проспали всю дорогу — звідки вам знати, що тут було, а чого не було?
— Ти ще молодий однозначно. А я все бачу й крізь сон! В Александрії я поведу тебе до палацу Фарука. Це був король однозначно! Він міг за одну ніч програти голлївудському магнату Джеку Уорнеру триста тисяч доларів і з’їсти два фунти кав’яру і дюжину курчат!
— Краще з’їдати дюжину курчат, ніж свого ближнього, — сумно усміхнувся Лукас. Містер Ор обурено зворухнувся, так ніби сам належав до коронованих осіб.
— Королі не з’їдають своїх ближніх!
— А кого ж вони з’їдають?
— Однозначно підданих.
— А хіба піддані призначені для з’їдання?
— Однозначно. У тих, хто живе в умовах тоталітарної диктатури, немає іншого виходу. Я демократ, але переконаний, що маленька диктатурка не завадила б і Америці. Для дезинфекції.
— Це вже пробували в нас робити. Сенатор Маккарті, наприклад. Тепер його іменем називають котів і собак. Хоч не слід було б так ображати безсловесних тварин. Як ви вважаєте, містер Ор?
— Або я нічого не чув, або нічого не знаю, — відбуркнув той мляво, а сам тим часом досить активно ворушив усіма членами, так ніби хот|в стрибнути поперед машини, щоб якомога швидше опинитися там, де він зможе розвернутися на всю широчінь своєї обмеженості, реалізувати все те, що вважає вершиною можливого: готель, бар, телетайп, консул, хвастощі, натяки, загрози.
Лукасові стало гидко на душі, гидко говорити з цим чоловіком, гидко дихати з ним тим самим повітрям. Виникло непереборне бажання вистрибнути з машини і втікати світ за очі, сховатися, зникнути, щезнути. Що йому цей чоловік? Удвічі старіший, з своєю незнаною долею, клопотами, тітками, доньками, пропитістю й одурілістю, він міг набриднути ще тоді, на вечері медитації і на ланчі в "Перигорі", під час перельоту з Америки до Європи і до Африки, та що там — набриднути? — остогиднути й осточортіти, але доводилося терпіти біля себе такого типа, бо за ним стояв фонд "Імансипейшн", який фінансував цю подорож, а в кого гроші, той диктує твою поведінку, твої уподобання і всю систему оцінок.
Бідність завжди була прокляттям людського роду, коли ж вона заволодіває ще й сферою духовності, тоді життя стає зовсім нестерпним. Лукас міг вважати, що йому пощастило: перед ним не безмовні вітряки, не тупа стіна жорстокого багатства і всевладдя, а їхній живий представник, агент, протагоніст і виконавець, цей нікчемний містер Ор, якого можна зневажати, ненавидіти, нехтувати ним і плювати на нього.
Природна делікатність підказувала Лукасу, що треба стримуватися, що ще не час, що цей нікчемний чоловічок, притулений до нього незримими силами, просто несподіваний тип, який сам не знає, хто він і нащо і чию волю виконує. Він мав утримуватися в межах своєї природної добродушності, змобі лі зову ючи для цього всі сили молодості, розуму і походження. Як у Конрада: "А я мав за собою ще й молодість, яка додавала мені терпіння. Цілий Схід був переді мною і ціле життя, і думка, що на цім судні піддався випробуванню і витримав його з гідністю"[29].
Містер Ор, може, щоб перевести їхню розмову з вразливої сфери моральних суперечок в світ реальних потреб, став бурмотіти щось про те, як дорого доводиться тут платити за машини, бо платити доводиться й тоді, коли машину тобі дає консул або військово-морський аташе, однак Лукас не зреагував на те бурмотіння, вважаючи за краще бути подалі від консулів, аташе та самого містера Ора.
