Але ж хоче бути пілотом.
Лікар миттю зігнав з обличчя посмішку й протер окуляри. Серце, мабуть, було єдиним предметом розмови, з приводу якого він собі жодних жартів не дозволяв.
— Таїсія Іванівна слухала? — стиха запитав він Даника.
— Здається, вона.
Лікар поплямкав губами, але потрібних слів знайти не міг. Мовчки зняв з несподіваного пацієнта куртку і підвів ближче до настільної лампи.
— Досвідчений лікар ця Таїсія Іванівна, досвідчений... Але хто з нас, у медицині сутніх, не помиляється? Краще скажіть, як ви самі почуваєтеся? — входив у звичну роль аеродромний ескулап, оглядаючи Даникове горло. — Боліло коли-небудь чи ні? Скажіть: "А-а-а!" То боліло, питаю?
— Не боліло.
— Ні горло, ні серце?
— Ні горло, ні серце.
Вислухав раз, удруге. Даник дванадцять разів присів, і лікар ще заходився слухати, припадаючи вухом до трубочки, у можливості якої пілот, до речі, анітрохи не вірив, бо знав, що молоді лікарі давно користуються спеціальним апаратом.
— І коли бігаєте — не болить?
— І коли бігаю — не болить, — одверто передражнював його Даник, тому що встиг зненавидіти лікарів, з усіма їхніми скельцями й трубочками. — Воно не болить, а бігати вже чомусь заборонили. І стрибати — теж.
По обличчю лікаря пілот зрозумів, що у того виникли певні сумніви. І що з Даниковим серцем дійсно щось коїться, бо інакше не став би так прискіпливо вислуховувати, не примушував би присідати, лягати і знову вертітися перед ним дзиґою. Втішало тільки те, що оголошувати вирок він не поспішав і, здавалося, не дуже впевнений в остаточному діагнозі селищної лікарки.
— О-хо-хо! — нарешті полегшено зітхнув хірург, й аж тоді всівся у крісло.
— Мене теж один слухав. І так вислухав, що я до кінця війни в стройовики потрапити не міг. Ледве умовив, щоб узяли санітаром у санітарний ешелон. А тепер мені, як бачите, за п'ятдесят, а ще не скаржуся.
І розсміявся.
Даник завмер. Він сподівався почути від лікаря що завгодно, тільки не це. Певний час хлопчина дивився на старого широко розкритими, аж переляканими очима, далі щоки йому дрібно затремтіли, немов хотів розплакатися. Але так і не заплакав.
— Після війни, вже будучи хірургом, я таки розшукав того лікаря і спеціально прийшов до нього на прийом, щоб насолити. А він каже: "Хіба я, винен, що воно у тебе було, як розладнаний мотор без глушителя: деренчить, а не розвалюється?..".
Тепер вони сміялися усі троє. І так голосно, що лікарева дружина зацитькала на них із сусідньої кімнати, докоряючи, що не дають людині поспати.
— Так от, воно в тебе, гвардійцю, теж без глушителя, — пояснював "аеродромний лікар", чемно випроваджуючи обох за двері. — А тільки це — вікове. Років під вісімнадцять переростеш — та й минеться. І головне: нікого не слухай. Працюй лопатою, ганяй м'яч, тільки не під моїми вікнами, і взагалі казися, як можеш. Під час літніх канікул організуємо у містечку підліткову групу з парашутного спорту, яку мені доведеться тримати під медичним контролем. Обов'язково приходь. Парашута не дамо, але м'язів наберешся.
Пілот дещо забарився на порозі й запитливо поглянув лікареві просто у вічі, сподіваючись почути від нього правду, але старий пробурчав: "Нічого, почекай до медогляду, я ще й за тебе візьмуся". І майже силоміць виштовхав услід за Даником.
— Якщо вже казати правду, — зізнався їм "льотний" лікар уже на сходах, — я й сам тих лікарів боюся. Такого наговорять, що тиждень хворим ходиш. А якщо вже почнуть рецепти виписувати, хочеться одразу ж піти й живому лягти в могилу.
