Цьому сприяє система, коли правда за тим, у кого влада, а справедливість і не ночувала. За великим рахунком, мало що змінилося з часів Івана Франка.
Іван Франко мало відомий пересічному читачеві, власне, як драматург. Більше його знають як поета, менше – як романіста. Публіцистика та літературознавство генія світового масштабу також не в полі зору сучасника.
Професор Зенон Гузар (на жаль, уже покійний), який досліджував творчість Івана Франка, якось запитав у мене: "А знаєте, чому за совєтів не видали повного зібрання творів ІванаЯковича?". І тут же відповів: "Як можна було це зробити, коли Лев Толстой вийшов у дев'яноста томах?". На думку Зенона Гузара, повне зібрання творів Івана Франка може містити до ста томів. Інші дослідники називають цифру і в сто п'ятдесят томів. Як відомо, маємо нині лише п'ятдесят томів зібрання творів Івана Франка, виданих за радянської влади. Звісно, мова йде про ті твори, які пройшли через недремне око цензури.
Уже нині видано чимало творів, які не увійшли до п'ятдесятитомника, але це лише крапля в морі з великого масиву спадщини, залишеного нам генієм світового масштабу. Тому й виникає риторичне питання: "Чому за незалежної України ще не вийшло повне зібрання творів Івана Франка?"
УЧИТЕЛЬСТВО ТА ЖИДІВСТВО: ПРОБЛЕМИ ТА ПРОЕКЦІЇ
Іван Франко. Учитель.
Пересічний читач майже не знайомий з драматургією Івана Франка, на відміну від його прози чи поезії. А про журналістику, публіцистику чи літературознавство годі й говорити. Схоже, що це взагалі закрита тема.
Серед драматичних творів найчастіше можуть назвати "Украдене щастя". Насправді ж драматургія — лише один з наріжних каменів геніальності Івана Франка. Його внесок до світової драматургії ще гідно не оцінений і не пошанований.
П'єсу "Учитель" Іван Франко трактував як комедію. В ній дійсно є багато якщо не смішного, то кумедного, хоча за правилами жанру це мала би бути драма. Кінцівка п'єси, коли Омелян Ткач, учитель, будучи важко хворим, все ж вирішує їхати працювати в школу до віддаленого села, свідчить радше про оптимістичну трагедію.
Іван Франко описує нелегку вчительську роботу в глухому гірському селі. Школа збудована, але до неї упродовж багатьох років не ходили учні. Покійний учитель, на місце якого прибуває Омелян Ткач зі сестрою Юлією, турбувався про город біля хати, але не про навчання дітей. Таку політику проводили війт Микита Сойка та лихвар Вольф Зільберглянц. Коли приїжджала інспекторська комісія, вони запрошували дітей із сусідніх сіл, аби показати, буцімто школа працює.
Чесний учитель не міг миритися з такою ситуацією. Він хоче навчати дітей. Йому доводиться пройти важкий шлях, аби домогтися свого. Сойка і Зільберглянц наставляють проти нього селян і їхніх дітей, звинувачують в тому, що він на віру живе з молодою панянкою, хоча знають, що це його сестра. Поступово Омелян Ткач завойовує довіру до себе з боку простих людей, але війт і лихвар віртуозно плетуть нову змову проти нього.
Штучною у п'єсі виглядає постать жандарма, з яким головний вчитель разом колись учився. Саме завдяки цьому знайомству вдається розгадати злі замисли Вольфа Зільберглянца, а сам він опиняється у в'язниці. Без знайомства з жандармом все могло бути по-іншому. І вже коли здається, що школа запрацювала, діти прийшли вчитись, лихвар вдається до останньої підлості: домовляється в повіті, аби вчителя перевели до віддаленого села.
Як це й годиться, маємо любовну лінію у п'єсі. Іван Франко ретельно виписує розвиток стосунків між Юлією та Іваном Хоростілем, теж учителем. Звісно, все закінчується щасливо.
Особливо слід сказати і про так звану жидівську лінію в цій п'єсі. Слово"жид" у часи Івана Франка не було лайливим і вживалось поруч із словом "русин" на ознаку українця. Проте письменника звинувачували в антисемітизмі. Насправді ж Іван Франко реально описував події. Він був українцем і не терпів тих, хто виступав проти його нації. В ті часи найбільше до цього долучилися, власне, євреї. На селі найбільшим ворогом українців були лихварі, шинкарі, які споювали селян, відвертали їх від науки, читання книжок. Саме про це й пише Іван Франко, тому звинувачення його в антисемітизмі є безпідставними. Це все одно, що звинувачувати Івана Франка в анти-українстві, бо він виводить чимало негативних образів українців. Як приклад, у цій п'єсі маємо війта Микиту Сойку. З іншого боку, Іван Франко чимало написав душевних творів про трагедію єврейського народу. Взяти ті ж його "Жидівські станси". Але цього чомусь не добачають його недоброзичливці, звинувачуючи в антисемітизмі. Можливо, в цьому одна з причин того, що в Європі більше відомий єврейський письменник із Дрогобича Бруно Шульц, ніж його земляк українець Іван Франко, хоча непорівнянність цих творців слова є очевидною. Та й дивним, якщо не сказати різкіше, виглядає те, що й досі в Україні не видано повне зібрання творів Івана Франка, яке, за оцінками експертів, мало би сягнути від ста до ста п'ятдесяти томів. Яка ще нація може пишатися такою багатою спадщиною свого генія?!
