Відстань між стовпцями гід, ніяк не вагаючись, називала фестоном. Усі з тим погодились. Мені те слово також сподобалось своїм звучанням, і оскільки іншого в моєму лексиконі на той час не було, я взяв його на віру.
Але це так, між іншим. Я ж маю розповісти про те, куди ми несподівано забрели, вивчаючи Нью-Йорк.
Перед нашими очима розкинулась дивовижна панорама. У повітрі дзвеніла музика, навколо нас снували люди різних племен і рас, а над ними пурхали позолочені янголята й такі ж карапузики з пухленькими ніжками і пухленькими рученятами. Все це, очевидно, мало символізувати святість, чистоту, непорочність того, що тут є, і особу того, хто все це заклав, чи, правдивіше сказати, того, для кого все це споруджено. Ось такі або приблизно такі думки снували в моїй голові тоді, коли я дивився на цю небачену розкіш: все в золоті, у мармурі, у сяєві вогнів.
– Кому належить цей квартал, що нагадує лапідарій – повсюди пам'ятники, надмогильні мармурові плити з висіченими і позолоченими написами? – запитав я свого супутника, але він мовчав, бо не почув або не хотів саме в ту мить відповідати. Його зір чарувало якесь видовище. Побачивши, куди він втулив свій погляд, я відчув, що і моя нижня щелепа так само низько відвисла, як і його. Ніби з царства тіней на цей осяяний сонцем і підсвічений електричними ліхтарями гранд-плац випливли сотні чарівних фей. Були вони не міфічні, а реальні. Ми дивилися на них і самі собі, не змовляючись, казали:
"Боже, Америка стверджує, що людей створив ти і що всі вони різні. Але якщо ти двічі перетнеш Атлантику, а потім заодно Індійський і Тихий океани, то ніколи не зустрінеш однакових, схожих одна на одну, як дві краплі, океанських вод. Тільки ось для цього палаццо-кварталу добрано звідусюди довгоногих богинь воістину однаковісіньких. Для чого створено їх так досконало і кому належить цей гранд-плац, де ми стояли, похитуючись від розкоші і сліпучого освітлення?"
– Хто тут жив? – повторив я своє питання, коли очі мого товариша стали поволі звикати до яскраво освітлених леді з усіх п'ятдесяти двох штатів Америки. Можливо, окремі штати презентували по кілька цих красунь, однак про це ніде не повідомлялося.
– Чий це де-палаццо? – приглушуючи на кілька секунд духовий оркестр, вигукнув я, і мій супутник одразу зрозумів, що зі мною мовчати не можна, бо інакше на нас почнуть звертати увагу.
– Ш-ш-ш, – приклав він до уст свій палець. Уста, до речі, теж належали йому, і вже тільки після цього нагнувся над моїм вухом, сказав: – Тут жив один бідняк.
Жарт мені сподобався, і я, іронізуючи, його перепитав:
– Він тут живе й досі?
– Тепер тут живуть його діти й онуки. Це палац-подарунок. Він їм залишив у спадщину.
– Разом із усіма цими міс?
– Так. І разом з усіма цими, схожими на чорне золото хмарочосами, що обступили нас.
Я глянув угору. Хмарочоси нахилилися над нами, немов висотні надмогильні пам'ятники для пришельців-велетнів. На інше порівняння я не спромігся. Хмарочоси поблискували своїми чорними й лискучими, як у кадилаків, вікнами. Їх тут зібралося з добрий квартал.
– Як прізвище цього бідняка? І хто йому дав стільки грошей?
– Сам господь бог. Он написано, – вказав мій супутник на одну з плит. Я глянув на плиту. Там хтось долотом, але майстерно, вибив:
"МОЇ ГРОШІ МЕНІ ДАВ БОГ".
