і його власною провиною, все було гранично просто, як у шкільному задачнику Фалєєва й Пьоришкіна; їх лишилося двоє, тільки один затаївся в злочинній прикритості, а другий набув мовби непристойної помітності, за яку розплачувався щодалі дорожчою ціною.
Шляхтич зник у пеклах своєї первісності. Він пиячив серед базарних пройдисвітів, вишкрібав із найзатаємніших закапелків картярів і дрібних шахраїв, відновлював свої давні, ще довоєнні зв'язки й знайомства і весь час непомітно, але вперто, тонко простував до того пункту, намацував ту незриму ниточку, яка привела б його до Калмика, хоч де б той був, хоч куди б сховався. Очевидно, він діяв всупереч законам. Але хіба все його життя підлягало безпомилковим визначенням і логічній послідовності? Він боровся за свою справжність, якої — так йому здавалося — ніхто за нього виборювати не стане, ніхто йому не подарує, бо ж не просив нічиєї помочі, коли йшов проти світу й проти людей.
Калмика він знайшов у тому самому місті, де колись вони здійснили операцію з вивезенням сейфів. Ждав його там кілька тижнів. Потім відбулося майже те саме, що тоді, повесні, в сквері перед заводським Палацом культури. Тільки тепер змінилися ролі: Шляхтич з'явився перед Калмиком на тротуарі, виник просто з натовпу перехожих груди в груди, так що в того навіть не встигли бодай трохи розширитися його вузькі очі, і вистрелив просто в ті ненависні, прокляті злочинні очі.
Після того в Шляхтича були неприємності, але минулося.
Тепер його вже не обтяжувала безнадійна почесність, йому подобалась інтелігентність сина і взагалі всі розумні розмови, але він уникав брати в них участь, був завжди слухачем, любив пропонувати "по чарочці", хоч сам не пив.
Кінця в цій історії немає. Бо Шляхтич Василь продовжується в Шляхтичеві Леоніді. Продовжується з несподіваною несхожістю, але тут уже нічого не вдієш...
15
Справді, нічого не вдієш там, де йдеться про те, хто чий син. Бо всі ми чиїсь сини, але в кожного батько по-своєму якийсь незвичайний, навіть якщо взяти тільки нас трьох, для прикладу,— Льоню Шляхтича, Євгена і мене. І оцінюють нас спершу заслугами наших батьків, поки ми, так би мовити, не виходимо з норми і не пробуємо стати з ніг на голову, коли ж десь у нас зламається, або просто не дамо комусь спокійно спати, або з'явиться в наших головах якась дикувата на перший погляд думка, то вже тут перепадає на горіхи не тільки нам, а й нашим батькам; ось тоді відразу чуються розмови, що Шляхтич Василь — Герой "несправжній", а майстер Череда хоч і майстер, але виварки для білизни не вміє запаяти; батько ж Євгенів — це той, що не довів до пуття єдиного сина, а пробує заправляти цілим міністерством.
Тут не буде кивання Івана на Петра. Бо не хтось і не про когось говорив з непослідовністю, змальованою мною вище, а насамперед автор цієї заплутаної і непослідовної розповіді і його найближчий друг Євген, а говорили ми теж не про когось, а про нашого Льоню Шляхтича, бо інакше не могли, зопалу й дядю Васю називали "несправжнім" Героєм, хоч знали про справжність так само, як і всі в нашому місті.
Але коли ще те буде!
Поки що державна комісія сіла в машини й поїхала.
Цілком ймовірно, що з головою комісії зустрічалися й говорили майстер Матвій Череда і Василь Шляхтич, може, цим і пояснювалася трохи дивна нерішучість Олександра Миколайовича на зборах у нашому цеху, а може, тут був вплив секретаря парткому Василенка, який для нас з Євгеном залишався назавжди привабливо-загадковим вже хоч би тому, що був чоловіком такої жінки, як наша колишня вчителька літератури, а може, подіяла на голову комісії не зовсім звична своєю гостротою розмова перед трибуною Льоні Шляхтича й Токового,— хоч як там воно було, але комісія сіла й поїхала, десь там Олександр Миколайович, видно, доповідав урядові: на заводі ждали, що скаже уряд, яке вирішення прийме, на заводі все залишалося по-старому, начальник цеху хворів і, казали, оформлявся на пенсію, Токовий з погано приховуваним лукавим вдоволенням командував у цеху, Шляхтича і нас поки що не чіпав, але мене спробував відчахнути від мого маленького товариства.
Після зборів ми йшли з Євгеном додому в пречудовому настрої. Я поштурхував Євгена кулаком під ребра, вигукував: "Ви землю просили — я землю вам дав". Мені вже здавалося, що Токового нема, що він знятий, що й сліду від токових не лишилося ніде, я вигукував, поштурхуючи Євгена: "Будемо палити требуху з ладаном і медом на честь зникнення товариша Токового".
— Не радій завчасу,— похмуро мовив Євген.
— А чом би й не радіти?
— Не кажи "гоп".
— А я вже перескочив!
Євген промовчав. І до "Ділового клубу" разом зі мною не дійшов, а завернув відомо куди.
— Хіба Алі на зборах не було? — спитав я.
— Не бачив.
— Брешеш, ти ж її спиною побачив би!
— А як скажу, що не було? — спитав він.— Тобі поможе? Якщо поможе, то бувай. До завтра.
І пішов не озираючись.
— Ви землю просили — я землю вам дав! — гукнув я навздогін, аби щось гукнути.
А вдома по кімнатах металася Зізі, видивляючись на себе в усі дзеркала — старі й нові. Невже свіжий залицяльник?
— Гуска тратить половину життя на чищення пір'я,— сказав я сестричці ущипливо.
— Тим ліпше для гуски і гірше для гусака,— відрубала вона.
— А все це лиш для того, щоб знести яйце.
— Тебе теж знесли.
— Ви землю просили — я землю вам дав,— сказав я ні з сього ні з того. Зіна подивилася на мене трохи стривожено.
— П'яний, чи того?..
— От і не вгадала. На зборах був. А ти чому не була?
— А хто мені доточить до життя те, що я витрачу на збори? Досить із мене й інститутських, а ви свої самі проводьте.
— Провели. На вищому рівні! І Токовому твоєму так всипали, що не вичухається й до нових віників. Якщо ти для нього начищаєшся — даремно. Не прийде. Переживатиме.
— А ми вдвох переживатимемо,— не здавалася сестричка,— тебе задовольняє така перспектива?
— Зінко, ти здуріла! З цим типом? А крім того, він тепер і носа не...
— Він буде тут за півгодини. Тебе це влаштовує?
— Токовий?
— Токовий.
— Не може бути! Йому ж так дали...
— Що ви йому дали? Він дзвонив мені хвилин десять тому. Ти ще малокосос. Нічого в людях не...
— Та з нього всі... навіть Чемерис... Зінко! Подумай! Ти — і Токовий! Після всього...
— Нікому нема діла, якщо двоє людей домовляються між собою про те, що стосується тільки їх самих...
— Але, чорти його бери, ти забуваєш, що між людьми існує взаємне зчеплення! Береш одного, тягнеш за собою цілий ланцюг, порушуєш зв'язки, робиш когось нещасливим, осмішнюєшся сама перед іншими.
Це були мої хитрощі.