Вона не бачить, що бабуня заходилася вгощати її аракою і їжею, приготовленою для внучки. її молоде смагляве обличчя зблідло, ясніше, ніж звичайно, повидавались вилиці. Очі померкли, як вуглики, що зверху попелом беруться.
— Випий! — штовхає її легенько баба.— Для Тані готували, нема Тані, пий ти.
Та Ійнечі не бачить мисочки з аракою, що дрижить у бабиних руках.
— Чого її нема? Мені треба її,— виривається в молодої жінки.
— Ми думали, що ти знаєш,— каже баба.
— Звідки мені знати? Нікуди не їжджу, вдома багато роботи.
Ійнечі бере мисочку з рук баби і жадібно п'є холодний напій.
Баба силиться розважити чимось гостю, а та сидить така сумна.
— Як твій Мабаш поживає? — питає вона привітно.
— Мабаш! — Ійнечі здригається, збирає докупи думки й відповідає: — Він б'є мене, бабо.
Баба не дивується.
— Б'є тебе, доню? За віщо ж? Дід і собі витягнув шию, слухає.
— Не знаю. Лютий він тепер. Щодня кудись їздить, пізно вертає. З Натрусом, камом, він тепер у приязні великій. Часто кам у нас буває, про щось радяться з Мабашем, та я не розумію про віщо.
Баба журливо похитує головою, а потім сумно зітхає:
— Терпи, доню, на те ти жінка. Ійнечі не погоджується з бабою.
— Досить натерпілись,— каже вона палко і поглядає на діда, чекаючи його заперечень. Та дід мов не чує. Він знов поринув у власні думки. Нічого ж бо він не почув нового.
— Тепер новий світ настав,— каже Ійнечі.
Вона чула одним вухом, що дано всім рівні права, її фраза блукає, як муха в темряві, і прилипає десь до закоптілої стіни, її ніхто не розуміє.
— Та він і не б'є, певно, а так, бавиться,— каже баба.— А ви, молоді, нетерплячі. Жінці багато доводиться терпіти в житті. Такий закон божий. Але не всі чоловіки б'ють жінок, та й Мабаш, мабуть, б'є не часто.
— Б'є, бабо, і часто. Не бив раніш, але... Ійнечі обриває і потуплює очі.
Мабаш дуже любив свою молоду жінку, та, довідавшись, що до неї заїжджав під час його відсутності художник, і коли вона посміла захищати його в присутності кама, він почав її бити.
З того часу Ійнечі ще лютіше зненавиділа свого чоловіка. З огидою дивилась на його жовте кругле обличчя, на його маленькі очі, заплилі жиром. Як не раз хотілось втопити ніж у його бочкуватому череві, коли він спав, розкинувши ноги, і хропів на всі заставки. Вона весь час ненавиділа його, але тепер носить у своєму серці непереможну жадобу помсти. Тепер вона вже почала розуміти зміст нарад Мабаша з Натрусом. їй тепер зрозумілі відвідини Тріша, тієї зрадливої, продажної гадини. Вона знає їхні люті заміри, та здійснити їх їм не вдасться.
Скориставшися зі свят і відсутності чоловіка, вона приїхала до діда Токпака, бо думала застати тут Таню. Вона хотіла порадитись з нею, все розказати їй. За віщо вони напустились на того високого русявого парубка?
Ійнечі пригадує, як він весело всміхався, побачивши її, як міцно тиснув руку, вітаючись, і тулив до грудей на прощання. Як грали його очі блакитні, як небо у сонячний день. І його вони хотять забити? Того, про кого вона стільки намріялась душними безсонними ночами, того, що з'являвся їй у тривожних снах?
Вона здригається і зривається на рівні ноги. Дід і баба, що сидять мовчки, похнюпившись, підводять голови.
— Куди ти? — говорять вони разом.
— Я їду.
— Почекай ще,— просить баба,— сумно нам самим. Ні, вже скоро вечір, їй конче треба їхати. їй треба
якнайшвидше.
