Молодець зв'язав шляхтича так цупко, що аж кров виступила на руках та ногах зі здертої шкіри. А відтак піднявся, відітхнув і підбіг до Марусі, де перше стояли свічки та хрест.
В його раменах вибухла дівчина плачем, а Остап став успокоювати її всіма найніжнішими іменами, які лише тямив. Він знав, що геройство не є прикметою жінок і являється в них лише, мов цвіт весною, коли на холодну землю падуть проміння сонця – любові.
Довго хлипала Маруся, але звільна втихомирилася, успокоєна ніжною ласкою молодця.
– Не побивайся, зіронько моя! – говорив він. – Не плач, голубонько, не виплакуй своїх зоряних оченят! Ось побачиш, я при тобі, ворог побитий, а страшна кара його не мине. Чого ще дрожиш, рожечко моя? Не бійся вже тепер, вже й я тебе підіпру, обороню, а в мене сили доволі, ніхто не важиться піднести рук на твої цвітучі платочки. Но, цить, дитинко!
І Остап цілував дівчину, а вона звільна отворила очі.
– Я не за собою плачу, Остапе, лише за Ганнусею. Бач, я вийшла з нею до саду, і ми збирали квітки. Я думала саме про тебе, коли нагло з частоколу випало без тріску і ломоту кілька палів…
– Вони їх заздалегідь підрізали пилою, – пояснив Остап.
–…І нагло обскочило мене кількох гайдуків, вхопили мене, заткали рота і зв'язали хусткою. Ганнуся стала кликати о поміч. Тоді Зглобіцький вдарив її п'ястуком в лице, але се не помогло, і дитина стала кричати не своїм голосом. Зглобіцький впав у лють, вхопив Ганнусю за ніжку і вдарив головкою об частоколи… Головка розскочилася. Я втратила пам'ять, і що далі діялося, не тямлю. Збудилася вже аж у лісі.
В очах дівчини змалювалася тривога, а лице її стало бліде, мов стіна. На землі харчав зв'язаний Зглобіцький, а Остап глядів на нього з німою, але тим страшнішою злістю. Хвилями стрічалися їх очі, та тоді так огні займалися в очах Остапа, що Зглобіцький замикав чимскоріше свої. Все тривало лиш коротку хвилю. Тим часом знадвору долітали до хати крики, стони, вистріли, тупіт коней та метушня мужиків, що боролися між собою. І все те – брязкіт шабель, сама боротьба, прокльони падаючих і вмираючих утихло дуже скоро, саме тоді, коли Маруся скінчила своє оповідання.
При дверях почувся грімкий голос Олекси:
– Всі є?
– Всі, але п'ятьох, здається, пішло "ідіже ність болізни", – закпив Іван. – Варто би їм до товариства післати ще і їх духовного провідника.
– Давайте свяченого! – крикнули голоси.
– Де лисий? – питали другі.
– Остапе! – крикнув Юрко.
– Я тут! – відгукнувся Остап. – Ходи, Марусю, – сказав, підіймаючи дівчину, яка тим часом знов стала плакати. Вона старалася побороти зворушення, але проти її волі текли по личку сльози, а грудь підіймалася хлипанням. Вона заслонила лице рукавом і вийшла, а Остап вхопив Зглобіцького за руду чуприну і потяг по землі, мов зарізаного кабана. Шляхтич став верещати, але молодець не зважав на се і виволік зв'язаного перед хату.
Тут Маруся привіталася з Юрком, та коли він побачив її сльози, нагло нагадав собі втрату любої сестрички і заридав сам.
Один з хлопів копнув Зглобіцького і приказав йому бути тихо. Сей замовк, і в цілому зборі запанувала мовчанка. Посередині стояли Маруся, Юрко й Остап. Побіч них лежав Зглобіцький, довкола – п'ять трупів у калюжах крові, серед повириваних палів та поритої землі. Здовж хати валялось п'ять пов'язаних та поранених пахолків, а між ними видніла оголена голова ксьондза з виразом переляку на худому, мов у лисиці, загостреному лиці.
