Хіба не треба випити за нашу першу ніч удвох! Це дуже хороше вино — рожевий мускат, а оце сухе. Я не знаю, яке ти любиш. По правді, треба було купити шампанське, але я побоявся тебе. Ти ж знаєш — я боюся тебе.
— Воно й видно! — засміялася вона. — Ну, мені неповну.
— Першу повну! Тільки повну! За нас! І за тебе, моя радість!
— За нас! За тебе, мій любий!
— Що ти сказала? Повтори, повтори ще!
— Хіба ти не чув цього цілу ніч? Кажу, кажу тобі, а ти ніяк не второпаєш!
— То ти казала спросоння, несвідомо. А тобі жалко повторити, щоб я таки зрозумів і повірив?
Але хіба можна було запам’ятати всі дурниці, які вони всерйоз і жартома казали одне одному, надаючи кожному слову величезного значення.
Раптом вона сказала задумливо, цілком серйозно і навіть трохи сумно:
— Як я хочу, щоб моя Галинка, коли виросте, одразу була щаслива, як я зараз, щоб одразу зустріла тебе, — ну, такого, як ти для мене. Адже потім вже нічого, нічого не зробиш.
Він хотів щось заперечити, але вона не дала йому сказати.
— Ні, ні, давай не говорити про це. Адже зараз ми вдвох. Не думай ні про що. Зараз спочинь, спи. Так добре ні про що не думати. Спи. Я з тобою. Я теж засну.
* * *
Вона знову дрімала, а він тільки лежав з заплющеними очима. Так. Це зовсім інше — шлюб, подружжя. Його зворушили слова Літи: "Як я хочу, щоб моя Галинка одразу стала щасливою, зустріла... такого, як ти для мене".
Та хіба це можна вгадати? От вони зустрілися надто пізно і так несподівано, могли б ніколи не зустрітися. А що з того, що зустрілися?
Ні, ні, він не думав про це, і то вже щастя і радість, що він пізнав справжню любов.
Хіба у кожного так?
Живуть товариші, знайомі, як і він досі жив: все як годиться, все як у всіх. Поки холостяки, існує звичайна формула для суто чоловічого життя — "для розваги, рівноваги, для здоров’я". Він ніколи не відвідував з товаришами якихось там будинків, ц" було б гидко, принизливо, в ньому виникала бридливість, але й не відмовлявся від участі, коли товариші влаштовували вечірки з кодовою назвою "на лужайке детский крик" — з жінками не дуже суворих правил, але ж не з одвертими повіями! Дівчата певного прошарку любили, коли їх запрошували. Ці молодики не були скнарами, не були брутальними, не совали гроші, а завжди припасали для жінок потрібні подарунки, зовсім не дешевенькі, завжди було весело з ними вкупі вечеряти, особливо коли в товаристві опинявся гарний, чорноокий, стрункий офіцер, якого звали Гариком. Він завжди "валяв дурня", співав, жартував, дівчата потім хвалилися, коли потрапляли в пару з ним. Інколи бував і обмін дівчатами за один вечір. Хлопці переморгувалися і раптом зникали з кимось з дівчат у кімнатці, над якою вивішували жартівливо намальовану назву "Поцілуйна". Туди не мали права заходити без умовного стуку і такої ж відповіді.
Вина й закусок було досхочу, траплялися серед них і випивохи і, звичайно, поводилися досить вільно, але скандалів ніяких не зчинялося.
Після такої вечірки іноді виникав більш-менш затяжний "фліртик", але ні в які тенета він не заплутувався і особливих турбот не мав. Взагалі ця сторона життя займала не дуже багато місця ані в розмислах, ані в турботах "про здоров’я і рівновагу". Все було як у всіх в його товаристві, тільки спокійніше і легше, бо жінкам він подобався, ніяких зусиль не треба було докладати, і він підсміювався з товаришів, коли ті опинялися в неприємному для себе становищі.
Тепер гидко було згадати цю формулу, що вони вигадали для себе: "для розваги, для рівноваги, для здоров’я".
Тепер він знав, що зовсім інше, непереможне, штовхає чоловіка і жінку одне до одного. Хай як завгодно назвуть це почуття, але ж справжнє — воно прекрасне, якщо не будь з ким, не те що випити чарку горілки мимохідь, а бути з жаданою, любимою, і зв’язане з найглибшим потрясінням душі і всього єства людини.
Ще й до монастиря, на фронті, під час наступу, відступу, йому було зовсім не до жінок. Незважаючи ні на що, романи спалахували навколо, скороминучі, випадкові. На коротких зупинках у нових містах, і на більш-менш довгих постоях з місцевими жительками. Звичайно, і з сестричками, санітарками, з іншими добрими, жалісливими маркітантками кожної армії! Але йому було все це без діла. Товариші були тоді певні, що він думає тільки про Аду, і не дивувались з його витриманості, може, справді, і це відігравало якусь роль. Коли ж він повернувся після монастиря, він став взагалі зовсім інший.