Вона швидко прощається, виходить, а за хвилину чути тупіт її бистрого молодого коня.
У юрті знов стає тихо. Смуток звив собі тут тривале гніздо. Дід пробував розігнати його. Зняв навіть тоб-шур з кілка, але пальці не слухались, і тобшур зсунувся з колін на землю.
На вулиці починалось життя. На широкий майдан у новому святковому одязі сходилась молодь: дівчата, хлопці й діти; вони збирались — окремо чоловіки, окремо жінки, окремо діти,— ставали колом, брались за руки і в один голос затягали пісень.
Нескладні алтайські пісні, нескладні їхні слова, нескладна мелодія. Розказують ті пісні про гори, про ліс і сонце, про блакитне небо, про коні і вівці. Оспівують озера і рибу в них, оспівують річку, страшну і любиму Катунь.
Але мелодія однакова. Усі пісні на одну мелодію, на один тон. І зливаються голоси: пискляві дитячі з тонкими жіночими і грубими чоловічими, і йде^ долиною жалісне скімління, як скарга вітру у кедровім галуззю осінньої ночі, як квиління орлиці і малих писклят на високій скелі.
Ця пісня б'ється об засмаглі юрти і доходить до ста-( рих Токпаків.
Дід і баба глибоко зітхають і мовчать. Із-за гори сходить місяць і застає на майдані святкову юрбу. Він цілує гори, убогий аїл і його мешканців.
Батьки Тані давно вже помітили зміни не тільки в характері дочки, але й у зовнішньому вигляді. Личко їй змарніло, очі припухли, немов від таємного плачу, під очима зачорніли смуги.
Таня й сама бачила в собі фізичну зміну, але спершу приписувала її безсонню, що приходило серед ночі і мучило до ранку. Таня прочувала щось недобре. Вона прочувала, що зв'язок з художником не приведе до добра, але була неспроможна порвати його, була безвладна перед величезною силою кохання. З кожним днем воно дужчало, міцнішало, і дівчина з жахом думала про час розлуки, що мав наступити з дня на день. З того часу, як батько застав її в художника, вона перестала ходити до нього, бо Іван Макарович просив, щоб вона не викликала своїм ходінням поговорів людських. Художникові це було на краще. Картину він скінчив, її позування було більше не потрібне, а залишатися з нею сам на сам було страшно, бо розмова набирала більш ділового характеру і тут не можна було вже відбутися звичайними жартами. Зате тепер вона чекала на нього в себе, у своїй кімнатці, завжди з тривогою, боячись почути, що розлюбив або про від'їзд.
Вона не питала його, вона боялась питати, а він не казав.
Побачивши крізь вікно художника в товаристві інженера, вона жалісно скривилась.
— Чого він не сам?..
Не втерпіла і вибігла зустрічати.
Зустріла надворі. Ломов був сумний. Він ледве всміхнувся і довгим поцілунком припав до її руки.
Інженер, як звичайно, був веселий і життєрадісний. Душевні переживання не зробили великих змін у його характері й обличчі.
— Прийшов попрощатись,— сказав він з якимсь дивним піднесенням.
Таню неначе хто вдарив обухом по голові. Вона глянула благальними очима на художника і не вичитала в його очах нічого. У грудях її зробилась пустка, неначе все, що було в них, обірвалось, бо хвилину не було чим дихнути.
— Правда? Ви їдете? — видобула із стиснутого спазмою горла.
— ЇДУ!
— А що ж з вашими планами? Невже так швидко все закинули? Ви і мене захопили були під кінець. Я вже вірила в здійснення їх, і що ж вийшло? Ви здались?
Це була остання і безнадійна спроба затримати інженера, а тим самим і художника, бо їй здавалось, що, коли залишиться інженер, залишиться і він.
— Я здався? — спитав інженер,— Нічого подібного. Плани мої будуть проведені в життя.
— Коли? — почулось тихе, як зітхання. Воно вирвалось саме, без її волі.