Мабуть, незаслужено наші театри обходять п'єсу Івана Франка "Учитель". Вона й досі не втратила своєї актуальності. А, можливо, театральні діячі просто не знають про її існування? То ж, про всяк випадок, скажу, що цю п'єсу можна знайти в 24-ому томі п'ятдесятитомного зібрання творів Івана Франка. Там, до речі, є й інші п'єси великого українського генія. А з незакінчених його драматичних творів узагалі на сцені можна дива творити. Але це вже тема окремої розмови.
КОХАННЯ СПИСУЄ ГРІХИ
Іван Франко. "Батьківщина"
"Батьківщиною" Опанас Моримуха називав батька і землю, яку той мав. Після смерті старого продав "батьківщину" за півціни і зник. Університетський товариш випадково зустрів його якось в одному гірському селі, де той учив дітей у школі. Зрештою, з'ясувалося, чому він продав "батьківщину". Опанас закохався у Киценьку. Так називали панночку, яка обслуговувала чоловіків. Кохання перевернуло все його життя. Киценька заволоділа серцем Моримухи і зробила фактично своїм заручником. Вона подарувала йому декілька ночей кохання, а потім зникла. Йому залишилися лише думки про неї. Проте Киценька ще з'явиться в його житті – перед своєю смертю. Він доглядатиме її й поховає – скромно, як вона і заповідала.
Це короткий зміст образку з галицького життя. Насправді читач знайде тут ще багато цікавого, бо концентрація тексту надто висока. Мабуть, годі шукати подвійного значення у назві, хоча так і кортить охарактеризувати героя як такого, що продав батьківщину.
Кохання здатне знищити людину або піднести її до нечуваних висот. Іван Франко об'єднав ці дві складові в одному образі. Спочатку Опанас Моримуха був розчавлений коханням, морально і фізично, що навіть опинився у шпиталі і два тижні пролежав без пам'яті. Він готовий заради Киценьки на все. Тому й засудили його односельчани, коли він за безцінь продав батьківську землю, батьківщину. В їхньому розумінні той повинен був залишитися тут, успадкувати все від батька. Певні сумніви, що так і буде, виникають і в Киценьки. Але водночас кохання зробило з нього особистість, Людину з великої літери. Почуття до Киценьки піднесло його, допомогло стати вчителем, якого всі поважають. І все це, незважаючи на те, ким насправді була Киценька і яке життя, далеке від моралі, прожила.
Іван Франко небагатослівний у своїй розповіді, дає можливість читачеві самому зробити висновки. Його герої колоритні, впізнавані й не потребують розгорнутих характеристик. Цей образок із галицького життя читається легко, з захопленням. Письменник підігріває інтерес, заохочуючи нас ставати співтворцями.
Автор не засуджує Опанаса Моримуху і Киценьку, як це роблять усі навколо них. Він ніби стає їхнім спільником, переживає за них. Якою б не була людина, але якщо вона здатна кохати, то всі гріхи їй можна списати, — здається, таким є основний мотив цього твору.
Читайте Івана Франка, відкривайте його, аби мати особисте уявлення про письменника світового рівня.
ЛІТЕРАТУРНИЙ МАНІФЕСТ
Іван Франко відомий пересічному читачеві більше як поет, менше – як прозаїк і невідомий узагалі як літературознавець і літературний критик.
Двадцять шостий том Зібрання творів Івана Франка у п'ятдесяти томах відкриває серію літературно-критичних і наукових праць нашого славного письменника.
Центральною, звичайно, є праця "Література, її завдання і найважніші ціхи" (ціхи – ознаки, риси – А.В.). Це своєрідна відповідь на статтю І.Нечуя-Левицького "Сьогочасне літературне прямування", яка була надрукована у журналі "Правда".
Іван Франко згадує молодість, коли він та інші "ідеалісти" вели бесіди про літературу. Вперше стаття була опублікована тоді, коли Франкові було лише 22 роки, тому доводиться лише здогадуватися, про яку молодість йдеться і чому за такий короткий проміжок часу автор змінив свої погляди.
Нечуй-Левицький, як і Франко у "молодості", пише про те, що "Україна і Московщина не можуть мати спільної літератури". На думку Нечуя-Левицького, "спільна література" – чужа двом народам, бо була церковно-схоластичною. "Але тут же й обрушується чесний автор на московських істориків літератури, — пише Іван Франко, — яким правом вони сміють старинні пам'ятники староруської київської літератури пхати в свої історії, що се вони роблять "без сорому".
Проте Франко вже не такий категоричний, як у "молодості": "По-моєму, ні за що б чесному авторові за те гніватись. Бо що ж, одно, що чи сяк чи так, а тота література була чужа народові, значить, бери її собі всякий, хто хоче, і обробляй, а коли й нам з неї дещо пригодиться, то й ми зачерпнем, а, друге, і ще важніше, то що – говорім проти вовка, скажімо й за вовка – все-таки московські вчені і попрацювали над виданням та науковим поясненням тих пам'ятників коли не більше наших, то бодай стільки, що наші, — значить, і право яке-небудь мають до неї".
Звісно, в сучасних умовах наші симпатії більше на боці Нечуя-Левицького, ніж Франка, але це тоді, коли виходимо з політичної точки зору. Франко ж був об'єктивним літературознавцем і ніколи не плутав політику з літературою, чим нині грішать деякі наші любителі красного слова. До того ж, не слід забувати, що мова йде про початок останньої чверті ХІХ століття, тому слід добре знати епоху, а не робити поспішні висновки, накладаючи наші часи на минуле.