Він знову опинився в армії генерала Брусилова, тепер головнокомандуючого Південно-Західним фронтом. Після відпусток дійсно мало хто повертався в свої полки, багато намагалися влаштуватись десь у тилу, подалі від передових позицій. А Ігор повернувся. Навіть просив про це. Він мало кого зустрів із старих товаришів і тому особливо зрадів зустрічі з військовим лікарем-хірургом, який лікував його в лазареті. Це був давній товариш ще по корпусу, але Борис Степанович — так його звали — пішов навчатися до Військово-медичної академії, шляхи з Ігорем розійшлися. Війна знову їх з’єднала. Тепер особливо зраділи один одному і стали близькими друзями. Борис Степанович дивувався, як змінився Гарик. Він нічого не розпитував. Ігор сам коротко сказав, що вінчання не відбулося, бо він, Ігор, зустрів напередодні весілля одну жінку, яку дуже полюбив, і ні з ким, крім неї, він не може бути. Подробиць ніяких, запитань також. Інші офіцери, нові знайомі, взагалі нічого не знали з особистого життя Ігоря, а він, коли помічав трохи тепліший, уважніший погляд, — не так часто й траплялось стрічатися з жінками, — наче між іншим, у розмові згадував дружину, давав зрозуміти, що він жонатий, сімейний. Самому іноді було смішно, як він поринав і сам починав вірити у вигадане, і коли казав, що його чекає дружина — в уяві виринав образ Літи. Він бачив, що жінки тоді не так ображаються на його байдужість і не кажуть, що він "пихатий" і "гордяк".
В якомусь польському містечку місцевий лікар запросив до себе Бориса Степановича з сестричками і його. Сиділи затишно, дружньо за столом. Жінку і дітей лікар відправив кудись далі від фронтової смуги, а сам лишився із старенькою тіткою і тепер турбувався і тужив за сім’єю. Кожен мав свій клопіт, особисті біди. Ігор помітив, як одна із сестричок значуще поглядає на нього, Ігоря, намагається бути коло нього, і він, ніби співчуваючи господареві, зажурено сказав, що теж турбується за свою сім’ю, що в нього уже двійко дітей, хоч дружина ще зовсім Молода і як там вона без нього вправляється! Перед ним в уяві виникла та картка — Літа обіймає веселу кучеряву дівчинку і серйозного гарного хлопчика.
Хазяїн співчутливо зітхав, розповідав про своїх дітей, а мила сестричка враз зів’яла.
— Що ти плів? — спитав потім Борис Степанович, який у гостях нічого не заперечував, але сам про себе здивувався.
— А так, сам не знаю чого.
— Щоб жінкам спокуси не було? — засміявся Борис Степанович. — Ач, бідний Іосиф Прекрасний, як бережеться!
— Ні, Борю, мені не треба берегтися, — сказав серйозно Ігор, — мені ніхто не потрібний.
Невдовзі він з обуренням розповів Борису, що трапилося з ним.
У групі, що привезла солдатам на фронт подарунки з тилу, приїхала одна жінка, раніше знайома з Борисом Степановичем. Таїсія Петрівна мала якесь відношення до Червоного Хреста, до різних установ, пов’язаних з благодійністю. Вона зраділа давньому знайомому і чомусь, затримавшись у містечку, час від часу навідувала його в лазареті.
Сама себе вона вважала передовою жінкою, трималася впевнено, все і всіх критикувала, палила цигарку за цигаркою і дивилася на всіх жінок у лазареті звисока.
Борис казав, що Таїсія Петрівна досить освічена жінка, з нею цікаво поговорити, але Ігор ніколи не розмовляв з нею. Він не любив розв’язних, самовпевнених людей, а її наче голе обличчя з прилизаною зачіскою і очима, які вона завжди презирливо примружувала і немов кожного оцінювала... такі люди йому не подобалися. Та особливої уваги Ігор на неї не звертав. Отак стрічався, коли заходив до Бориса, може, коли перекинувся одним-двома словами. Одного разу вона сказала йому:
— Я хочу з вами поговорити. Ви уникаєте мене, але мені потрібно з вами поговорити.
— Я нікого не уникаю, — чемно мовив Ігор. — Просто не траплялось нагоди, ми всі зайняті.
— Але ж ви сидите і розмовляєте з Борисом Степановичем, а коли я заходжу, розмова підкреслено враз припиняється.
— Ми давні друзі з Борисом Степановичем, мало про що можемо говорити.
— Дійсно, мало про що теревенять чоловіки між собою, — презирливо мовила Таїсія Петрівна.
— Ну, це вже нікого не обходить, — обірвав Ігор, йому вже нестерпна була і, головне, зовсім незрозуміла її настирливість. Щоб пом’якшити різкість, він сказав знову підкреслено чемно: — Якщо я вам потрібний, будь ласка, я до ваших послуг. У чім справа?
— От саме ви мені потрібні, і я хапаюсь за ваші слова "до ваших послуг". — Вона важко задихала, наблизилась майже впритул до Ігоря, наче вагаючись у чомусь, і раптом випалила: — Я хочу від вас мати дитину.
— Що?! — він скочив як опечений.
— Хіба ви не розумієте, що я сказала? — навіть наче пишаючись своєю сміливістю, спитала жінка. — Хіба це так незрозуміло? Я гадаю, що ви вищі за всякі умовності, і я вам даю слово, що ніяких претензій до вас не матиму. Я хочу мати дитину і вирішила, що саме від вас її матиму. Мені не потрібен чоловік, одруження, якісь там почуття. Я хочу мати дитину. Хіба це так важко зрозуміти? Ви не матимете до неї ніякого відношення.
Йому було дико все це слухати. Він навіть був ображений — невже він справляє враження такої розбещеної, безпринципної людини? І як ця жінка звертається з таким проханням, навіть не проханням, а якось наказово?
— Ви помилились, — сказав він, — ви ж освічена, розумна жінка...
— І без усяких забобонів, — вставила вона.
— При чому тут забобони? Ви мусите знати, що це не робиться за наказом, за замовою. Коли хочете, щодо цього в мене є забобони — дитину, та ще й передбачено, можна мати лише з людиною, яку любиш. Ми з вами зовсім чужі люди, двох слів не сказали.
— А мені й не потрібні слова, я знаю те, що мені потрібно знати.
Боже мій, його наче зсудомило від цих слів! Адже він так сказав колись Літі: "Я знаю про вас усе, що мені треба знати".