– От вас можу вгостить.
Наче ненароком він оглянув балкона.
– Ну, з днем народження, – ще сідаючи за стіл, уже взявся за склянку.
Смачно цокнулися й перехилили. Він пошукав очима закуску і з подивом її не знайшов.
– Так ето.. – почав він і забув, про що хотів запитати.
– Ви хотіли щось спитать, – облизнулася Тетяна.
– Шо на ввєреній вам площаді проживають незаконні жилиці, – вирішив він не вимовляти "квартиросьйомщиці".
Подив її став більший за її велетенського бюста.
Він би й здогадатися не зміг, що додаткова подруга, "жилиця", щойно зачувши дзвоника в двері, шаснула на тумбочку, з неї на двері ванни, а звідти, наче ящірка, прослизнула на антресолю, бо вона була музикантом і зачула двірника ще до того, як він подзвонив.
– Жилиці? – продовжувала дивуватися Тетяна, шукаючи здивованими очима, з якої б тепер пляшки налити. Так картинно, що Федір змушений був продовжити цей погляд.
– Так це клєвєта, – знайшла вона. – Просто до мене часто заходить моя подруга Алла, от людям і мерещиться.
Налила по півсклянки.
Алла зіщулилася на антресолі. Чорт її смикнув повестися на малу ціну – пляшку за дві доби проживання, включаючи й вихідні. А що лишалося робити композиторші, коли радіоканали один по одному закривались, і навіть музредактори не потрібніші за композиторів. Не йти ж лабать у кабак? Хоч їй і пропонували. Тим часом розмова у вітальні підозріло вщухла, аж доки треноване музичне вухо вловило, як прогинаючись, вмовк диван. Але ненадовго; протиснуті його пружини не ладні були опиратися двірниковому тиску, й тому диван рипав ніжками, ще трохи допомагав паркет, і Алла стиснулася, щоб не засміятися, бо Федір щоразу шепотів:
– Так ето, так ето, – а про що саме, забував, бо п'яні Тетянині губи не давали договорить, аж доки вони знову не сіли за стіл, а вона винувато пішла на кухню шукати хоч якоїсь закуски. Він одразу подався за нею, устигши озирнути й другу кімнату.
Алла затерпла вся була, бо ті обоє після кількох невдалих спроб заснули на дивані й Федір крізь сон прокляв його. Щоб протверезити кавалера, Тетяна налила по півсклянки, і аж насилу тоді він подався.
– Ти звини мене, але я затемна дуже рано буду вставать на роботу, щоб не потривожить даму.
Тобто виявився ще й джентльменом.
Злізти Алла довго не могла, бо затерпла нога, й дівчина боялася впасти.
Але під ранок Федір притягнув частинами велетенське , ще дорежимне ліжко.
– З подвійною сіткою, панцерною! А не це... – він хотів сказати на диван "гівно", але вчасно передумав, – лайно. Ось, – помилувався він, – з резервів верховної ставки.
Хутко склав його і знову подався на працю.
Лише тоді Алла спромоглася злізти додолу. Обидві вони здивовано озирали ретро‑меблю, особливо подобалися численні нікельовані бильця та блискучі шишки, неначе на новорічній ялинці. Алла підійшла й торкнулася пружин – старовинна газета, що приіржавіла там, несподівано одскочила й почала творити незвичні ритмічні візерунки, підкидувана пружинами. Жінки зачудовано торкали, а газета торохкотіла, жодного разу не повторивши мелодії.
– Ти не повіриш, оце мужик, – млосно зізналася Тетяна. – Но він мені признався в такому. що окроми горілки ніколи нічого в рот не брав, ні вина, ні навіть пива, а коньяк, каже, то начальство п'є і підари.
Не зізналася в головному: ще зі школи в Тетяни було поганяло Цицяна, бо вона мала велетенський бюст, але в школі не соромилася, а навпаки. Минув час і він несподівано видовжився, до такої міри, що жінка змушена була підкочувати, скручувати груди валками і отак втикати в ліфчик. Кожного разу, коли його доводилося знімати, бюст розкручувався і падав, і не було кавалера, в якого би теж не впав. Так от, Федір був перший не такий.
Бо він мав звичку, припершись, одразу впасти на улюблене ложе й захропти. За годину прокидався й, відпочивши, пригадував, яку приніс закусь, і вони з Тетяною сідали за стіл. Потім Алла з антресольки чула звичну музику: спершу грюкали чоботи, потім штани, вдарившись масивною ремінною пряжкою, потім зі свистом злітала жіноча шовкова комбінація і виникала щоразу неповторна музика, всіляко вибрязкував подвійний матрац обома своїми панцирями, а ніжки порцеляновими коліщатками підстрибували то по одній, то по дві, а бувало й по три, бувало проковзуючись, накладаючись синкопами на загальні такти, так ето, так ето, шепотів він, дак це, дак це, відбрязкував нікель, ліжко посувалося проскоком по рипучому паркету до батареї й починало видзвонювати до такої міри, що Алла на антресольці нарешті записала їх на нотному папері, збагнувши що такого ритмічного принципу досі не існувало в світовій музиці.
Присутність же її під час акту дуже збуджувала чомусь Тетяну, й тому вона мимоволі додавала різноманітних темпоритмів.
Вони не знали, що на протилежному кінці планети Земля такої ж ритміки віднайшов авангардний Каміль Хуарес, майбутній нобеліант, правда, застосувавши для цього звуки сезону дощів об численні покрівлі своєї гасієнди.