– Творім суд! – гукнув Олекса. – Панове браття! розступіться і розведіть огонь!
Парубки метнулися одні за дровами, другі – за кіньми. Вкоротці палили перед хатою великі ватри, а попутані коні спочивали або гризли високу, буйну траву. Панове Цебрівські, Юрко, Іван, Остап і Маруся посідали на застелених коврами колодах та радилися. Дівчина прийшла вже до себе, а, чуючи плече і руку Остапа, набрала відваги, і зворушення уступило місце жадобі пімсти над ворогом.
– Пахолків пов'яжемо і полишаємо, а з Теребовлі пішлемо кого, щоби їх порозв'язував, – радив Юрко.
– Пощо? – замітив Іван. – Зглобіцький мав лише двох власних людей, а я постараюся, щоби ні один з них не оглядав вже броду. Інші – се люди пана Корніцького, а сей хіба не признається, що брав участь у пірванню дівчини…
– Так, се горлова справа! – закинув Микола.
– Можемо їх, отже, пустити на чотири вітри, – докінчив Попель.
– Так! – крикнув Олекса. – Але не завадить дещо їм доложити. Ану, хлопці, влупіть їм, сим собачим хвостам, по п'ятдесят буків!
– Добре, добре! Ось ми їм усолимо, – почулися голоси.
З-поміж хлопів вийшов молодий парубок, який був постійно при пану Василю під час походу і тішився його особистою ласкою.
– А що буде з голеним? – запитав.
– Повісити! – гукали деякі.
– Для гонору… сто буків! – предложив хтось.
Козакові блиснули очі, і хто знає, як було би се все скінчилося, але Юрко прийшов за сей час до себе і отямився.
– Стійте! Пожди, Петре, – сказав, звертаючись до парубка, – хоча він голений, але се духовник…
– Так, а попа у Зборові вбив п'яний лях на вулиці, – гарячився парубок. – Ми тут сього кабана не пустимо!
– Не пустимо! Смерть йому! – закричали усі і метнулися до зв'язаного ксьондза.
Але в Юрка збудилася залізна воля, приспана хвилево горем. Очі заблистіли, шабля вискочила з піхви.
– Стій! – гукнув так, що найближчі аж подалися взад. – Хто його діткне, упаде трупом. Ми не мордуємо, лише караємо. Геть відсіля!
Відразу потух огонь в очах хлопців на сей смілий виступ молодця. Щось неначе встид здержало їх, лише Петро запитав несміло:
– Певно, пане, що се ваша панська воля… мужик слухати мусить… але як? Без кари за погань… за смерть?
Лице Юрка стягнув знову судорог болю. Він протяг рукою по чолі, зціпив зуби, але відповів:
– Я не говорю до вас, як пан. Ви мені тут не піддані, а товариші. Але подумайте: польське право вас нищить, правда?
– Ой, правда!
– Мій батько і я – шляхта, правда?
– Авжеж, авжеж! Що шляхта, то шляхта!
– Ну, а нищить він вас? – питав далі Юрко.
– Паночку! – відповів за всіх Петро. – Хто таке сказав би, то щоби з пекла не виглянув!
– Бачиш, отже! Хоча є на світі всякі скоти, то се не ми. Розумієш? Коли ти вліз у грязь, то я за тобою не полізу!
Парубки замовкли. По хвилині пішов поміж ними говір одобрення. Але про Зглобіцького ніхто й не згадував, наче боявся.
Нагло заговорила Маруся.
– Прив'яжіть Зглобіцького до коня, а ксьондз хай його поведе! Се буде для нього кара.
– Еге ж, поведе хіба на кладбище! – промовив Остап.
– Він до кладбища не доїде! – докинув Юрко, а лице його наче скам'яніло в сій хвилі.
Усі мовчали. Ніхто не думав навіть ставати в обороні Зглобіцького.
– Чому ти не вбив його, Остапе? – спитав Іван. – Що ж ми тепер з ним зробимо?