І знову всі троє сміялися, аж поки не вийшли на подвір'я.
4.
Додому пілот повернувся з відчуттям людини, яку обпік жах близького горя, та й тепер вона тішиться, що, зрештою, все закінчилося добре.
Не траплялося ще в житті пілота людини, яка б прив'язувалася до нього так щиро і віддано, як це худорляве хлоп'я, — ось у чім річ. Він цінував це і намагався поводитись із Даником так, щоб той почувався невимушено, як рівний з рівним. І це мало сенс, адже хлопець видавався навдивовижу кмітливим і характерним, тому інших умов дружби він просто не прийняв би.
Ігор тихенько відімкнув двері, навшпиньки підкрався до дитячого ліжка і впродовж кількох хвилин сторожко дослухався до сонного посопування маляти. "Все ж таки спить... Полегшало..."
— Кравчyк із Мащинським давно прийшли, а тебе все нема й нема, — стривожено зашепотіла Ольга, торкаючись рукою його схолоднілих пальців.
— З Даником був.
— Так я і повірила: з Даником! — з докором мовила дружина. — Світанок на дворі. При чому тут Даник, у такий час?..
— З Даником, кажу тобі. Зустрічав мене. Дитині легше?
— Температура спала. Оце, може, з годину, як заснула.
— Ну, нарешті, — полегшено зітхнув пілот. — Коли вдома щось не гаразд — це не політ, а мука. — І пестив її волосся, цілував лице, шию, руки... Немовби дякував за щось, або просив прощення.
— Почекай, про Даника — це ти що, правду сказав? – раптом стривожилася Ольга.
— Та правду ж...
— Дивак малий. Мати ж, мабуть, не знає, що він утік із дому посеред ночі. Ти хоч полаяв його за це?
— Ще й як! – заспокоїв її пілот. Розповідати про тривоги Даника і відвідини "аеродромного лікаря" він не став. Ця ніч повинна була завершуватися ось так, у полегшеному зітханні і спокої.
— Дивись, бо Катерина, мати його, знову прийде скаржитися, що зваблюєш сина та не даєш йому вчитися, — усміхнулася Ольга, поправляючи волосся, яке навіть у світанковому мороці видавалося золотавим.
— Якщо й справді наскаржиться, ти мене не дуже лай. Я виправлюсь.
— Ой-ой, хотілося б вірити!.. Як там моя річка?
— Все ще тече. Пролітав над вашим селом. Навіть хату розгледів. Осторонь, край села, поміж тополями. Гирло встигли розбомбити раніше, ніж вода пішла поверх криги, а то навколишні села довелося б евакуйовувати.
— Не знають люди, кому дякувати... А я чомусь боялася, що ця, перша весняна ніч буде нещасливою.
Замовкли і довго слухали, як десь неподалік заклично й урочисто кричали гуси. Вони кричали третю ніч підряд. Бо надходила весна, й у крилах їхніх висвячувався тягар далеких доріг, якими поверталися о цій порі з ірію їхні дикі пращури.
І їм так само страшно було позбуватися цього тягаря далеких мандрів і поклику родинних гнізд, як і людям.
1974 рік.
М'ЯСО
ДЛЯ СТАРОГО ГРАБАША
1
…Тієї ночі Грабаш прокинувся від вовчого виття.
За тридцять років, які прожив в урочищі, не раз чув, як виють зграї, та й сприймав це, як тисячі інших лісових звуків. Але цього разу вив самітник, і виття його було таким тужним, що аж кров у жилах чомусь холола.
— Бодай над твоїми кістками так вили, — не стримався врешті-решт старий, повертаючись лицем до теплої стіни. — Звірина в лісі повиздихала, чи якого дідька тобі бракує?
Підтяг ковдру аж під скроні, потім обережно висунув руку і поправив кожух, яким укривав ноги.
