Але можна ще подумати над ним і тоді...
— А що тоді? — очікуюче глянула на мене Аліса.
— Наприкінці навчального року в школі буде конкурс класних стіннівок. Три твої невеличкі вірші, вірш Вітьки Солончука, фотографії Жорки, малюнки Лесі Журавської. Ну і тексти Зойки.
— Яка навіть уві сні бачить себе журналісткою, — кивнула Аліса.
— Такої газети не підготує жоден інший клас. Ось побачиш. Ти добре знаєш цих тварин.
— Моя двоюрідна сестра працює в зоопарку. У неї там якісь наукові дослідження. Ну а я часто буваю там, слухаю її розповіді і годинами спостерігаю. Особливо за птахами. Ти навіть не уявляєш собі, як це цікаво. У кожного свої звички, смаки і навіть характер.
Мені пригадалась подорож у Нову Слобідку. Шкода, що цього року лелеки діда Очеретяна не долетіли до свого гнізда. Ми пішли б туди з Алісою. Вірша про лелек у неї нема. А написала б.
— Знаєш, що мене найбільше здивувало? — запитала я, вже прощаючись. Зошит я брала з собою, щоб показати матері. Сама вона віршів не пише, але на поезії знається. — Що ти ні разу не вигукнула своє "А-бал-дєть!" І ніби іншою людиною стала.
— Це мене Жорчина компанія такою зробила, — сумовито всміхнулася Аліса — Там я постійно... в образі. Там усі "в образі". Кожен у своєму.
— Чому ж ти не вириваєшся з цієї компанії?
— Це не так просто. Боюся залишитись без друзів. Та й Жорка там.
Я подумки всміхнулася. "Отже, Глудов... А казала..."
Після цієї розмови мене ще довго не полишало відчуття, що тільки сьогодні ми з Алісою і познайомилися. І взагалі, я почала помічати, що досить часто людина зовсім не така, якою уявляється нам при першому знайомстві. Якось тітонька теж казала мені, що сучасна молодь взагалі не живе "у своїй особистості", а весь час перебуває в образі когось, хто запав їй у душу: відомого артиста, героя книжки, когось із знайомих. "То все ота чортова скринька, — войовниче звинувачувала вона телевізор. — То вона вбиває в нас особистість. Поки за всіх перехвилюєшся, перелюбиш та перестраждаєш, то вже нема ні сили, ні часу на власні почуття". Вона проказувала це таким трагічним голосом, що, здавалося, ось-ось підхопить цю "скриньку" і трісне нею об землю. Але вже через п'ять-десять хвилин спитала: "Женько, де тугу вас чортова програма телебачення?" І страшенно нервувала, коли під час передачі її відволікали розмовами.
Ну а щодо віршів Аліси Коронецької, то ми справді опублікували їх у нашій стінгазеті. Потім, підбадьорена цим, Аліса послала зошит до редакції обласної газети. Там віршів не надрукували, але в листі стримано похвалили авторку, визнавши, що "певні поетичні здібності" в неї є.
На цьому я могла б і закінчити розповідь про це наше "друге знайомство" з Алісою, якби не ще одна пригода. Наступного дня після цього "знайомства" до мене підійшли пан Спортсмен, Вітька Солопчук і Наталка Міхова. Вигляд у всіх у них був просто-таки войовничий.
— Скажу прямо, — почав Валько Бочарук. — Ти зрадила нас: перекинулася до їхнього табору.
— Отцього ми від тебе не сподівалися, — підтримала його Наталка.
— А я знав, що цим воно й закінчиться, — розчаровано посміхнувся класик нашої шкільної поезії. — Побунтарствує, завоює собі авторитет і першою ж напроситься в друзі "пупо-еліти".
Я все зрозуміла. Вони вимагають, щоб я знову очолила їхню "столітню" війну з "пупо-елітою". Навіщо?
— Хіба Глудов погано поводився під час екскурсії? А хіба не бачили, як він попрацював для стінгазети?
— Це нічого не означає, — заперечив мені Бочарук.
— І вірші Аліси — теж, — ревниво підтакнув Солопчук. — Коро— нецька пише вірші! А-бал-дєть!
— Так, я теж вважаю, що давати бій Глудову і його компанії — наша принципова лінія, — гордо закинула голову староста класу. — Ми не повинні миритися з такими явищами. І чесно скажу: ми розраховували на тебе. І на Вадика Вірича. Який теж виявився підлабузником Глудова.
Я знову терпляче вислухала їх. Оксану Діденко та Романа Марчука, які підійшли, вже знаючи, про що між нами йдеться, — теж. Така реакція одразу п'ятьох моїх товаришів була для мене цілковитою несподіванкою. До літніх канікул залишався тиждень. Все складалося так добре, і раптом — на тобі!
— Знаєте що, — сказала я. — Нема нічого легшого і безглуздішого, ніж остаточно розколоти клас і відштовхнути від себе Глудова, То— карчук, Коронецьку, Нелю Ковальчик. Якщо ви обирали мене головою ради загону тільки для цього, і якщо з вами погодиться більшість класу, то я завтра ж відмовляюся від цих обов'язків. Але знайте: куди важче створити з класу звичайнісінький нормальний учнівський колектив, знайти собі в ньому нових друзів. Ось цим я й займаюся. І не тільки я. Інші "підлабузники" теж. Мій принцип: розумний компроміс. Тому що час зараз такий: "компромісний".
2
Коли через кілька днів ми знову навідалися до Григорія Вікторовича, то застали його в саду. Він сидів на низенькому мисливському стільчику-розкладушці перед розтрощеним стовбуром старезної липи й уважно дивився на нього.
— Японський метод самоспоглядання, — встиг прокоментувати Вадик, перш ніж художник помітив нас. — У пихтам навіть "сад каміння" існує. Сідають біля якогось із каменів і цілими годинами розглядають.
