Потім став обережно закидати слово про те, що, звичайно, треба бути на все готовим. "Береженого, мовляв, і бог береже". Усі щоб напоготові були. І як тільки вдарять на сполох, всі вибігай до одного.
. Хтось-таки був гукнув з коридора — аз чим, мовляв, вибігати, без припасу гниди не вб'єш, а то ж таки військо оружие. Цигуля розвів руки і тільки пожалкував,— що, виходить, цілий ранок товкли воду в ступі: говорили-говорили, плани складали і так, і он як приміряли — з усіх боків. А він ось тепер питається — з чим вибігати. Найти треба з чим! Нагадав про Озера. Що, мабуть, і в них не було свого арсеналу, а от же цілий тиждень держаться. Щоправда, до бійки там нібито й не доходило. Та, може ж, і тут отак без бійки обійдеться. В Озерах боронами та засіками обіклалися, а тут і без борін зараз — такого снігу ввалило, такі кучугури понагортало, що як фортеця стала Вітрова Балка.
Хоч кіньми, то ніяк в село заскочити, хіба що коні в заметах потопити, та чи спішаться,— все одно кожен замет треба приступом брати. А з-за замету, як із засідки, і коса та вила — зброя. Нехай спробують! А може, теж — покрутяться й поїдуть ні з чим, як і в Озерах. А може, й зовсім не буде сюди. Хіба це одна Вітрова Балка в них. Ну, та на всяк випадок треба бути готовому до всього. Та щоб без переполоху.
— А тим часом можна й розходитись,— закінчив Цигуля. Мовчазні й похмурі виходили селяни з волості. Не було
чути гомону, як би звичайно, й не змикалися в юрби — один по одному, кожен сам собі брів, по пояс грузнучи в глибокому снігу, попід тинами через двори, обминаючи замети.
І кожен у пам'яті на самоті перебирав усе бачене сьогодні та чуте. Ну, день видався! Все навалилось одразу: і смерть Устинова, і новина по селу про худобу, і Глибока Долина. Аж голова отака стала.
Пригадувалися розмови на нараді в волості про коси та вила — яке це безглуздя! Але дехто таки держався ще. Ці й про оборону міркували інакше. Оце йдучи, розглядали навколо й на кожному кроці приміряли до дійсності Цигулині доводи та зауваження. Таки правду казав. Ну, ось хоч і оцей вал упоперек вулиці — хіба ж його можна конем узяти? Тут і застрянуть. А на них тоді звідціля б із-за замету та огулом!.. Але таких було небагато.
Більшість були зневірені. У гарячковій уяві в них уже з-за горба вихопились лавою, прорвали всі вали — топчуться кіньми й гасають з гиком чеченці. Коні під ними — як змії,— хіба їх замети стримають! А самі люті, озброєні до зубів — з чим ти вийдеш на них, з отими косами та вилами! І вже од самої думки проймали дриґоти й корч зводив щелепи в од-чайну лайку.
— Е-ех, куди нам одбиватися? Рятуйся, хто як зуміє, та й будь потому!
І таки зразу, повернувшися додому, отакі, полохливіші, мерщій і бралися рятуватись, хто як умів.
