Над планетою — "Левіафан"

Юрій Бедзик

Сторінка 33 з 49

Але й поблажливості нехай вона від мене не чекає. Завод — не бухгалтерія, тут потрібні люди з тверезим розумом і знанням справи.

— Вона надолужить… зуміє… — ніби виправдуючись за Гельдину необізнаність, докинув директор. — Це талановита дівчина.

— Я її знаю краще, ніж ви, пане директор, — посміхнувся нарешті Ріхтер, якому не стало більше сил грати свою похмуру роль. Він хотів би знати інше: чому це пан директор так клопочеться за неї? Одною ниточкою зв'язані, один мають приціл, він це розуміє. І тому буде обережний, як ніколи, забуде про сусідські взаємини, не наслухатиметься більше до галасу в Гельдиній квартирі, не шукатиме випадкових зустрічей. Хай спробує вистежувати його, шпигувати за ним. Ніякої поблажливості, ніяких пільг. Він її начальник — і баста.

Отаке тепер у Гельди життя. Хмуриться пан інженер, уникає з нею розмов, та їй байдуже. Досить того, що він поруч, за стіною, що вона може по сто разів на день зазирати йому в вічі. Праця ж — сміховинно проста — якісь там папірці носити на підпис, якісь папки й креслення подавати йому на стіл, відповідати на телефонні дзвінки, запрошувати до кабінету людей, ввічливо посміхатися, нудьгувати біля свого невеличкого блискучого столика…

Власне, яке там нудьгувати! Беручкий, гострий, допитливий розум дівчини з цікавістю й жадобою вбирає в себе заводське життя. Хай телефонами й папірцями займаються її руки — розум рветься в цехи, на стапелі. "Левіафан" забрав її батька, зачарував пана Густава і весь штаб ордену АСБР. Вона, Гельда, мусить збагнути все як слід, мусить осягнути картину в цілому.

Вже й друзів має серед робітників. Вже й видирається з ними на високі риштування, подовгу дивиться, як зварюються могутні шпрингери, як прокладаються газопроводи в череві корабля-велетня. Молодий майстер з елегантними стрілками-вусиками, мліючи від задоволення, водить дівчину по щойно умебльованих каютах… Довжелезні коридори, сотні, тисячі дверей, як у найбільшому американському готелі: направо — наліво, направо — наліво… Ліфти угору, на вищий поверх, і знову коридори, знову двері. Скільки ж тут буде пасажирів? Ціле місто, ціла країна!

— О пані Гельдо! П'ять тисяч пасажирів — це не жарт.

— П'ять тисяч!

Зойк захоплення й неймовіри, і ще в тому зойку щось хвилююче, тремтливе, невиразне. Це ж він зробив, він все обміркував, прикинув, винайшов… Дурненький! Не хоче навіть розмовляти з нею. Сердиться чи боїться її?

Весь вільний час Гельда просиджує над кресленнями корабля, гортає підручники аеродинаміки, бігає до міської бібліотеки. Годі їй бути звичайною секретаркою інженера Ріхтера, годі носити на підпис білі "рожеві папірці, провадити телефонні розмови, охороняти його двері.

Вона зачарована кораблем. Вивчає його зовні і зсередини. Часом просить молодих інженерів розтлумачити їй якусь деталь, вперто доскіпчується найсуттєвішого. Вже добре орієнтується в розташуванні силових установок. Знає: в задній частині, за десятки метрів від пасажирських кают, будуть вмонтовані атомні реактори, над ними — потужні турбореактивні двигуни… І ніякої небезпеки для людей! Опромінення? Повна, стопроцентна гарантія. Двісті п'ятдесят грамів ядерного пального носитимуть корабель навколо земної кулі, шматуватимуть простір, зблизять континенти.

Подзвонив Кремпке.

— Мила дівчинко, радий чути ваш голос… — Слухаю, пане директор.

:— Наші друзі хочуть бачити вас., — Знову?

— Звичайно, мила Гельдо! — говорить солоденьким голосом директор. — Запрошують на чашку кави.