– Вб'ємо! – відповіли всі в один голос. Але ніхто не подавав способу. Кождий чув себе в праві пімститися на злочинцеві, але ніхто не мав охоти мордувати безборонного. Присутні гляділи по собі, тим часом пан Зглобіцький пильно приглядався усьому. Він слідив за ходом розмови і визнався дуже скоро, з ким саме має діло.
– Мості панове! – начав…
Усі глянули в сторону, де лежав шляхтич, стогнучи, обірваний, окервавлений. На лицях усіх малювалося зчудування і безмежне обурення, що така людина в такому положенні може ще що-небудь говорити.
– Мості панове! – повторив Зглобіцький. – Peccavi. Раз тому, що вчинив лятроцініум, другий раз – що дав себе зловити. Але ви не вбили мене in recenti, ergo, мусіте мене завести до гроду. Везіть, отже! Я вам не втічу, кара не мине мене, і ніхто з вас не буде мати на совісті, що вбив inarmen.
Але пан Зглобіцький перечислився. Юрко і Цебрівські не мали охоти вбивати його, але й не хотіли пускати живим.
– Мовчи, злодію! – відповів коротко Остап. – Мовчи і молися або сповідайся у свойого ксьондза. Я присягаю тобі на спасіння душі, що скоріше сам уб'ю тебе власною рукою, чим дозволю тобі втікти.
– Я не хочу втікати, – відповів шляхтич, – я не хочу пише гинути з хлопської руки.
– Моя сестра і Цебрівський згинули із злодійської руки! – відповів Юрко.
Пан Зглобіцький зблід з переляку.
– Панове! – заговорив шепотом Іван. – Сей скот хоче їхати до броду. Коли староста переведе контроверзу зараз при нас і скарає його на горлі, то добре. Коли ні, то ми самі справимо йому весілля. Позір треба заховати. Ксьондз міг би прокламувати і протестувати в гроді, а так не зможе, бо сам буде свідком усього, що сталося. Буде крик, але не буде процесу, а про се головно ходить.
– То їдьмо! – згодилися всі.
Попель пішов давати "напімнення" гайдукам, і вкоротці почувся свист буків і рев битих пахолків пана Корніцького. Присутність Івана була конечна, бо хлопи пана Василя були б, здається, ні одного не лишили в живих. Побитих і обдертих пущено в ліс, де вони скоро пощезали, кленучи й нарікаючи. Відтак усі сіли на коні, прив'язали Зглобіцького до кінського хребта, а поводи дали в руки ксьондзові, який мав іти пішки. І так усі рушили в дорогу до Теребовлі, до старости пана Струся.
3. Око за око
Пан староста Струсь перебував саме у своїм замку, то якраз у правій вежі напроти в'їздової брами. Перед брамою на великих брусах тесового каменя та на повиношених лавах сиділи старостинські пахолки і власні єгомості пана Струся гайдуки. Вони курили люльки, пили принесену жидами горілку або спали. Деякі грали в кості та сварилися при сьому, проклинаючи себе взаїмно.
У брамі стояв також "опатшний генерал коронний", себто возний гроду – невеличка стать у шляхетській киреї, з величезними вусами та широким задертим носом. Він розмовляв саме зі сивавим уже, череватим шляхтичем у кармазиновому жупані зі шаблею при боці. Був се тотумфацький і alter ego пана старости, пан Вигживальський.
– Хе-хе-хе! – підсміхувався пан Вигживальський, – спокійний час, мертвий, правда, пане Задрипа?
– Но так! – відповів запитаний через ніс. – Круль єгомость лімітував усі процеси, тим-то й нових протестацій або прокламацій не оплатиться вносити. Починаються нуди.
– Хе-хе-хе! То, може би, час особистим афектам пофольгувати! Ви ще молоді, кровисті, а тут, намість за білими головами ганятися instar оленя або жеребця, шляхтич сидить дома. Се гріх!
Пан Задрипа аж почервонів від контентації, видко, розмова пана Вигживальського вельми йому подобалася.