Воно ще з ночі, власне, багато вітробалчан уже були до всього приготувалися. Як уже буде — чи набіжать козаки, чи одіб'є народ їхню навалу (і собі в кочерги напохваті ставили якийсь припас), а разом з тим таки й не поспали ту ніч, поповозилися із сховами. Що тільки можна було. В чисту, як золото, економічеську пшеницю мішали вівсюгу — щоб не впізнали, або розсипали в полову в клуні, або вибирали з кошелів у мішки і десь по подвір'ю ховали просто в сніг. Саме й метелиця знялась була. Розтикали отакож у снігу десь попід тинами всяку всячину з князівського майна. А були навіть такі, що й худобу, добуту в економії, одводили в князеві загони або просто вигонили за ворота. Оцим зараз була вже не яка й морока. Хіба пройтись по подвір'ю з лопатою, мовби сніг відкидаючи, та й до сховів наглянути: може, вимело вітром вночі. А в повітчині, де товарюка стояла, хіба кізяк той прибрати, щоб і сліду не було. Зате хто вночі не надумав чи не спромігся,— було тим удосталь і мороки, і клопоту. Серед білого дня які схови. Та ще в снігу, коли ж де не ступнув у ньому, то й глибокий слід. Іще з дрібницею так-сяк, що спалити можна було, палили в печі: інше розтикали по стріхах, вкидали в колодязь. Якось давали раду. А от худобі ніяк ради не вміли дати, хоч провалися з нею. Хто в половник сховав, хто у плитник,— куди тільки можна було (не які й схови, аби не в загоні). У кого нікуди було ховати,— як сама хата та, може, хлівець,— той просто спускав до стіжка розлигану, не без потайної надії, що, може, таки забреде кудись геть із обійстя. Але худоба, як на гріх, гнулась попід стіжками в затишку, мов на припоні. Та чи й одходила, бувало, од стіжка, не встигла межі перейти, як уже сусіда, десь з-за замету — неначе тільки того й стеріг — гукне завернути. І треба йти переймати. А щоб не датись з своїми хитрощами сусіді взнаки, то ще й налигував, мовляв, отак бережу. Та й мерщій заведе в повітчину. А там уже є їй всього! Інший од злості та одчаю ладен хоч би й обуха дати, та однаково з тушею де ти дінешся? І стоїть у повітчині розгублений і безпорадний невдаха-господар, важко впустивши руки й схиливши голову. В кутку, біля ясел прип'ята, не їсть наполохана, гнеться гніда чи сіра й очима сумно та злякано дивиться на господаря. І от помалу-малу й одляже в чоловіка од серця і совісно стане — що та тварина винувата? Тепер уже підійде, лагідний, відпустить на рогах затягнутий налигач, погладить. І згадається раптом ковалеве правдиве слово, що от — цілий вік ту шкапину чи корівку і спав — у сні бачив, а тільки в руки схопив, та й випустив мерщій, бо гаряче. "Студи,— каже коваль,— дураче!" Ех, брат, у такій страхоті хіба й не одурієш — забудеш, як його й студити. А воно й пече, і випустити ніяк. Хоч би та ніч швидше.
Як ніколи, сьогодні нетерпеливо вітробалчани дожидали ночі. І таки дождалися — козаків не було. Іще й по заході сонця, доки не стемніло зовсім, почуття непевності та тривоги не покидало кожного. А як тільки темрява густо залляла вулиці й двори, зразу й дихнули вільготніше: вночі не буде їх, нема про— це що й думати, хіба вже завтра. Ну, а до завт-рього... ціла ніч є гуляща. Тепер уже дурними не будуть.
І таки багато вітробалчан не поспали цю ніч.
Коли потім уранці Цигуля навідався в економію, худоби вже там було — повні загони. Воловик Хрін сам неспроможний був і впоратися.
— Геть-чисто впарився,— жалівся він Цигулі.— Коли ж мало не всю худобу звели. Давайте на підмогу.
Цигуля пообіцяв прислати хлопців. А сам сумний і стурбований,
Пройшовся по двору, хазяйським оком заглянув у загони, в конюшні. Таки й поміг трохи дідові вправлятися, а разом з тим і прикинув оком. Атож, виходило, по Омельковому: справді мало не вся вже худоба була в дворі. Він уже й рахубу склав: щось тільки й не вистачало волів трьох пар, та коней з десяток, та корів, може, стільки ж, але й то — не всі ж вони в Вітровій Балці, були ж тоді і з інших сіл, теж дехто захватив щось із худоби. І якщо врахувати це, то ще менше, виходить, лишилось у Вітровій Балці. Одне слово — пропаща справа.
