Коли б не весілля, на яке хотілось подивитись, то був би проскочив перед дощем, а то затримався, і дощ захопив на самій середині дороги.
Його повели до кухні, там топилось у великій пекарській печі, було тепло, і вся сім'я подалась туди за ним. Дробницький став спиною до печі, і з його плечей зразу повалила пара, як із казана.
— Ну й дощ! Давно такого не було,— промовив він.— Коли б так землю промочив, як мене, то було б добре,— додав сміючись.
г— А хіба землю не промочив? — спитав дід.
— Промочити — промочив, але, мабуть, не дуже, бо раптовий. Коли б повільний — поміг би більше.
Дробницькому радили переодягнутись, баба принесла навіть дідову сорочку, але він нізащо не хотів переодягатись.
— Додому вже недалеко, — сказав він,— скільки там, десять хвилин ходу, добіжу, там уже переодягнусь та посушусь.
Дід налив добру чарку вина, Дробницький випив, крякнув, витер пальцями вуса, подякував і зібрався іти.
— Чекай,—сказав дід,—ти ще не сказав, хто жениться? Як же так, ідеш додому, не сказавши?
— Я й забув. Та той жениться, як його, отой кривий з Ласковець, той, що на парцеляції купив десять моргів і побудував хату коло Корчинського. Він ще у нас купував крокви на дах, знають пан?
— Знаю, Шапковський його прізвище,— сказав дід.— Він уже підстаркуватий?
— Правда, немолодий уже. Він удівець, його жінку громом забило. Чули, пан, певне? Так, він уже немолодий,— повторив по хвилині,— і кривий в додаток, але багатий.
— Так, так, багатство заміняє красу і молодість. Кого ж бере? — спитав дід.
— Не знаю, чи пан чули, недавно в Хаджаєвій хаті поселилась жінка з дочкою, то ту дочку він бере, дочка гарна, і він її собі сподобав. Ксенька її ім'я.
Ці слова наче не зробили враження. Такі випадки, що молода виходить за старого заради багатства, на селі не були рідкістю, крім того, ніхто не знав ні тої жінки, ні дочки. Але так тільки здавалось. Миколина мати вдала, що не розуміє, про кого мова, але в душі була невимовно рада. Одруження Ксені звільняло її від постійного страху за сина. Вона була певна, що син буде страждати, але знала й те, що все на світі минає, отже, мине й його закоханість. Вона вирішила здалека стежити за сином, щоб собі чого злого не заподіяв. Нічого більше, зрештою, зробити й не могла.
На Миколу звістка подіяла вбивчо. Блідий як смерть, вийшов із кухні. Опинившись на ґанку, схопився руками за одвірок, щоб не впасти. Спазма давила горло. Скориставшись тим, що ніхто не бачить, побіг чимдуж до будки і там, упавши на ліжко, дав волю сльозам.
"Ось що значила остання зустріч,— думав він, ридаючи,— ось що було причиною її журби, якої вона не могла приховати. Бідна дівчина! Вона приходила, щоб останній раз перевірити, спитати, чи не подам їй рятівну руку, чи не витягну з безодні. І я злякався, і не подав їй руки, і вона пішла, пішла від мене геть, назавжди, бо я безсилий був допомогти їй. Яке огидне почуття безсилля! Іван Дума на моєму місці поступив би інакше, поступив би самостійно, бо він мужчина, а я ганчірка, хлопчак, мене ще за руку водять, як маленького, на мені тяжить печать виховання, міщанська, громадська думка для мене мірило істини. Ненавиджу себе!.."
Він знов заридав, схлипуючи, як дитина.
До будки тихо підійшла Зіна. Постояла під дверима і легенько постукала.
Микола не відповів. Незабаром двері трохи відхилились і в них просунулась голівка сестри.
— До тебе можна? — спитала Зіна.
— А чого ти хотіла? — відповів брат питанням.
— Хотіла з тобою поговорити.