Вони вже їхали вечірніми вулицями Александрії, і Лукаса дивувало світло у цьому місті. Воно було зовсім не схоже на каїрське. Там звичне й звичайне, як у всіх великих містах світу, — ріжуче, бліде, нереальне, позбавлене будь-яких таємниць і загадковості. А тут — ніби якийсь інший різновид електричної енергії: жовте, тьмаве, таке матеріально-тілесне, що, здавалося, до нього можна доторкнутися рукою. Може, щоб відганяти тумани з моря, треба саме такого зматеріалізованого світла? І саме тут можна спостерігати наочні докази квантової теорії Макса Планка? А чи станеш від цього щасливішим? На кожному кроці доводиться пересвідчуватися, до яких жахливих наслідків приводить людське життя матеріалізація двох геніальних рівнянь, що знаменували найвищі досягнення науки двадцятого століття: E=hv Макса Планка і E=mc2 Альберта Ейнштейна. Усталена картина світу, що йшла від Ньютона і Макевелла, замінилася релятивістською моделлю, на зміну евклідовій геометрії з її точністю і визначеністю прийшла теорія відносності, яка заперечує всі абсолюти, догмати, вищі сили, отже — й авторитети. А тоді вже — як у Достоєвського, в якого;Іван Карамазов сумнівається в Епклідовому розумі, а "коли немає бога, то все дозволено".
Готель, як у всіх приморських містах, звичайно ж, звався "Рів’єра" і, звичайно ж, був надто далеко і від моря, і від ріки. Зате стояв не затиснутий пісними, безликими будуваннями, а вільно, просторо, з добротною старомодністю. Всередині теж усе було витримане в дусі старомодної розкоші: темне дерево, бронза, лишаювата позолота/громіздкі меблі, тяжке драпування. Номер їм дали утричі більший за каїрський (ціла анфілада вже й не кімнат, а залів) і втричі дешевший — така ціна столичного престижу.
Містер Ор не міг приховати свого вдоволення.
— Александрія — це не Каїр однозначно! Тут море, а в морі шостий американський флот, і я по своїх каналах можу зв’язатися навіть з його командуючим.
— Вам уже не досить консула і військово-морського аташе? — задумливо перебираючи свою "техніку", поспитав Лукас.
Вони перемовлялися через велику кімнату, що поєднувала їхні номери, високі білі з позолотою двері скрізь стояли повідчинювані, голоси пролітали вільно, без затримки, але не зливалися, а відштовхувалися, не було між ними злагоди і спільноти теж не було.
— Зараз я спускаюся вниз, даю телекс нашому фонду про перебазування до Александрії, і тоді ми абсолютно вільні однозначно! — вдоволено проголосив містер Ор, який уперто не хотів помічати Лукасових спроб конфронтації з ним. — А коли ми стаємо вільні, то або ми зустрічаємось в барі, або йдемо туди разом однозначно.
— Ні разом, ні порізно, — спокійно відмовив Лукас. — Я хочу пройтися вулицями, щоб трохи розім’ятися.
Містер Ор сприйняв незгоду Лукаса з добродушністю удава, який однаково проковтне кролика, бо той сидить у клітці і не може втекти.
— Однозначно! — вдоволено прошарудів він. — Вечеряємо після твоєї прогулянки і після трьох моїх on the rock!
Лукас накинув на плечі свій вовняний светр, хотів засунути до кишені якийсь із приладів, але махнув рукою. Що йому дадуть міські вулиці? У всьому світі міста відзначаються забрудненістю електромагнітного середовища. Недаремно ж інтелектуали намагаються втекти "на лоно", де думається вільніше, де чистіші почуття і гостріше сприймається все те, що звемо життям.