* * *
Іван Степанович подумав‑подумав і закурив іще одну цигарку. Перед ним лежало два стосики паперу, один списаний, а інший чистий. Взявши з першого аркуш, він довго вивчав заяву, не так по суті, як за почерком і, перед тим, як знищити, подумки пересунувся в той мікрорайон, звідкіля документ надійшов. Слідчий трохи потримав його перед себою й повільно видихнув на поверхню дим – і там на мить серед рядків проступили інші написи. Треба було пригадати нових фігурантів, яких вписати до відновленої версії. Слава Богу, попрацювавши тут не один десяток літ, слідчий на таких ідіотів дефіциту не мав. Кожна заява була на кілька сторінок, найголовніші – перша і остання, тож середні піддавалися переробці з тим, щоби потім легко було знайти порушників і покращити показники по відділку, яких тягнули донизу різні "висяки" та "глухарі".
В столі слідчого був цілий арсенал ручок, різних за відтінками кольорів та товщиною кульок, одібравши потрібну, Іван Степанович довго уявляв себе тим дописувачем, а потім легко й натхненно підробляв протокол. Співробітники й гадки не мали про цей нечуваний талант перевтілення, але здавна поважали старшого колегу, що в скрутну хвилину він, викуривши одну‑дві цигарки, давав цінну пораду, як повернути потрібним боком справу або долучити до неї обставини, тобто додаткові анонімки по суті, які потім створювали ілюзію часткового розкриття.
– Во, сучок, зараз візьму тебе на перо, – слідчий любовно окреслював на папері майбутні вдалі обставини.
Це як під час невдалої облави, незважаючи на неефективність, однаково йому чомусь потрапляли до рук абсолютно інші, але не менш небезпечні злочинці, і це завжди значно поменшувало провал справи. Головне знати, де робити нальот на бандитські "хази", щоби затримати коли не потрібного грабіжника, то бодай якого іншого, не менш затятого, – а такої публіки з усеукраїнського розшуку, слава Богу, завжди вистачало.
У моменти письменницького виснаження Іван Степанович завжди пригадував затриманого хакера Павлюченка, на якого довго і невдало полював сам Інтерпол, і всезагальну радість в департаменті, коли той "випадково" потрапив їм до рук.
Або – як довго він тягнув з нальотом на "кумарню", не в значенні кумів, а наркоматської явочної квартири, вирахувавши там час пік, наштовхнешся раптом на невловимого будівельного афериста, який, логічно зваживши на економію коштів серед дилерської братії, несподівано сам подався туди.
Бо якщо добре знаєш власну територію, то неважко визначити місцинки, де обов'язково хтось ховається – чи то хакер, а чи й простий аліментник; дуже часто вдалий вилов траплявся серед ніби безпаспортних заробітчан, які давали цілий букет приємних несподіванок у царині прихованих рецидивістів.
Особливо допомагає тут знання нежитлфонду. Отак ідеш, бувало, вуличкою в якихось інших справах, а чи й просто гуляєш, і раптом краєм ока бачиш, що хтось засклив поліетиленом горішнє вікно. А там – з'явилося мурування пролому з імітацією старої цегли, й отак потроху складається певний калейдоскоп, що чекає на слушну хвилину. Головне обкласти щільно певну місцину, бодай
і навіть під приводом полювання на малолітніх скандальних екстремалів, а, гляди, трапить до рук раптом чимале підпільне виробництво горілки. Воно ще й не остигло, аж раптом на нього з'являється "давня" скарга – наводка від місцевих активістів, написана ним власноручно й вкинута з анонімним конвертом на пошту, – і таке розкриття старого "висяка" значно покращує статистику.
Тут була й інша логіка. Склалася така дивна традиція: як ти когось починаєш випасати, то за дивними обставинами він якось про це дізнається й стає невловимим, а ті, побічні позитивні результати пошуку, несанкціоновані, завжди влучають і приводять до вдалого ув'язнення, от у чому парадокс.
От, здавалося, простий рейд на повій, а в тенета раптом попадає давно відомий і невловимий шлюбний аферист, який нарешті подався в притон відвести нелімітовано душу. Або й таємний багатопаспортний, але здавна надокучливий будівельний шахрай, який довго турбував великих людей, тобто болюче непокоїв вищі міліційні чини, і от на – отримуй його в гарненькій упаковочці!
Колег часто дратувало, що завжди Іван Степанович зволікає з потрібними заходами, але вони за звичкою терпіли.
– Ну чого ти тягнеш?
– Ще не зрослося, – буркотів він.
Начальство очікувало, коли він маракує, вичислює – а потім раз! І під час прочісування на предмет бригади заїжджих "щипачів" здобиччю раптом стає знаний педофіл із сусідньої області. І це завжди чудо. "Гастролерів" Іван Степанович ненавидів, однак серед них траплялися дуже вдалі екземпляри (наприклад, чорний брокер), які полегшували життя іноді не власному відділкові, то якомусь сусідньому, що теж становило деяку приємність.
Дописавши папери, Іван Степанович увімкнув назад телефони, відімкнув двері кабінету. Складалася нова й перспективна картинка, сказати б, мозаїка, на перший погляд, невидима, як ота тоненька незрима павутинка, але коли на неї видихнеш тютюном, то вона враз постає в прозорому повітрі гранично окреслено. Щоби за мить, коли дим розвіється, знову щезнути з очей.
* * *
Валік останнім часом чомусь полюбив вийти на дитячий майданчик, сісти в альтанку й вийняти цигарку: певно, якась ностальгія за дитинством гнала і гнала його туди.