— Про що нам говорити?
— Хіба сестрі з братом ні про що говорити? — спитала в свою чергу Зіна.
— Ти, певне, прийшла мене втішати? Коли так, то ти запізнилась.
— Мені здається, що втішити людину ніколи не запізно. Але не того я прийшла. Мені здавалось, що тобі захочеться поговорити з людиною близькою... Я не думала, що ти зустрінеш мене непривітно.
Миколі стало жаль сестри.
— Ех, Зіночко, коли б ти знала, коли б ти тільки знала...— він не скінчив і знов упав на подушку.
Сестра сіла коло ліжка і почала гладити м'яке братове волосся. Від ніжного дотику маленьких сестриних пальчиків Миколі ставало легше. Він розплющив очі.
— Бідний мій, як же він плакав! — сказала Зіна, тулячи до грудей його голову.
Микола слабо посміхнувся.
— Пропало моє щастя,— сказав він безнадійно.
— Я думаю, що так зле ще не є,— промовила вона.— Мама каже, що це тільки перша зустріч і перше кохання. Вона певна, що їх ще багато буде у твоєму житті.
— Такого не буде.
— Можливо, що буде й краще. Ти одно зрозумій, що коли б вона тебе дуже любила, то не вийшла б заміж за першого-ліпшого.
— її мати примусила, — сказав Микола.
— В таких випадках і матері безсилі.
— Що ти кажеш! Хіба в таких випадках не грає ролі сила виховання, умовностей, традицій? Коли б я був не звертав уваги на всі ці умовності, я б оженився. А так — поговорили з мамою, і традиції взяли верх над почуттям. Сьогодні я втратив своє щастя і своє я.
— І запевняю тебе, що будеш вдячний мамі, нашій добрій, розумній мамі. Ти тільки подумай, що було б, якби ти оженився? Насамперед ти не маєш постійної посади, не маєш закінченої освіти, не маєш хати. На світі війна...— Зіна на мить зам'ялась,— Пробач, але мені здається, що думати про такі справи, як одруження, в той час, коли на фронтах гинуть щодня сотні, а іноді й тисячі молодих людей... Це не мої слова, а наших батьків. А що, коли завтра тебе поженуть в армію? Чи ти думав про це? А що було б, коли б пішли діти? Ти знаєш, як нашому батькові важко було з нами, а все ж він не був у такому, властиво, ніякому, становищі, як ти. Він мав дім, постійну платню, допомогу діда, і все-таки нам було нелегко. Мені здається, що ти не думав про це все, дав себе спокусити першому, новому, може, й сильному почуттю і пішов за ним стрімголов, вибач за невдале слово.
Слова батьків в устах сестри поволі входили в мозок і серце сина і брата. Не знаючи, що заперечити, він сказав:
— Тобі легко говорити, коли ще не знала правдивого почуття. Спробуєш, чим то пахне, тоді будемо говорити.
— Крім серця, є ще розум у людини,— відповіла Зіна.— Я гадаю, що він мені завжди стане у пригоді. Дозволь спитати: ти давно знайомий з цією дівчиною?
— Чотири місяці.
— Небагато. Ти ж її не встиг і розпізнати.
— Розпізнав. Вона дуже добра, ніжна.
— Гарна вона?
— Чудесна. Як мрія. У неї очі як небо і море...
— Звідкіля ж тут взялась така красуня? .
— Не знаю. Чи бог, чи чорт привів її сюди.
— Я думаю, сама приїхала.
— Ти іронізуєш, сестрице?
— І в думці не мала. Мені жаль тебе сердечно, але здається, що це заміжжя — найкращий вихід зі становища. Ти не здогадуєшся, що про тебе в родині давно йде мова. Ми не сліпі, давно помітили переміну в тобі. Ти став замкнутий, маломовний, не читаєш нічого. Ти пам'ятаєш, Іван заганяв тебе у безвихідь своїми питаннями і своїми знаннями, а він не має вищої освіти. Для нас це було дуже боляче.
