Адже був колись у Візантії чи то імператор, чи полководець із таким прізвищем. І чи дано нам вирватися вже й не за межі власної особистості або власного прізвища, а хоча б за межі робочого тижня і сховатися десь бодай на вихідний? Та тільки спробуєш, а тут носоріг!
Можна б сказати, що Скляр не встиг. Запізнився. Не застав носорога в овочевому магазини Чи можна так сказати: не застав носорога в овочевому магазині? На жаль, тут не до висловів. Директорка ламала руки перед Склярем і норовила втопити його в торговельно-крутійських сльозах. Молоденькі продавальниці, які перед тим розбіглися навсебіч, здалеку сторожко споглядали на все, що відбувається. Трудящі, перервавши свій вихідний, збиралися купками на периферіях площі, цікавість підпихала б їх і ближче, але всевладна рука страху стримувала на безпечній відстані.
А сіре страховисько, виплямкуючи велетенським ротякою, повільно віддалялося від бази свого харчування, покрадьки наближаючись до середини ринкової площі, де красувалася, на жаль, не оспівана жодним класиком калюжа, вся в райдужних переливах від мазуту, автомобільного мастила, бензину та інших горючо-змащувальних речовин, щедро зостав-люваних тут усіма відомими засобами транспорту, що приводиться в дію двигунами внутрішнього згоряння.
Тож і не дивно, що одне око малювало носорогові калюжу рожевою, а друге — ніби зеленою, а тоді одне — аж червоною, а вже друге — так мовби бузковою. Складати докупи ці звабливі картини носоріг не вмів, і не хотів. Бо й навіщо? Так світ барвистіший і багатший. Скористаймося ж із його багатств! Спершу обкупаємо один бік. Тоді другий. В зеленій твані і в рожевій твані, а тоді в обох, а тоді ще й отак — спершу черево, далі спину, ноги передні і ноги задні, голову по самі вуха, щоб тільки булькало, а спина хай обсихає і вкривається товстою корою грязюки. Шкіра — в три пальці, як броня на дредноуті, та ще на три пальці засохлої грязюки — хіба ж не щастя, *не радість і не задоволення!
Хлюпало, булькало, чавкало, пирхало, носоріг стогнав од
захвату, зітхав, ревів і реготав. •
Скляр стояв, дивився, вспокоювався, остигав душею. Ну, не забудував площу за час свого, скажемо прямо, не дуже вдалого головування. Не був наполегливим, не просунув, не пробив проектів, які подавала йому Адочка. Не замостив площі (скільки там тисяч кубометрів і кого просити?), бо ні техніки, ні матеріалів для таких маленьких міст ще ніхто не догадався запланувати й передбачити. Але ж виходить, що й первісний стан може знадобитися! Ось не обставив він площі бульдозерами, грейдерами, асфальтними котками, не оточив розкричаними натовпами, щоб налякати тупу тварину, а звір тут, і мовби собі й оточений, блокований, знешкоджений, нікуди не мчить, нікому не загрожує, ні на кого не міриться,— бери його в жменю й вичавлюй сироватку. От тобі й носоріг на поріг...
Однак втішатися такими не вельми прогресивними думками Скляреві довелося недовго. На площу не знати й звідки (знов ніби з неба, як і носоріг уранці) ввірвалося дико розмальоване переплетеним тропічним гаддям КамАЗівське шасі з кострубатою кабіною на ньому, загальмувало майже біля Скляра, з кабіни вистрибнув натоптуватий чоловік з дивною товстою рушницею в руках, швидко роззирнувся навколо і попростував до голови міськради.
— Чорний. Директор звіринця,— ще швидше, ніж ішов, пробелькотів він, і Скляр мимоволі усміхнувся.
— Ви чорний директор чи директор Чорний?
— Директор. До ваших послуг.
— Щось я про вас не чув.
— Ми на все літо стали у ваших сусідів.
Він назвав історичне місто за сімдесят кілометрів од П.