Александрію він вписав у маршрут подорожі не так з реальної потреби, як із затаєного снобізму, що його має відчувати кожен, хто вирушає в місця, так чи інакше пов’язані з іменем Александра Македонського. З літака, коли летіли до Каїра, Лукас побачив Александрію в зовсім несподіваному ракурсі: не саме місто, не могутню ріку, що приходила сюди з таємничих глибин африканського континенту, не безмежну бухту і острів Нельсона, що от-от мав би затонути від надмірного тягаря бетонних забудовань, і навіть не море в його неповторній зеленавості, а велетенський, кільканадцять кілометрів уздовж і вшир, брудно-жовтий конус, який вершиною своєю впирався в ту точку берега, де впадав у море Ніл, а тоді розпросторювався між мисами Кава-Бурун і Абу-Кар, захоплював ширший і ширший простір морських вод, поки нарешті й зливався з ними, втрачаючи свою дивну барву.
То була африканська глина, яку Ніл невпинно ніс у море вже мільйони років мільйонами і мільярдами тонн. Що спливало з тією глиною з поверхні великого континенту і безслідно тонуло в морі, яке життя, яка історія, яка енергія?
І яке безсилля відчувала людина, дивлячись на цей слід гігантської ріки в морі! Мабуть, те саме, відчували александрійці часів Клеопатри, дивлячись, як вогонь, кинутий байдужою рукою римського легіонера, пожирає звитки Бібліотеки, де зібрано було знання всього тодішнього світу.
Лукас вийшов з готелю і опинився на вулиці Сулеймана-паші. Ні на цій, ні на інших вулицях міста вже тисячі років не було ні Брухейону[30], ні Серапіуму[31], та Лукас не думав ні про минулу велич, ні про знання, що загинули безслідно. Невиразне почуття заволоділо ним, і це воно погнало Лукаса на вулицю, де в тьмавому світлі, одурілий від денної спеки, пилу і міазмів міста, стояв, розставивши ноги, бронзовий огир з бронзовим пашею в бронзовому сідлі. Куди веде ця вулиця, довга вона чи коротка, поможе вона позбутися невизначеності й непевності в душі, Лукас не знав, та й не хотів знати. Йому просто хотілося рухатися, йти, дивитися на це незнайоме місто, на його будинки, на людей, на світло над ними. Він пішов по бруку, бо тротуари з обох боків вулиці майже всуціль заставлені були столиками. Столики стояли біля високих, сірих, похмурих, з дерев’яними решітками на вікнах будинків, стояли біля кав’ярень і казино, біля барів і нічних клубів, столики дерев’яні, металеві, пластикові, з кам’яними, дерев’яними і пластиковими стільцями, голі й під скатерками, круглі, чотирикутні, трикутні, шестикутні, високі, цибаті й зовсім присадкуваті, тисячі столиків, ніби зібраних сюди з усього світу, як колись птолемеї збирали книжки для Брухейону, де Каллімах укладав свій знаменитий каталог, вперше назвавши прозу прозою, а поезію — поезією і визначивши їхні літературні різновиди. Та коли до книжок у всі часи мали вільний доступ тільки втаємничені, ці викинуті на нічну александрійську вулицю столики мали кращу долю і не могли поскаржитися на забуття й самотину. Довкола кожного з них, плече до плеча, голова до голови, іноді в тісняві й стиску просто нестерпних, сиділо тисячі чоловіків, старих і молодих, багатих і бідних, вогнистооких красенів і розбитих паралічем мацапур, чоловіків в урочистих чорних костюмах, у білих парусинових піджаках і просто в білих сорочках. Там були молоді ферти з химерними карлючками, старі денді з дорогими патерицями, переодягнені поліцаї з шкіряними стеками, нероби й гравці, змучені денною роботою і втомлені нелегким життям, одні просто сиділи й дивилися поперед себе, інші грали в кості, читали газети, ще інші посьорбували каву з малюсіньких філіжаночок, запиваючи її водою з льодом, дехто смоктав чубуки кальянів, і гамір від усіх них бився об кам’яні тіла будинків, об тверде покриття вулиці, темними твердими хвилями підіймався в повітря, мовби мірячись перемогти світло, яке напливало від вуличних ліхтарів, од рекламних вогнів з вікон і дверей кафе, барів, ресторанів і нічних пристанищ.