Як ліс знову зайшовся вовчим виттям, то Грабаш похитав головою, мовби тамував свій власний біль, і заплющив очі.
— Грім би тебе побив, — проказав до того вовчиська. — Ти наді мною не вий, бо вже один вив, та й лапи простяг...
Зітхнув і затих, намагаючись заснути, проте ще кілька хвилин мужньо дослухався шумовиння лісу.
Виття припинилося. Може, виплакався, а може, поніс вовчу тугу свою до Дідового яру, в той куточок віковічного лісу, де зазвичай любили вимощувати свої лігва вовчиці.
"Чоловік, он, своєї туги не збагне, що вже про вовчу казати? — мовив собі, пробиваючи ті слова крізь дрімотину. – Отак, роками живемо у цьому лісі, кожен своєю мовою говоримо, проте одне одного не розуміємо..."
У селі казали, що ніхто так не знається на лісові і на звірах, як старий Грабаш. І то була правда. Він прожив у лісі майже все своє життя та й умів витлумачувати звірині звички, привчився говорити з птахами, з деревами, з тим визелененим каменем, що вікує над джерелом. Але все ж таки збагнути сутність цього лісового світу до кінця він так і не зміг. І, що пильніше придивлявся до нього, то ліс видавався йому мудрішим і загадковішим, а сам лісник почувався у ньому чужим і невизнаним.
"О, прибіг, виплакався — та й далі в ліси... – все ще не міг заспокоїтися Грабаш. — Колись вовк боявся чоловіка. Як десь побачить, то аж у другім кінці лісу спиняється. А тепер іде просто в село, під саме вікно, і лапами в шибку..."
Вклався горілиць. Але очей вже не заплющував, бо знав, що не засне.
Сонячного ранку сорок четвертого він пройшов сюди, до згарища лісникової хати, у якій не раз відігрівався партизаном, і забив першого кілька у те місце, де мали бути ворота.
Його однолітки ішли разом з військами на Захід, а він, тамуючи біль, тяжко вимірював зраненими ногами навколишні хащі, щоб натесати жердин і до пізнього вечора обгородити усе майбутнє обійстя. Потім розіклав багаття і просидів біля нього до ранку, щоб зі сходом сонця знову стати до роботи.
Тієї ночі теж страшно вили вовчі зграї. Бо ліси збідніли на дичину, а села — на худобу, то вони носилися зголоднілими лісами у пошуках бодай якоїсь здобичі. Пам'ятає, що забігали аж на галявину, до огорожі, і йому не вірилося, що вогнище може стримати їх він нападу, хоча добре знав, що однаково стережуться і вогню, і людини. Йому здавалося тоді, що вже не годен буде лишитися у лісі по двох роках партизанщини. Стало страшно від усвідомлення, що все життя змушений буде прожити вдалині від села, від людей, від усього того, що єднало зі світом.
Проте на світанку Грабаш так і не повернувся до села, а збив із двох обрубків хрест і вкопав його на пагорбку за хатою по родині лісника Карача, яку німці вивезли у місто й замучили десь у катівні. Та й так, поміж воротами і хрестом, ставив собі хату. Не повернувся він до села, бо знав, що як піде звідси — садиба вже не оживе, а пам'ятав прохання Карача не забувати про його хату і цей ліс. Ще чомусь не пішов звідси того ранку, але так і по сьогодні не збагне, чому саме...
Рани йому позагоювалися, і знову почувався здоровим і сильним. Не стямився, як промайнули літа, та й мусив проводжати з лісу одного сина, потім другого, потім доньку. Стара плакала, а він усе йшов за ними усміхнений та казав: "Не плач. Ти ж знаєш, що це гніздо тільки для двох: п'ятьом у лісі бути нема чого. А як у котрогось серце заболить, то вернеться. Хоча б тоді, як нас із тобою вже не буде, а все одно прийде...".
Грабаш усміхався тим надіям своїм, а дружина дивилася на нього зі страхом та й сплескувала руками.
"Та ж я знала, що не маєш батьківського серця, — казала.