Миколі неприємно стало від згадки про товариша.
— Ти, може, хотіла, щоб я був таким, як він?
— Я люблю тебе такого, яким ти є,— промовила Зіна. Микола не дав їй закінчити фрази.
— І коли б я був таким, як Іван,— сказав він сердито,— ця дівчина брала б шлюб зі мною, а не з кривим багатієм. Іван не рахувався б з усіма твоїми доказами.
— Чому ж ти зараз несправедливий? Нагадування Івана Думи тобі неприємне, ти сердишся. Може, ти не правий?
— Твій Іван шпигун, он хто такий Іван!
— Насамперед він не мій, а друге, ти не знаєш, чи він шпигун, чи ні, і ображати його, та ще й поза очі, не зовсім чесно.
— Заступаєшся?
— Заступаюсь, оскільки цього вимагає справедливість. Одначе, щоб тебе більше не дратувати, я піду.
Зіна встала, щоб іти, але Микола зупинив її.
— Пробач мені,— попросив він,— я не хотів тебе образити.
— Я не гніваюсь, — сказала Зіна,— але такими несправедливими фразами ти ображаєш себе, а не мене.
Вона відчинила двері, і в очі їм ударив чудовий сонячний день. На деревах виблискувало вимите дощем і позолочене сонцем листя, загули бджоли в пасіці, а на дубі, що ріс біля будки, заворкувала горлиця — улюблена пташина Зіни.
— Слухай,—сказала дівчина.
Микола обняв сестру, і вони обоє заслухались у солодке любовне воркування сірої пташки, захованої в кучерявому листі дуба.
9
Тільки-но виглянуло сонце, весільні гості вийшли надвір провітритись. Це були переважно найближчі сусіди, з якими Харитина, Оксанина мати, за короїке перебування в селі встигла познайомитись. Багачів не було ні одного. Ті готувались прийти просто до молодого, щоб не втрачати власної гідності, переступаючи поріг невідомих бідних жінок.
Вийшовши на подвір'я, гості розминали спини, пере-сиджені ноги, деякі чоловіки пішли за хату за малою і великою потребою, жінки, по дві, по три, для того ж самого бігали за повітку, а найближчий сусід Харити-ни Панько Голий звільняв шлунок за допомогою двох пальців, розраховуючи на обід у молодого. Було відомо, що кривий зарізав кабана і піврічного бичка і зварив дві бочки пива, а про самогон нічого було й говорити. Говорено також, щр самогон, яким частувала гостей Хари-тина, мав бути також молодого.
Всім було весело за столом у молодого, тільки молода сиділа сумна і бліда, з підпухлими від плачу очима, а її свекруха невесело жувала беззубим ротом свою злість і час від часу метала іскри своїх колючих маленьких очей в сторону небажаної, бідної невістки.
Весілля затягнулось до пізньої ночі. В нормальні часи воно тривало б принаймні три дні, але це ще був час воєнний, сільська влада відвела на весілля тільки один день. А крім того, Оксана поставила умову, щоб весілля було якомога скромніше і коротке. Шуя 1 була незадово-лена з того, що її не почастували скупі господарі хоч пивом, і сердита на кульгавого за те, що забрав найкращу дівчину в селі, а на дівчину — що вийшла заміж за старого. До шуї належали парубки, яких не взяли на війну тільки тому, що країну зайняла чужа, армія. Щоб помститись на кульгавому, вони витягнули на дах його хати його ж власні сани. Зробили все тихо, що ніхто не почув, до того ж прилаштували ті сани так, що вони кожної хвилини могли впасти на землю. І ось, коли кульгавий повів свою жінку в комору, де було влаштоване шлюбне ложе, хлопці, вичекавши деякий час, перерізали мотузку, на якій висіли сани, і вони полетіли з даху, ударивши копилами в двері комори з такою силою, що двері комори розкололись і вся комора задрижала.