— Ага,— сказав Скляр.— Ви там розважаєте народ, а в нас по дорозі губите носорогів! Ви б ще загубили тут клубок кобр або сімейство крокодилів! Ану, де цей ваш водій?
Водій чув чи не чув, але саме на ті слова відхилив двері кабіни й зі своєї мало не царської висоти закричав:
— А що? Спішив, бо звір голодний! І страшно. Туп та туп ногарами своїми, а ну ж проломить стіну! А що вдарило по "Жигулю", так хіба то вдарило? Так собі — погладило. Аби вдарило, то від вас би зосталось хіба те, що нічого б не зосталось!..
Скляр махнув рукою.
— Гаразд. Не про це йдеться. Забирайте свого носорога — і гайда!
Директор був лисий і хитрий. Він оббіг високого маслакуватого Скляра з одного боку, тоді з другого, спробував зазирнути йому в обличчя, мовби аж підстрибнув, і все якось виставляв поперед себе оту коротеньку товсту рушницю, так ніби боявся, що вона стрельне.
— Ну, що ж ви тут витанцьовуєте? — знетерпеливився Скляр.
— Тут таке діло. Я директор. Чорний — це моє прізвище. А взагалі я директор.
— Чув. Далі?
— А мій головний наглядач... Ну, ми його називаємо "слонятник", у нього вихідний...
— Який же вихідний у звіринці?
— У звіринці — ні, а в "слонятника" — так. А з цією штукою — тільки він. Воно стріляє шприцами. Ампула з рідиною. Стиснуте повітря. Бах! — шприц проколює шкуру тварини, рідина вприскується, л за хвилину звір уже спить, і ми беремо його тепленьким, голими руками.
— То стріляйте ж!
— Але немає "слонятника".
— А ви?
— Я ненавчений рядовий. Ніколи не тримав вогнепальної... Може, тут у вас міліціонер абощо...
— Міліціонер? Давайте вашу пукалку!
Скляр узяв химерну рушницю, оглянув її, тоді приклав до плеча, прицілився в сіру тушу і натиснув на спуск. Ружжо пшакнуло, шприц, хилитаючись, долетів до носорога і вп'явся йому в здухвину.
— Браво! — прошепотів лисий директор.
— А тепер? — спитав Скляр,
— Тепер ждемо, поки знерухомиться.
Вони стали ждати, але вже не були самотніми, бо поволі присувались до них обережні глядачі Носоріг далі верлю-жився в баюрі, пирхав, стогнав, ревів і реготав.
— Та його не бере ніяка сила! — вигукнув Скляр.
— Мабуть, мала доза.
— Спробуйте збільшити.
— Я й так дав слонячу.
— А ви на двох слонів!
— Хвилиночку! В мене все в кабіні! — Він метнувся туди, за мить повернувся, зарядив рушницю.— Можете стріляти!
— Ми його не роздратуємо?
— Тільки зробите йому приємність. Почухаєте шийку.
— Шийку, то й шийку! — згодився Скляр і ввігнав шприцяку носорогові нижче заліпленого багнюкою вуха.
Цього разу носоріг щось відчув. Дурнувато прислухався, наставивши вуха і піднявши кумедно тоненького, як для такої туші, короткого хвостика, забув навіть про калюжу і про купання, постояв так трохи, ошелешений і ще одурілі-ший, ніж від народження, а тоді тяжко перехилився і мовчки ляпнувся у твань. Стирчали з багнюки товстелезні, як стовпи, ноги, випирало могутнє, як цистерна, черево, а голова майже поринула в баюрі, тільки мертво висувався краєчок більшого рога, ніби сук давно затонулого дерева.
— Та він же втоне! — злякався Скляр.
— Не втоне! — заспокоїв його директор.— Де мій водій? Давай троси! В'яжи йому ноги!
— Він їх і так одкинув, нащо в'язати! — зістрибуючи на землю, засміявся шофер. Він побіг до носорога, видряпався на нього, протанцював на роздутому череві, ляснув у долоні: — Готов і не тіпається!