Прочитайте і заспокойтесь, мовляв. Нема чого мене в чомусь підозрювати. Усе від бога. Навіть ось ця сусальна позолота, яку тут, судячи з усього, час від часу поновлюють,
Я вже на довгоногих красунь, що викидали по черзі уперед то одну, то другу ногу, не дивився. Ноги мали однакову форму і, очевидно, однакове призначення. Вони служили демонструванню, рекламі.
– Рекламують капрони з кролячого пуху? – поцікавився я.
– Вони дають концерт. Безплатно. Тут усе безплатно. Окрім морозива. За морозиво треба платити.
– Дивно, – скривився я – Таких дівчаток демонструють безплатно, а морозиво продають за гроші. Я цю Америку так ніколи й не зрозумію. Незбагненна країна.
– Незбагненна, – механічно повторив мій приятель, бо його більше цікавили красуні, ніж написи на мармурових плитах, як, скажімо, мене.
– Як прізвище цього бідняка?
– Рокфеллер, – спокійно відповів мій супутник. – А ми стоїмо в Рокфеллер-центрі.
Я струснув головою. Я знав дещо про Рокфеллерів: діда, батька, сина, внука. Але ніколи не чув, щоб хтось з них жив бідняком.
– У порівнянні з богом?
– Що в порівнянні з богом? – перепитав мій колега.
– Рокфеллер у порівнянні з богом бідняк? – вклав я свою думку у конкретнішу форму.
– Тепер так. А раніше... А втім, це довга історія, – сказав приятель, коли ми були за межами Рокфеллер-центру. З ушей наших ще й досі вилітали звуки духового оркестру, а перед очима вистрибували красуні, про яких не скажеш, що одна краща від другої. Всі вони були однакові, однаково вродливі, однаково танцювали... Власне, не танцювали, а по кілька разів викидали наперед то ліву, то праву ногу, у тому теж щось було від оригінальності.
Ми йшли по Манхеттену. Манхеттен, мені завжди здавалося, виростає з води.
Поруч із позолоченими плитами Рокфеллера, неначе для контрасту, стояв жебрак, офіційна назва якому – продавець олівців. Він до своєї ноги прикував невеличку бляшанку таким могутнім ланцюгом, на якому можна тримати якір найбільшого в світі рокфеллерівського танкера. Жебрак нагадував мені діккенсівського каторжника. На дні його бляшанки я не помітив ні долара, ні цента. Не помітив і подумав, що в цьому байдужому до всього, крім власної особи, світі долар у бляшанці – така ж рідкість, як промінь сонця у підвалах Манхеттену. Коли ж я дивився на цих "продавців олівцями", думав – скільки треба мати оптимізму, щоб у цій байдужій до твого нещастя країні вірити, що хтось кине кілька даймів чи нікелів[8] у твою бляшанку.
Ланцюг на нозі– не тільки символ каторжника у вільній країні. Це певна гарантія того, що тебе пограбує такий же нещасний, який боїться ланцюгів і чатує на можливі твої центи за рогом хмарочоса, і як тільки наповниться твоя бляшанка тими центами, він її спробує викрасти. Закон джунглів спрацьовує всюди однаково: і в створених природою – зелених, і в створених людиною – кам'яних.
Нікого не дивувало і не гнітило те, що на фоні розкішного Рокфеллер-центру образ жебрака, по-французьки кажучи, – нонсенс.
Сімейство Рокфеллерів той свій центр нібито подарувало ньюйорківцям. Я, щоправда, не знаю, у якому вигляді. Якщо в чисто зоровому, то з таким же успіхом могло подарувати й небо, й сонце, й повітря, якого тут так не вистачає.
Якщо під словом "подарунок" розуміється ковзанка, то так слід і казати. Це чи не єдиний куточок, де можна кататися цілорічно безкоштовно, та ще мюзик-хол, де демонструють красунь, все інше практично належить Рокфеллеру-діду, який полишив так звані божественні заповіді, щоб його згадували добрим словом і думали, що святішої і праведнішої людини за нього в світі не існувало, що чистотою і пепорочністю він поступається лише Ісусу Христу, та й то за умови, якщо той Ісус існував у реальному житті, а не в легендах.
