Жаїра. Том 1. В рабстві

Ольга Мак

Сторінка 33 з 44

А коли довідалася, що Сімон своє серце переніс на молоду кузину, яка приїхала з Португалії, — не відступала від нього ні на крок, ходила за ним, як тінь, і грозила, що знищить свою суперницю, якщо та не відступить від Сімона. Дала собі також витатуювати на грудях шляхоцький герб де Са — підкову й стрілу під орлиною головою — і присягла чоловікові такими словами: "Доки під гербом битиметься моє серце, доти ти не будеш належати нікому іншому, лишень мені!" Ця Клявдія при своїй красі й ніжности була жорстокою, як ягуар, і впертою, мов черепаха...

Кузина ж Сімона — прекрасна Луїза — гинула з кохання до молодого де Са, але, боючись гріха, закрила перед ним двері свого дому і збувала дні в покутних молитвах та строгому пості.

І молодий Сімон зненавидів "Найкращу Зірку" за те, що вона стала йому на заваді до нового шлюбу, натомість все більше розпалювалося його серце до недоступної кузини.

З розпуки він зібрав велику бандейру, покинув місто Сантос і пішов у ліси шукати забуття на своє кохання, або смерти. Клявдії наказав лишитися вдома, але вона не послухала його: забрала малого сина і пішла за своїм зрадливим чоловіком.

Вибравшись у подорож, дон Сімон не тримався відомих уже доріг, лиш подався в такі околиці, куди ніхто не ходив, і куди, мабуть, до кінця віку жодний білий не схоче йти: до ріки Ітараре.

І знайшли там бандейранти гори з чистого золота, скелі — з чистих діамантів, а золотого піску й інших самоцвітів було так багато, що їх немислимо було б забрати на всі кораблі, які були у всіх пристанях нашої землі.

І потратили тоді розум бандейранти, не знаючи, що їм робити. Набирали повні міхи одного, потім висипали це назад і набирали другого, знову висипали і знову набирали. Ходили поміж діамантовими скелями, топтали ногами золотий пісок, але билися між собою за кожний кусничок того добра, щоб, бува, хтось інший не взяв більше. І, хоч не могли взяти й тисячної частини того, що бачили — всім видавалося того замало, всі ще лазили по дебрях та проваллях, по печерах і підземних ходах, нишпорили, копали, забувши про їжу й сон, про поворот додому. Багато побожеволіло зовсім, багато потопилося в Ітараре, багато порозбивалося в пропастях, а було немало й таких, що погинули від рук власних товаришів.

Один лишень Сімон де Са лишався зовсім нечулим до багатства Ітараре, не шукав діамантів, не збирав золота — все йому було байдуже. Сидів днями у своєму шатрі, або забирався з нього і блукав, невідомо де й пощо.

А Клявдія й тут не відступала від нього: брала сина на руки й лазила за ним, благаючи його вертатися додому. Сімон кричав на неї, нераз і бив її, наказуючи відчепитися від нього і лишити йог осамого, але це нічого не помагало. Так було раз, другий, третій...

Аж одного дня вернувся Сімон до табору сам і повідомив товаришів, що Клавдія з сином упали в пропасть і забилися. Він був непритомний, плів якісь нісенітниці, скрикував і трясся без перерви, а рани й кров на його тілі свідчили, що він і справді зазнав якоїсь лихої пригоди.

І тоді напав на бандейрантів жах. Вони зрозуміли, що попали у владу нечистої сили і можуть всі тут загинути до одного. То ж, поскликавши, кого ще можна було скликати, і набравши в міхи золота й дорогоцінного каміння, скільки можна було набрати, почали шукати поворотної дороги.

Однак, той слід, яким ішли до серця Ітараре, зник зовсім, а іншого проходу також не було. Шукали тут, шукали там, пробували сюди, пробували туди — дарма. Лишалося одне: плисти вниз по течії ріки на північ.