Сумний та занепокоєний вертався Цигуля на село. По дорозі зайшов до коваля — похвалитися йому та й таки порадитись. Дома був Юхим. Оце тільки вдосвіта вернувся з варти та й приліг на часинку. Жалко й будити було, та треба. Розбудила Катря. Насилу добудилася: три ночі оце підряд додому не навертався. А це як прийшов, як упав отак, як є,— обутий, вдягнений, та й як умер. Підвівся-таки. На лиці сірий, як земля, і похмурий, і ніби ще сонний. Та тільки побачив у хаті Цигулю кінці столу, зразу ж очуняв.
— Погані справи, Юхиме,— сказав Цигуля, тільки-но звівся Юхим на постелі.
— А хіба що?
Та вже ж не що.— І став Цигуля розповідати, що там в економії зараз. А це, мовляв, і сам уже не придумає, що його й робити: чи сповіщати в Ліщинівку та Зелений Яр, чи хай уже так.
Юхим слухав весь час товариша мовчки. Потім, і як скінчив Цигуля, ще мовчав у задумі. А раптом звів голову й заперечливо похитав нею:
— Не буде з того діла, Петре. З одної глини зліплені що паші, що ліщинівці та зеленоярці. І вчора знав, та думав, що, може, таки вдержати вдасться. Ну, а раз шарахнулись — не переймай, гірш буде. А мине день-другий,— аби тільки все гаразд було,— самі розберуть.
— Не що ж то й воно — аби Соє гаразд! Розберуть за годину, за грудки братимуться. Це так. А от якщо та не буде все гаразд, коли козаки наїдуть, що його тоді робити? Доки в кожного стояла худобина в дворі, можна-таки було надіятись, а що тепер? З печі не стягнеш. Бо кожен вважає тепер, що як у дворі не знайдуть нічого, то й усе гаразд. Всіх, мовляв, підряд не вбиватимуть і в тюрму всіх не заберуть. Нехай там десяток-два з слободи. Ну, а такі є — самі в очі впадуть. Ну й нехай все на них окошиться.
— А то так,— погодився Юхим. І замовкли обидва, задумались тяжко. Цигуля кінці столу на руку схилився, а Юхим біля полу над скринею.
І сиділи довго так. Уже Катря од печі зиркнула раз — сидять, понасуплювались і мовчать, потім глянула вдруге та й подумала: може, щось би нишком хотіли собі, та що вона в хаті. Мерщій розтопила ,в печі. А тоді накинула свиту на плечі і, взявши дійницю, вийшла з хати.
За хвилинку щось і повернулася уже знадвору. Із порожньою дійницею. Тихо ступила з порога, порожню дійницю поставила на лаву, потім підійшла до полу, де спали хлопці, і пошепки схвильовано позвала:
— Остапе!
Видко, не спав уже Остап, бо зразу ж одкинув ряднину, що нею був укритий з головою, і сів на постелі — на матір очі. Та й зразу ж з материного обличчя, видко, догадався. Опустив очі й похилився. Потім уже додав насуплено:
— Хіба я, мамо, сам? Як усі "люди так. І дядько Євмен воли одвели.
Мати нічого не сказала синові. Тільки зітхнула і тихо одійшла до печі. А Юхим з Цигулею зглянулись і знов посхилялися.
Перший Цигуля потім звівся на ноги і, напинаючи шапку, промовив ніби до себе:
— Да, Юхиме, діла! Якщо й такі вже, як Євмен, пішли од нас,— пропаща справа. Тепер хоч надягай білу сорочку та й жди.
— Надінуть і без нас, як треба буде. Не клопочи хоч оцим голови собі, Петре,— зауважив Юхим і силувано всміхнувся.— А хоч і в чорній покладуть — дарма, Петре. Зате, може, хоч діти колись ходитимуть у білих. Та що там над собою крякати! Тягни вже до краю, а там що вже буде.
Та вже не на те брались, щоб кидати. Будемо робити до краю, — бадьоріше вимовив Цигуля. Потім вже з порога звернувся до Юхима — щоб не вкладався спати, а щоб брав зброю та й приходив.— Будемо хоч самі вже купи держатися! — сказав твердо Цигуля й затим вийшов з хати.
XXIII
День минув і другий, а козаків у Вітрову Балку не було.