— А по-моєму, він просто думає про щось своє, — зауважила Жу— равська. — І стовбура навіть не помічає.
— Так не буває! — заперечила я. — Він же художник. Сидіти перед стовбуром липи, яку, мабуть, зламала буря, і не помічати його. Художник так не може.
— Тобі звідки знати? — І, може, вперше я вловила в голосі Журав— ської зверхність.
Втім, здається не вперше. Щось подібне вже причувалося мені після перших відвідин Колаша. Після знайомства з ним Леся по— справжньому відчула себе причетною до світу людей мистецтва. І запишалася. Принаймні так мені здалося.
— Знаєш, я вирішила й собі серйозно взятися за малювання. Еду— ард Прокопович вважає, що в мене природний хист.
— Ти що, справді?! — розчаровано вигукнула Леся. О, як їй не хотілося, щоб у класі з'являлася ще одна художниця!
— А сейнер, а твоя мрія?
— Нічого, свої шедеври я створюватиму в перерві між рейсами, — недбало кинула я, рішуче прямуючи до Григорія Вікторовича. — Уявляєш: "П'ять пейзажів із циклу "Мальовнича Океанія"? Або колись гід Ермітажу пояснюватиме відвідувачам: "Суворі мотиви цієї картини Євгенії Гайдученко навіяні її враженнями від першого рейсу до берегів Вогняної Землі. А цей, майже космічний, краєвид талановита художниця відкрила для себе і для нас із вами в одному з найчарівніших куточків острова Пасхи. А на другому плані, в улоговині між базальтовими вершинами, на тлі призахідного сонця видніються загадкові статуї, походження яких учені так досі й не змогли пояснити..."
Якщо вже я розфантазуюся, то зупинити мене важко. Але, на Лесине щастя, Колашуже помітив нас.
— О, ви знову тут, братове мої! — радісно вигукнув він, важко піднімаючись зі свого стільчика. — Пробачте, захопився...
— Цим стовбуром? — одразу пішла я в наступ. — А що в ньому цікавого? Я не бачу нічого такого...
І замовкла на півслові. Бо саме тієї миті, коли хотіла сказати, що не бачу в ньому нічого особливого, раптом усе побачила. На цьому боці стовбура виднівся наріст, що обрисами своїми дещо нагадував голову довгобородого старця. Так, трішечки уяви, і переді мною справді постав образ старого чоловіка, на голові якого навіть виднілося щось схоже на чалму.
— Отож, — вловив зміну мого настрою Колаш. — Доки буря не розтрощила минулої осені крону липи, я цього "філософа" не помічав. А тепер усе частіше зупиняюся тут. Руки аж просять пили, сокири, різця... А страшнувато. По дереву я не майстер, ніколи в житті ні скульптурою, ні різьбою не займався. Не праці боюся — страшно, що можу зіпсувати таке творіння природи.
— Теж мені творіння! — скептично пробурчав Льонька, але так, щоб почула тільки я. Та хіба він хоч трішечки тямиться на мистецтві? Треба сказати Лесі, щоб подбала нарешті про його художнє просвітління. Бо ж темнота!
— Якщо ви погодитеся, я міг би допомогти, — несміливо подав голос Вадик. — У Лесі це, звичайно, вийшло б краще, вона — художниця. Але робота важка. Дерево.
— Туг одного бажання мало, — зауважила Журавська. — Допомогти може тільки скульптор. Чи хоча б різьбяр по дереву.
— Ми могли б відпиляти, обтесати, — пояснив Вадик.
І тоді я згадала про свого сусіда художника Артура Кончевського і всю "пензлеву братію" (як називає її сам Артур), що вічно товчеться в нього. Не може бути, щоб серед них не виявилося місцевого Родена, який погодився б допомогти Колашеві хоча б порадою. Одначе Кола— шеві я цього не сказала. Навіщо поспішати, обнадіювати? Спочатку треба поговорити з самим Кончевським.
— Гаразд, скульптура скульптурою, — рушив Колаш до своєї оселі. А ми — за ним. По стежині, наче виводок курчат за квочкою. — Знаю, що цікавить вас не ця деревина, а моя партизанщина. Все одно ж проситимете, щоб розповів. Тому краще вже завершити її. Оце зараз заваримо каву...
Потім я зрозуміла, чому він сам запропонував дорозповісти свою воєнну біографію. Сумління замучило, що хотів приховати її від нас. Хто б міг подумати, що ця непоказна людина майже два роки була партизанським розвідником, має чотири поранення і зуміла (про подвиг Дмитрика Золотана Колаш тоді розповів нам, а про свій — ні) втекти з фашистської катівні. Ото вже справді один із тих неймовірних випадків війни, в які просто неможливо повірити.
Немовби здогадавшись, що ми засумнівалися в правдивості його розповіді, Колаш застережливо підняв руки й усміхнувся.
— Трішечки терпіння, братове мої. Через кілька хвилин я повернуся.
Коли він пішов, ми перезирнулися.
— Ну, що ви на це скажете? — запитала я, обвівши всіх хитруватим поглядом. — Минулого разу здавалося, що про все найцікавіше він уже розповів. Атутще ціла історія. Тільки записуй. Якби не ми, в місті навіть мало хто й здогадувався б, яка доля в цієї людини.
— Ото вже справді: не знаю, чи велика користь від нашої допомоги самим ветеранам, — озвався Вадик, — зате ми дізналися від них стільки, що вистачило б на енциклопедію.
— А що? Енциклопедію людських доль, — підхопила я. — Нікому й на думку не спадало створювати таку. Може, спробувати?
— Треба поговорити з кимось із письменників. Або драматургів, — докинула Зойка.