— Розумію, розумію, пане директор, — швидко перебиває його Гельда, відчуваючи, як їй стає тяжко й гірко на серці.

Увечері вона сидить з Штраусом в маленькому барі, доповідає йому про справи на заводі.

— Будьте готові до рішучих дій, — каже Штраус.

Гельда схиляє голову.

— Воля АСБР…

— Так, так, — відмахується Штраус, якому зараз не до ритуальних слів. — Штаб доручає вам важливу справу. — Він стишує голос, озирається по бару. Обличчя в нього бліде, вимучене, видко, десь гасав усю ніч, вистежував якусь здобич. Вийняв з кишені маленький ключик, дав непомітно Гельді. — Сховайте! Від квартири вашого сусіда.

Вона не розуміє, дивиться поширеними очима на блискучий згусток металу. Сусідів ключ? Ні, не може бути! Що вони хочуть?

— Сховайте, кажу вам! — підхльостує її Штраус. — Ключ надійний. Але будьте обережні. Жодного сліду після себе. Ніяких трусів, ніяких там обшуків…

— Не розумію…

— Ріхтер переховує у себе вдома папери Браузе. Доктора Браузе. Напевно, у нього є якийсь потаємний сейф. Треба з'ясувати. Обстежте все дюйм за дюймом, від передпокою до спальні. І коли знайдете…

— Ні, ні!..

— І коли знайдете, — придавив її усім своїм видом Штраус, — нічого не чіпайте. Тільки повідомте нас. Негайно!

Гельді трохи полегшало, вона знеможено сперлася на лікті, затулила обличчя руками. Боже! Що вони хочуть від неї? І ніякого рятунку, жодного просвітку…

Підняла голову. За столом — нікого. Зім'ята скатертина, відставлений набік стілець. В руках її — блискучий ключ.

Наступного дня з'явилася на завод, мов після тяжкої хвороби. Не бачила людей, не озивалася на дзвінки.

Зайшов Ріхтер, глянув і одразу ж відвів від неї очі. За ним повалили якісь постаті, грюкнули масивні двері кабінету, почулася голосна суперечка. А Гельда сиділа з опущеними руками і злісно, невідступно думала про наказ Штрауса.

"Стривай, Гельдо! А чому б і ні? Ти забула, що ти — солдат ордену і що накази Штрауса — це накази ордену". Він страшний, мстивий, пан Штраус, вона боїться й ненавидить його…

— Пані Гельдо! Що з вами?

Обережний, вибачливий голос вириває дівчину з лихоманкового марення. Вона підводить голову, краска заливає їй лице. Боже, який сором! Сам головний конструктор стоїть у дверях кабінету, докірливо посміхається.

— Пробачте, пане інженер!.. — схопилася з-за столу.

— Викличте інженера Крейського, — говорить Ріхтер, дивлячись на Гельду задумливим проникливим поглядом.

Зовсім розгубилася дівчина. Як же його викликати, коли інженера Крейського немає на заводі? Щойно виїхав" у місто… Оце допіру заходив і поїхав собі.

— Нічого не передавав?

Гельда аж руками сплеснула. Передавав! Записку лишив тут. Зараз, зараз… Вона знайде її.

Ріхтер підходить до стола. Хмуриться. Де записка? Справді, де ж воза?

Ріхтер нервується, разом з Гельдою перешукує папери на столі, зазирає в шухляди.

Мимоволі схиляється нижче, ніж треба, і враз… ну, й халепа ж! — шовкове, лоскітливе пасемко волосся торкнулося до його щоки.

Гельдина рука простягає записку.

— Прошу, пане інженер!

Але він не бачить нічого. Машинально взяв папірець, зіжмакав його, стиснув у долоні, відчув, як все його тіло стало важким і неслухняним. "Цього ще бракувало! — майнула досадлива думка. — Навмисне вона тулиться до нього чи так, випадково?"

