Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 33 з 52

Було багато й таких, які трималися за інших, або, хоч і йшли самостійно, хиталися, мов п'яні. Четверо найсильніших обережно несли в ношах вождя, який був найтяжче поранений. Найтяжче серед тих, хто ще лишився живим, бо вже чотирьох вони поховали по дорозі.

Власне тоді Татаурана чув похоронне голосіння, хоч і не розумів, чому воно повторюється.

Він взагалі нічого не бачив і не розумів. Він не уявляв собі, яку страшно важку дорогу відбувають тепер ареси, не міг оцінити тієї ніжної дбайливости, з якою його несли мужі самі, не довіряючи коням. Не знає він того, що побіч нього незмінно тримається верхи на коні Тінь і часто зу­пиняє носіїв, щоб напоїти раненого, поправити йому пере­в'язку і обігнати з нього мух та комашню. Не бачить він також і сестри, що ступає весь час поруч ношів і, трима­ючи величезного клунка на голові, одночасно підтримує пораненого Екоета. Ірасема сумна, сумніша, ніж інші жінки, а все ж і тепер на її устах лежить та чарівна, неповторна усмішка, якій може позаздростити перша красуня-дівчина. Ось іде малий морубішаба отроків, який за сльозами, що їх проливає за своїм добрим великим батьком, не бачить дороги. Розплакався тоді, коли побачив батька мертвим, і не може стримати сліз досі. Вони ллються і ллються без кінця. Ось Пірауна із зламаною лівою рукою, яку несе на перев'язці. Він зблід і схуд, але старається перемогти гри­масу болю і вдавати здорового. Ось Аракшо — немічний старець, якого треба було на ради племени вести під руки. Але тепер він іде сам, категорично відмовившись сісти верхи і не приймаючи ні від кого ніякої помочі. Іде цілими днями, дряпається на гори, переходить глибокі броди нарівні з молодими, і його старечі ноги тремтять не більше, ніж тоді, коли він ішов, спираючись на помічників, на ньємонґаби. Здавалося, що він не міг бути ні сильнішим, ні слабшим, — лишався однаковим при всяких обставинах. Ось Мадіаї. Він має аж кілька ран, які, одначе, не пере­шкодили йому перебрати на себе команду аресами. Бо хто міг узяти провід, коли Татаурана був зовсім непритомний, а силач Арусаві — права рука морубішаби — мав роз­порене вздовж ціле стегно? І Мадіаї перебрав на себе від­повідальність за плем'я. Страшна близна на голові, що ли­шилася йому на пам'ятку від білих, тепер пече його більше, ніж коли. І він сипле гнівні іскри з очей, стріпується що­хвилини і порскає, мов кіт. Нарешті Жаїра. Вона згубилася в юрбі і втратила будь-яке значення. Не була більше упривілейованою особою, а нарівні з іншими виконувала всякі обов'язки і сама несла свій клунок. Та й хто їй мав пома­гати? В Пірауни була зломана рука, а Сабія не мала ні часу, ні можливости панькатися з дорослою і сильною донькою. Правда, раз при особливо стрімкій дорозі вгору, Пірауна підійшов до неї і несміливо запропонував їй свою поміч. Але Жаїра, навіть не глянувши на батька, відрізала:

— Не треба! Ти вже раз поміг мені дістатися "на во­лю" — більше від тебе ніякої помочі не хочу! Пильнуй ліпше своєї зламаної руки, яка, як-не-як, була цілою, доки ти був у рабстві...

Пірауна подивився на неї докірливо і відійшов. З того часу більше не приступав, мов би не пізнавав її.

І Жаїра йшла сама. Почувала себе одинокою серед натовпу і була сердита. Навмисне не підходила до Татаурани, якого вважала справедливо покараним, не обзива­лася й до батька, що здурив її обіцяною волею, — вза­галі не говорила ні з ким. Ішла мовчки, корячись усім роз­порядженням Мадіаї. Він був нервовий, прикрий, суво­рий і не спускав нікому. Не вважаючи на свої рани, цілий день бігав від початку до кінця валки, підганяв, помагав, підштовхував, підтягав, пильнував кожної дрібниці, робив дороги вдвоє більші, ніж інші, але й від усіх вимагав.

Жаїра боялася його, як вогню, і старалася якнайменше попадати ся йому на очі.

А дорога була попросту жахлива. Обминаючи згубні трясовини, що розлягалися в долинах, плем'я мусіло вила­зити на стрімкі гори; обходячи неприступні скелі — шу­кати проходу по руслах рвучких потоків; тікаючи від не­безпечних течій рі'к — влазити в насуплену, непрохідну гущавину лісу. А в лісі безконечні шнури ліян і повзучих зел п'ялися на дерева, звідти спадали вниз, присмоктува­лися до землі свіжовипущеними коріннями і знову п'ялися вгору. Мужі, що йшли попереду, невпинно працювали кри­вими ножами на довгих держаках, просікаючи дорогу, і тому валка просувалася ледве-не-ледве і душилася в парких обій­мах зелені.

До цих усіх труднощів долучилася ще й нова язва: борашуди. Дрібнесенька кровожадна мошкара, настирлива й кусюча, хмарами обпадала людей, тяла до крови, і годі було від неї обігнатися. Особливо ж вона докучала ране­ним, забиваючись під бандажі, роями обліплюючи уста, налазячи у носи, у вуха, — доводила їх до божевілля. Вона виявилася страшнішою від усіх труднощів і небезпечнішою від хижих звірів та гадюк, а тому Мадіаї наказав тримати курс на найвищий кряж.

— Там, — сказав він, — не буде борашудів. Зупи­нимось і відпочинемо. Діти охляли, ранені не витримують. Треба відпочинку.