Позолочені янголята, пухленькі дітки, здається, ось-ось випурхнуть із своїх гнізд, щоб піднятися над небесами Маихсттену і звідти глянути на світ, яким він є насправді, а не таким, яким показують його безкоштовно у Рокфеллер-центрі. Ось якими словами характеризують там ідеали Рокфеллера-діда:
БОГ, СОВІСТЬ і ЛЮБОВ
Як бачите, і тут без бога не обходиться. Але кому-кому, а Рокфеллеру-першому про бога можна й помовчати. На сьогодні істинним богом більшість американців вважає Джона Девідсона Рокфеллера. Богом багатств. А от відносно совісті, то на цьому слові, як і на любові до ближнього, хотілося б дещо конкретніше зупинитися.
Почнемо з найпершого Рокфеллера, знаного повсюди як авантюриста і пройдисвіта. Того, що втік спочатку з Німеччини до Франції, а вже звідти перебрався у Новий світ. Саме тут, у Новому світі, Великий Біл, як звали Уїльяма А. Рокфеллера, знайшов свою золоту жилу. Власне, не жилу, а пляшку. Тут, на дикому Заході, кожен вершив, що хотів. Розумний дурив, а дурень – вірив. Наслідки в обох були однакові, от тільки суми різні. Один не міг зав'язати від грошей мішка, другий не міг його зав'язати, бо не було чого зав'язувати.
Уїльям А. Рокфеллер зав'язав свій мішок швидко. Він закупив кілька тисяч пляшок з-під рому й наповнив їх густою, масною, брунатно-зеленого кольору рідиною. Затримка була тільки за написом, І він його винайшов.
"ПАН УТЛЬЯМ А. РОКФЕЛЛЕР ВСЬОГО ТІЛЬКИ ОДИН ДЕНЬ. ВИЛІКОВУЄ УСІ ФОРМИ РАКУ, ЯКЩО ВІН НЕ ДУЖЕ ЗАДАВНЕНИЙ. ЦІНА 25 ДОЛАРІВ".
Чудодійний еліксир діяв, але в одному напрямку. Сипав у кишені Великого Біла, який, продавши одну-другу сотню пляшок в одному місці, негайно перебирався в інше, де одразу ж повідомляв: "Тільки один день". Тільки сьогодні, бо завтра, мовляв, буде пізно.
Медичний корпус на дикому Заході тоді не влаштовував консиліумів, наукові лабораторії не брали рідину на аналіз, вчені не вели гарячих дискусій і дебатів. Всього цього там на той час просто не існувало. Усі проблеми найчастіше розв'язували епідемії і кольт.
Від усіх можливих і неможливих хвороб лікували такі дурисвіти-шарлатани, як Уїльям А. Рокфеллер, Великий Біл.
На бочку лягала двадцятип'ятидоларова купюра, і ви отримували свою пляшку густої брунатно-зеленкуватої рідини – останній шанс вижити і, якщо пофортунить, розбагатіти. Але як першого, так і другого ніхто не гарантував. Знаменита пляшка Великого Біла містила в собі не що інше, як звичайнісіньку нафту, про яку в ті далекі часи мало хто знав.
Йшов 1830 рік. Болячки й епідемії. Авантюризм і шарлатанство, бандити й покидьки – все це дикий Захід тогочасної Америки. Багатозарядний кольт тоді поступався перед єдиним видом зброї – косою, яку надійно тримала у своїх кістлявих руках смерть, гуляючи від сходу до заходу.
Великий Біл зорієнтувався у цій обстановці. І не маючи за душею ні краплини людської совісті, не кажучи вже про честь, став свавільно й дико визискувати довірливість, примарну надію на можливість врятуватись од невідступної смерті. Тобто наживатись, попираючи всі норми людської моралі, мов останній з останніх катюг-людожерів.
Народ навколо нього жив напівдикий і напівосвічений.