В своєму кабінеті, після того як щільно зачинив за собою двері, з полегшенням зітхнув, розправив плечі, похитав докірливо головою. Ну й діла! Далеко ж вони підуть, ті негідники з асберівської банди, коли він, Пауль Ріхтер, вже геть утратив голову від цієї вітрогонки!

Записка нагадує про себе. Ріхтер напружує зір. "Реактори під загрозою зриву. Іду з'ясовувати. Бруно".

Ріхтер розгладив на столі папірець, ще раз прочитав написане, майже бездумно, нічого не розуміючи. Які реактори?.. Куди він поїхав?.. Так, але вона ж зовсім не хотіла… Без всякого кокетства… Я сам нахилив голову, сам зачепив її щокою… І коли наші очі зустрілися, вона геть сполум'яніла, навіть руки затремтіли в неї…

Знову втупився очима в записку.

— Реактори!

Вимовив це слово голосно, ніби в задумі. Розкопав за короткими рядками все, що валилося на нього останніми днями, забирало спокій, сон, навіть глушило непевні тривожні марення про Гельду. Знав про тривоги Крейського, зрештою, і його власні тривоги. Компанія Лілієнфельда зірвала поставки атомних реакторів.

Крейський поїхав з'ясовувати те, що всім було давно ясно.

Підійшовши до вікна, Ріхтер глянув на сріблястий кістяк корабля. Могутній, найпотужніший в світі і… легший за повітря. Буде легший! Так, так, їхніми руками, їхнім розумом стане легший… Очі оббігли величезну сніжно-білу гору, обмацали кожен виступ на ній, кожний штришок. Сперся кулаками на підвіконня.

— Чому ж це Лілієнфельд вирішив оголосити нам бій?

Уже здогадувався про щось, похмура думка спливла раптово в голові і затуманила душу. Але швидко, з якимось острахом відкинув її. "Сьогодні ж Крейський все розвідає. І тоді хай старий чорт сам вступає в боротьбу".


РЕАКТОРИ ПІД ЗАГРОЗОЮ

Ріхтер сидить на таємному засіданні у президента компанії Вальтера Кірхенбома. З ним Крейський, Кремпке і ще двоє інженерів.

На обличчі президента — вираз насмішкуватого розчарування.

— І що ж ви з'ясували, мої дорогі колеги? — говорить він до присутніх таким голосом, начебто давним-давно знає всі можливі відповіді і запитує тільки для того, щоб зайвий раз пересвідчитися в безпорадності підлеглих.

Кілька хвилин триває мовчанка. Що можна сказати президентові про ті дивні й загрозливі події, які звалилися на завод за останній тиждень? Сила шантажу й обструкції паралізує компанію… "Зюддойче люфтферайнігунг" що далі, то дужче відчуває могутній опір, який підриває підприємство і штовхає його до повного банкротства.

— Я все ж таки сподіваюся, що ви дасте мені певну інформацію, панове, — нервується Кірхенбом. — Кремпке, ваше слово.

Директор вмить пожвавішав. Що він може сказати панові президентові? Факти сумні й безвідрадні, довго спинятися на них немає потреби. Одне слово: всі фірми, всі заводи, які мали поставити електрообладнання й силові установки, розірвали контракти. Без оголошення й пояснень, просто так: розірвали, й годі. Атомні реактори не прибули на завод.

Ріхтер дивиться на обвисле лице старого президента, на його запалі, мов у мерця, безбарвні очі, і йому стає якось гірко й досадно. Раніш він молився на Кірхенбома. А зараз? Зараз Вальтер Кірхенбом, людина виняткових здібностей і витривалого, залізного характеру, видається Ріхтерові слабим, як дитина. Раніш Кірхенбом був для Ріхтера зразком самостійної, мислячої особи, яскравим взірцем сильної людини. А зараз…

Довга й беззмістовна балачка директора Кремпке, видно, втомлює президента.

— Годі! — каже він змученим голосом і, заплющивши очі, спирається лобатою головою на руку.

30 31 32 33 34 35 36