Цілоденний підйом коштував неймовірних труднощів і зусиль. Коні й мули сковзалися, падали, і двоє тварин так покалічилися, що їх треба було добити. Ранених же дово­дилося попросту нести на руках, а клунки і всякий інший вантаж підтягати вгору з усякими хитрощами. Зате ті, що вихопилися на вершину гори, відразу відчули себе в іншому світі, стільки простору, свіжости й краси було на ній.

Наставлені на довший відпочинок, ареси отаборилися по-господарському: порозбивали шатра для ранених, а для решти позводили тимчасові курені, щоб було де сховатися від нічного холоду, який на цій високій горі давався добре взнаки.

Положення табору було чудесне. Аресів тут не міг зне­нацька заскочити ворог, бо з гори відкривалися далекі обрії, повітря було здорове й легке — просто цілюще для ранених, а коні й мули мали подостатком паші.

І справді, ранені відразу ожили. Навіть у Татаурани, який борикався із смертю, по двох днях наступив раптовий перелам: рана на грудях засклепилася, гарячка помітно впала, а на її місце прийшла непереможна сонність.

Аракшо наказав зробити для вождя окреме накриття без стін, щоб хворий міг удень перебувати на свіжому по­вітрі, але заборонив усім, крім Ірасеми й Тіні, до нього зближатися.

— Йому не можна говорити, — пояснив. — Тепер він спить. Хай спить якнайбільше і якнайбільше їсть — скоро одужає.

І Татаурана справді спав, або дрімав цілими днями. Від утрати крови він змарнів, охляв і почував себе цілком безсилим, таким безсилим, що не міг ні руки підвести, ні слова промовити. Тому пив спокій кожною клітиною свого ослабленого тіла і навіть, коли не спав, то не роз­плющував очей і не ворушився.

Ночами біля нього на зміну вартували Тінь, або Ірасема, та ще по кілька разів приходив старий Аракшо. І Та­таурана, від якого сон чомусь уночі тікав, багато бачив і багато чув. Крізь підняту полу намету він слідкував за білою постаттю жреця, що в місячному світлі ходив по сплячому таборі й сторожив, як біля ранених, так біля здорових. Ніби ніжна мати, Білий Крук подовгу зупинявся над сплячими дітьми, кому обтулив голу спинку, кому по­правив незручно положену ніжку і все журливо похитував білою головою. Добрячий, скритий Аракшо! Ніколи не по­казував, як любить він своє плем'я. Лише тепер, коли всі спали, міг бодай крихітку своєї любови проявити назовні і був щасливий, що цього ніхто не бачить.

І чув Татаурана також, як крадькома підповзав до Тіні Піра, притуляв свою розчімхану голівку до її грудей і гір­ко-гірко плакав.

— Нема мого батька, Тіне... — скаржився пошепки. — Такого доброго і такого великого батька! Рівного йому вже не буде ніколи в пралісі...

Тінь пестила малого морубішабу й з ласкою та гли­боким переконанням його потішала:

— Буде, Піра, напевно буде!

— Ні, не буде! Хто може йому дорівняти ростом?..

— Ти, малий морубішабо!

— Я?!

— Так, ти! Хіба ж ти не його син? Виростеш — і будеш таким великим, як і твій батько. А тепер ти мусиш багато їсти й багато спати, щоб набиратися сили. Іди ж до матері, Піра: тепер ти найстарший поміж своїми братами — му­сиш бути оборонцем і розрадником у родині. Мати й сестри напевне плачуть тепер — іди потішити їх...

Піра спішно обтирав сльози і йшов потішати матір та сестер, бо ж був найстаршим серед своїх братів...

А раннім ранком, коли перше проміння сонця лоско­тало маківку гори, пробуджувало табір і скакало м'ячем по дальших верхах, щедро золотячи їхню зелень, Татаурану виносили з шатра під накриття. І він бачив, як ворохобили­ся густі тумани в долинах, підносилися і спускалися, забі­гали за скрути й розтягалися проваллями, плаваючи по зелених хвилях лісу. Ліс синів у тіневих сторонах, відблис­кував міддю назустріч сонцю і грав фіолетами там, де його прислонював серпанок туманів. Лагідна глибока небесна синь спливала згори, з'єднуючись зубленою лінією з обрієм, а під нею топилися до сонця ніжні перламутрові хмари. Божественна краса попросту розривала груди Татаурані і пригноблювала його своєю величчю.

Тінь також любила ті золоті соняшні ранки й зустрі­чала їх, стоячи в окруженні дітей. Під дотиками сонця десь щезали брудні плями з її білої одежі, і вся худорлява, немічна постать дівчини починала світитися дивним світлом.

— Дивіться, діти, яка прекрасна наша земля! — казала вона, закреслюючи широке коло рукою. — І лише поду­мати, що кожен з нас може бути паном того всього, коли зуміє полюбити свою землю!

У дітей розгорялися очі, роздувалися ніздрі, а маленькі міцні груди починали високо підійматися. Досі вони диви­лися на світ знизу й ніколи не думали над його величчю і красою. А тепер, переконуючись на власні очі, яка чарівна їхня батьківщина, були щасливі, були горді за неї.

— О, — вигукнув Піра, — тут мало — просто любити! Кращої землі нема в цілому світі, і я хочу вмерти за неї, як умер мій великий батько, як умер Жассу-Ассу за своє плем'я!

— Так, Піра, просто любити — це мало, — задумано відповіла Тінь, поклавши руку на голову малого морубішаби. — До рідної землі треба молитися, бо вона — най­більший Божий дар для людини, найвища ласка! І люди, що живуть у країнах, де є лише пісок та камінь, також уміють умирати з любови до рідної землі, бо кожному батьківщина видається найкращою у світі.

30 31 32 33 34 35 36