Скляр роззирнувся довкола, звелів не знати й кому:
— Пошліть за райветлікарем Задорожнім, хай подивиться носорога!
— Без потреби,— почувся біля нього знайомий голос.— Ніякої потреби дивитися. Все ясно й так. Звір убитий, товаришу Скляр. І вбитий незаконно.
— А ви тут до чого? — впізнаючи начальника міліції Пузика, невдоволено скривився Скляр.— З'являєтеся на готовеньке, а коли треба, то вас і з попом не знайдеш!
— Де треба, ми й без попа, без усяких представників культу. Це що за чоловік? Ви хто такий?
— Я директор Чорний,— пробелькотів директор зві-ринця.
— Не грає ролі, чорний ви чи білий. Дозвіл на вогнепальну зброю маєте?
— Це... це не вогнепальна. Це — пневматична!
— Пневм... Яка, яка? Не морочте мені голови! Слона вбиває, а ви мені — не!.. Здати зброю! І слідувати за мною! Зброю конфіскую, а з вами розберемося!..
— Товаришу Пузик,— тихо промовив Скляр.— Директор Чорний зі мною. Вам ясно? Він зі мною. А вам ще треба попобігати, щоб не запізнюватися туди, де вас чекає обов'язок! Цю пукалку можете потримати в себе для забавки. А потім принесете до міськради.
Він узяв під руку лисого директора і повів його з площі. Помальований сплетіннями тропічного гаддя звіровоз тихо посунув за ними. Скляр ішов і думав, що, мабуть, треба подзвонити голові виконкому отого історичного міста, де ціле літо гастролює звіринець, і сказати йому, що якось воно негаразд виходить. Одним — культурний відпочинок і велике моральне задоволення, а іншим — тільки носороги транзитом?
І ще він подумав, що картопля в овочевому магазині була все ж таки страшенно брудна. Коли б там висіло оголошення, що продається грязюка з картоплею, то це було б ближче до істини. Але ж продавали картоплю?
Однак, що таке картопля? її продають скрізь, у містах маленьких і найбільших, а от носоріг налетів тільки на їхнє П., і тільки йому, Скляреві, довелося відчути натиск сліпої стихійної сили. Місто й стихія. Ми звикли, що міста — це сувора геометрія вулиць, впорядкований ритм життя і розклад годин, як у школі, і ніколи не задумуємося над тим, як діють великі міста на людину, на її розум і душу. Скляр ніколи не чув про зїзди мерів великих і малих міст, мабуть, їх ніколи не було і не буде, бо трохи смішно уявити, щоб поряд з мерами таких гігантів, як Москва, Ленінград, Київ, сидів голова міськради малесенького степового П. А якби таке справді сталося? І коли б серед інших дали слово і йому, Скляреві? Він би не розгубився і не знітився малістю свого міста і своєї посади. Не став би він і повторювати тверджень деяких філософів про те, що великі міста нівелюють людей і їхні душі, звеличують низьке і принижують високе, возносять посередність і пригнічують талант, тому й рветься туди стільки нездар, щоб заховатися в безликих натовпах і вхопити якомога ласіший шматок. Не став би він виспівувати гімнів маленьким містам з їхньою величною суворістю щоденного життя, всепроникливої одноманітності, запеклих зіткнень характерів і пристрастей.
Нічого б цього Скляр не став говорити. Він би спитав тільки: "А на кого з вас падав носоріг?" Не землетрус, не цунамі, не смерч, не оті несприятливі погодні умови, що помагають нам виправдати своє нехлюйство, і не традиційний ревізор, з яким уже всі вміємо боротися, а саме носоріг у всій своїй дикості, загрозливості й незаплано-ваності.
Що відповіли б йому і чи змогли б відповісти взагалі?
Так собі думав Скляр і від цих повільних думок вспокою-вався душею.