Ввійшли у світлицю. Тут не було нікого. Батьки Тані сиділи в садку. Вікно було відчинене, крізь нього долітали їхні голоси. У кімнаті Таня взяла себе в руки. Вона це може, коли хоче. Вона не покаже інженерові своєї душі.
— Де ж ваша електростанція? — спитала вона таким тоном, ніби тільки це її цікавило.
— Буде,— сказав інженер.
Але "буде" не задовольнило Таню. Вона і перше скептично дивилась на його роботу.
— Скажіть правду, інженере, ви вже не вірите в здійснення своїх мрій?
— Як не вірю? Вірю, вони мусять здійснитись.
— Через тисячу років?
— Та нічого подібного! Це питання кількох літ.
— Сказати легко. Чим я вам доведу, що ні? Правда ж? Тим більше, що ви поїдете і, певне, не вернетесь уже ніколи, а обіцянка якійсь алтайці... вам і соромно не буде...
— Не так це, Таню, друже!
— А ваші праці? Де вони?
— Мої праці вже в Москві.
— Як так?
— А так, я відіслав їх у Москву. Завдяки Дмитрові Івановичу вони врятовані.
— При чому тут Дмитро Іванович?
— Він напоумив мене відіслати їх у Москву і навіть сам надав їх на пошту в Улалі. Тепер розумієте?
Розумію.
— Бачите, як стоять справи. Роботи ми не припинимо, хоч як би не старались ваші земляки.
— Кого ж ви маєте на увазі?
— Хіба не знаєте? Та ваші ж рідні прославлені ка-ми зі зграєю своїх співучасників. Від культурних людей я, на жаль, підтримки мав небагато.
— Це в мій город камінець?
— Чи тільки у ваш? Тут городів більше знайшлось би, і запустив би я в них радо не одну каменюку. Ви що? Ви, власне, ні сюди ні туди, ви посередині, як самі колись зволили сказати.
Інженер посміхнувся своєю ласкавою, принадною усмішкою.
— Не забули? Недобрий! А більше ніхто вам не перешкоджав? — допитувалась Таня.— Ніхто, крім ка-мів і їхніх співучасників?
— Не розумію.
— Ох, який же ви недогадливий! Ну, добре. Ви вже попрощались з дамами, що від'їжджають завтра?
Художник Ломов, що сидів досі мовчки, граючись ланцюжком від годинника, глянув на Таню, потім на інженера і, бачачи його зніяковіння, моргнуй йому. Він скоро зрозумів, про що йде мова.
— З якими дамами? —— наївно допитувався інженер.
— Я тільки одну знаю, колишню нашу супутницю на Кара-Кол.
Інженер вдарив себе по лобі.
—— А, он про кого ви? Хіба вона від'їжджає?
— Чула, що так.
— Звідки ви знаєте? — підскочив інженер, неспроможний приховати радості.
— Дізналась випадково від сусіда, що везе її. Інженер переглянувся з Ломовим. Той знову моргнув багатозначно.
Манченко заМовк. Встав і відійшов до вікна. Він не міг не радіти, що тьотя Груша від'їздить, але тут не давала спокою думка, як він розв'яжеться з нею, що вона йому скаже на прощання. Наморщив лоба і задивився в далечінь. Вирішив пізніше зайти до неї неодмінно. Треба ж Нарешті вияснити все.
— Вона справді їде? —— питав Таню.
— Справді, справді. Я дивуюсь, як ви цього не знаєте.
— А чого я мусив знати?
—— Я думаю, повинні були знати.
— Він, певне, знав, тільки приховує,— сказав художник.
Інженер вже не сумнівався, що звістка правдива. Вирішив не здаватись. Ця мила дівчина завдала йому нових турбот. Підійшов близенько до Тані.
— Ви безкарно сміялися з мене,— сказав він.— А тепер дозвольте спитати вас, чого ви, добродійко, так змарніли останнім часом?
— Спасибі за комплімент. Ви переходите в наступ, інженере? — спитала Таня, густо червоніючи.
Інженер дивився їй пильно в очі.
— Тепер почервоніла...
— Бо ви мене збентежили.
— Бачу, бачу.