Але Ітараре — це не ріка, а саме прокляття: що не кілька кроків — то водоспад, що не кілька кроків — то береги стають, мов стіни, а течія між ними рве, як буря, що не кілька кроків, то русло тікає вспід під землю і там клекоче в пекельних казанах.

Ледве-ледве вдалося горстці людей з цілої бандейри вирватися до устя цієї проклятої ріки, де вона впадає в Паранапанему, і тут уже подорож стала легкою. Але що з того, коли ні один чоловік не врятував нічого з тих скарбів, що їх взяв у проваллях Ітараре. Погубили все, та ще й раді були, що вийшли живі.

Коли вернулися до Сантосу, вже нічого не стояло на перешкоді до шлюбу між двома закоханими кузинами, і Сімон незабаром одружився з гарною Луїзою. Кілька місяців прожив щасливо, а потім почав сумувати. Не їв, не спав ночами, а навіть, як і спав, то скрикував у сні й стогнав. Що не день — то ставало йому гірше, що не день — то гірше. Як не розважала його молода дружина, як не допитувалася про причини його суму, — дон Сімон нічого не відповідав і все хмурнішав та топився на очах, як запалена свічка. І дійшло до того, що він знову почав збирати велику бандейру, готуючись у похід.

Плакала гіркими сльозами дона Луїза, благала чоловіка не йти нікуди, затримувала, як могла, але таки не затримала — пішов. Пішов і пропав на два роки, не подаючи про себе ніяких вісток.

Вернувся, коли його син уже бігав і говорив.

І знову дон Сімон ожив, отрясся з задуми й жалю, бавився з сином, пестив дружину і видавався щасливим. Але не довго. Нова навала суму опанувала його і незабаром погнала в ліси ще на два роки.

По двох роках вернувся де Са, як і першого разу, спокійним та щасливим, обіцяючи дружині вже більше нікуди не ходити, а залишитися назавжди при родині — дарма! Через кілька тижнів засумував, спохмурнів, перестав їсти й спати, а скінчив на тому, що зібрав бандейру і знову вирушив у подорож.

Чого він шукав?

Його товариші оповідали, що Сімон зовсім не цікавився ні невільниками, ні покладами цінних копалин, ні родовищами дорогих каменів — нічим тим, що давало зиски. Але за кожною своєю виправою він все намагався дібратися до серця Ітараре, і за кожним разом і він і вся бандейра зазнавали повної невдачі.

Так тривало двадцять років...

І от, коли вже його найстарший син — Сімон — виріс, ставши кавалером, Сімон-батько ще раз вирішив спробувати щастя. Цим разом він не пішов суходолом з Сантосу, лишень спочатку приплив короблем до Паранаґви, а звідси мав іти обходом: відразу просто на захід до Кампос Жерайс[14], а звідтам завернути на північний схід і полями вийти до західнього берега Ітараре.

Він вийшов оцією дорогою, що й ми нею їдемо, але там, де шляхетна сеньйоріта хотіла повернути праворуч, сталася дивна пригода: ледве бандейра ступила на стежку, що йде над проваллям, — коні чомусь сполохалися, стали на задні ноги й закрутилися. Остроги й нагаї, що ними вершники хотіли змусити тварин до послуху, зробили ще гірше: коні жалібно іржали, кидалися, мов скажені, на всі боки, але не хотіли ні кроку ступити вперед. Врешті той з них, на якому сидів старший де Са, заверещав чортівським голосом і скочив просто в прірву. За ним, мов на команду, почали скакати інші...

— Брр! — здригнулася Анна-Марія. — Який жах!

— О, достойна сеньйоріто, — підхопив Васко, — це дійсно було жахливо! Сімдесят їх тоді загинуло, сімдесят! Решта так налякалася, що вернулася назад і прирекла — ніколи більше не шукати серця проклятої ріки...

І ніхто не хотів лізти в провалля, щоб дістати тіла вбитих і поховати їх за християнським звичаєм, тільки один молодий Сімон зважився зійти вділ.

Бандейранти чекали на нього цілий день і цілу ніч, і знову день, і знову ніч. Вже думали, що й син загинув, але він таки вернувся. Та що з того? Ліпше був би загинув, бо злі духи поплутали йому розум і наповнили його голову вогнем. Він присягався, що бачив на дні страшну упирицю з шляхоцьким гербом де Са на грудях, яка танцювала по трупах з мертвою дитиною на руках і співала якусь пекельну пісню. Казав також, що та упириця-Клавдія лишила його живим тільки для того, щоб він оповів своїй матері і своїм молодшим братам таку правду: "Мій негідний чоловік, — так казала упириця, — скинув мене і мого та свого сина у пропасть, щоб одружитися з твоєю матір'ю. Тепер він лежить холодний і покривавлений, скинений моєю силою вниз, так, як колись лежала я зі своїм первенцем, скинуті його руками. Я прокляла ваш підлий рід і не заспокоюся доти, доки останній з нащадків твого злочинного батька ступатиме ногою по цій землі. Вертайся і винеси на світ мою волю!"

Молодий Сімон скоро після того вмер, не доїхавши навіть додому. Та й як мав жити, коли не приймав ні поживи, ні пиття, а ночами горів у страшній гарячці?

Це було давно, дуже давно, ще тоді, коли нашого дона Ґабрієля не було на світі, але з того часу рідко який білий важиться їхати правим боком попри гори Канавієйрас, а, як і зважиться, то ніколи не виходить без пригод. Скільки їх там загинуло — ніхто не може того сказати. Тільки, відколи я себе пам'ятаю, — не було сміливця серед білих, який би хотів ризикувати своїм життям над проваллям де Са.

Кажуть також, що рід де Са дійсно зник, і з них вже не лишилося нікого.

— Неправда, — заперечив Антоніо. — Я чув ще про одного де Са.

— Хіба не з тих... — кисло заперечив Васко.

— Якщо ви, доне Антонію, маєте того самого на увазі, що й я, то, власне, він мусить бути з тих самих, — вмішався в розмову Себастьян. — Особисто я з тим де Са ніколи не бачився, але всі кажуть, що над їхнім родом висить якесь прокляття і щось там шепчуть про якусь нечисту історію з його предком.

— Того де Са взагалі мало хто знає, — додав і свого Жібальдо, — бо я чув, що він живе десь уже не в Сантосі, а деінде, ні з ким не стрічається і має намір вступити до монастиря, а, може, досі й вступив...

Слухаючи оповідання Васка, товариство проїхало останній шмат дороги й опинилося на верху другого горба, на стежці, яка бігла просто до печери ворожки. Квевезу, видно, мала частих відвідувачів, бо стежка була добре втоптана, і на ній виднілися сліди кінських копит.

Горб просто припирав до скелястої гори, а по ньому, немов якісь містичні гриби, стояли правильно обточені вітрами каміння з тонкими ногами і великими круглими головами. До вершка менших можна було торкнутися рукою, сидячи верхи на коні, більші сягали висоти дерева. А всі вони — більші й менші — скидалися на таємничі істоти, обернені закляттям в каміння, і наводили неприємний, понурий страх. Два таких "гриби", подібних до сторожів, стояли обабіч входу в печеру, при якій на каміннім порозі сиділа Квевезу й курила велику глиняну люльку.

Гості під'їхали з певним острахом і привіталися.

Стара нічого не відповіла на привітання, натомість звелася з місця і, тримаючи люльку в руці, почала обходити коней, що стригли вухами, злегка порскали та нервово перебирали ногами.

Вона була жахлива, ця ворожка: стара-престарезна, з відвислою нижньою губою, зі скудовченим, посірілим від бруду й сивини волоссям, з беззубим, запалим ротом, приплесканим носом і тьмавими, сльозливими очима.

30 31 32 33 34 35 36