Отже, залишалося перше — мені повідомляли, що процес пошуку "замовника" триває. І тут я відчув, що став переживати не тільки за себе, а й за нього. Йому небезпека загрожувала більше, ніж мені. Бо якщо мою — автора "Звірини…" — смерть треба обставити так, щоб ні в кого не виникло підозри в її насильницькому характері, то його можна "прибрати" у традиційний спосіб. Напевне, й він це розумів (чи зрозуміє), познайомившись з моєю книгою. Принаймні причина, через яку мене хочуть позбавити життя, для нього вже не є таємницею.
РОЗДІЛ 7
… Я лежав на лігві з осоки біля самої води, з голови до ніг вимазаний мулом. На моє тіло час від часу накочувалася приємна прохолода — то хмари заступали пекуче сонце. Усе, що мене оточувало, а саме, десятки зо два людей на сухому і в воді, вкритих шаром грязі, рослини, машини віддалік, квиління чайок, здавалося перебували в якомусь іншому світі. Справжньою ж моєю реальністю було видіння: до мене підкрадався звір — великий; якби він став на задні ноги, то був би зростом як людина. То була руда у чорних плямах пантера і рухалася не по землі й не по воді, а по іншій дорозі. На звірові міддю поблискував нашийник, від якого тягнувся повід до обрисів великої, на все небо, споруди, що ледь-ледь карбувалася у просторі. На поводі, немов на стрічці рулетки, вгадувалися числа — то були роки. Отже, пантера (її ще в Біблії називають барсом) наближалася до мене по дорозі часу. Скоро я побачив її очі — жовті у чорну цяточку, у них було те ж саме, що і в очах кішки, яка підкрадається до птаха — сама тільки зосередженість; тварина вже не скрадалася, а повзла на животі і лише потужні м’язи, які здіймалися під плямистою шкірою, свідчили, що звір може будь-якої миті обернутися на спис і вразити мене. Раптом сипнуло рясним дощем і по миті блиснуло. Саме ця мить відділила мене від смерті. Щойно я підхопився, щоб сховатися в воду, як у лігво влучила блискавка. Осока у відбитку моєї спини враз перетворилася на попіл. Двоє літніх людей, що поспішали до води і все те бачили, вклякли. На їхніх обличчях, схованих під шаром мулу, не можна було прочитати ні страху, ні подиву, але очі виказували розгубленість. Авжеж, не часто таке побачиш… З оціпеніння їх вивів удар грому, з яким видиво споруди, що нагадувала храм (його бачив тільки я), стало руйнуватися. Почала танути у просторі й пантера — вона розросталась і водночас розріджувалася, немовби то був макет тварини із газу чи пари. Тим часом подружжя літніх людей перехрестилося і, вражено перевівши погляд з мене на чорну дірку в лігві, пішло у воду. Я хоч і був прибитий тим, що сталося, але не здивувався. Мій стан можна було порівняти зі станом людини, яка тривалий час перебуває на лінії вогню. Небезпека, що йшла звідусіль, жахала, але це вже не був той перший панічний страх, що змушує тремтіти.
Удар блискавки, як і все, що зі мною сталося останнім часом, не був випадком. Довкола мене, в астральному світі, точиться колотнеча. Дві потуги змагаються: та, що дозволила розкодувати велике пророцтво, і та, яка мала намір ще раз скористатися "формою", а відтак була зацікавлена, щоб про нього — пророцтво не знали.
І тут я завважив, що на лимані не було вже жодної людини, а сонце торкалося обрію на заході. "Та щойно ж тільки перевалило за полудень! — здивувався я. — Куди поділися всі?" Мене немовби хтось підхопив з конвеєрної стрічки, яка називається часом, десь потримав, а потім знову опустив на те рухоме полотно. Кілька годин поспіль події на березі відбувалися без мене. Проте, чорна діра від блискавки свідчила, що випадок таки трапився. Раптом я остовпів, уздрівши таку ж діру, в якій ще попеліло, у тому місці, де мала б лежати моя голова. Отже, мене врятувала сила, яка стоїть над простором і часом, та сила, яка обрала мене для розтаємничення пророцтв, і яка дбала про те, аби мені ніщо не завадило упоратися з завданням.
Усе довкіл свідчило, що у мою "відсутність" пройшла злива. На щастя, одяг, що лежав під целофановою торбинкою, виявився майже сухим. Не намочило й мобільник, схований у черевикові і прикритий жмутком осоки.
Те, що я й цього разу залишився живий, мав завдячувати силі, яка мною опікувалася.
Мене розбудив звук мобільного телефону.
— Це Ксилантій, — озвалося на тому боці.
— Хто?.. — Я все ще грав роль людини, яка не надала значення спілкуванню з випадковими людьми на Лузанівському пляжі.
— Ну, той, що ми познайомилися е-е… Твій номер я взяв у Кості-Лікаря.
— А-а… Мабуть, сталося щось серйозне, що ти о такій порі?..
— Сталося. З Костею — нещастя.
На мить мені перехопило подих.
— Я можу чимось допомогти? — озвався по паузі, намагаючись не виказувати хвилювання.
— Можеш. І більше ніхто, крім тебе. Так каже Костя.
— Але ж я не лікар.
— Не має значення. Де ти зараз — у Києві? Ми оплатимо дорогу й добові. Негайно вирушай.
— Я в Одесі.
— О-о!… Слава Богу! Куди по тебе під’їхати?
— За сорок хвилин будь біля Херсонського скверу, там, де трамваї розвертаються. Бувай.
Годинник на дисплеї мобільника показував третю ночі — час, коли найлегше сховати кінці в воду після важкого злочину. Мою згоду зустрітися з "виконавцем" можна було пояснити чим завгодно, тільки не почуттям самозбереження. Втім, не пізно було ще передумати й не їхати. Але я, немов запрограмований, почав одягатися.
Автомобільний рух, як для такої пори, хоч і був досить жвавий, але жодне авто не спинялось. Нарешті з мороку виринув мікроавтобус-маршрутка, в освітленому салоні якого сиділо з півдесятка пасажирів.
… Я висів з маршрутного таксі за Пересипським мостом і одразу ж помітив у порожньому сквері через дорогу легковик із увімкненими підфарниками. Наблизившись, завважив, що за кермом сидів Ксилантій. Щойно я опинився в салоні, як він натиснув на газ і тільки тоді озвався:
— Дякую, що не відмовив…
— Що сталося? — запитав я.
— Сам побачиш.
Машина — це був той самий легковик, на якому мене кілька днів тому возили "виконавці", — прямувала туди, звідки я щойно приїхав. На великій швидкості вона проминула Ярмарочну, Сьомий Пересип, Лузанівку й виїхала на Миколаївську дорогу, а там незабаром повернула ліворуч і зупинилася на подвір’ї великого багатоповерхового будинку поруч з металевими дверима, на яких при тьмяному освітленні вгадувався напис червоним "Стороннім вхід заборонено". Двері вели в підвал. Я спускався сходами слідом за Ксилантієм і міркував, чи не пастка це. Раптом у мені прокинувся звір. Тепер уже не я, а він оглядав усе довкола.
— Чого ти спинився? — озвався Ксилантій. — Ходімо.
— Що це за приміщення? — запитав я зчужілим голосом.
— Котельня.
"А звідки тут узявся темний?" — мало не вихопилося в мене.
Підвал виявився яскраво освітленим. Тихо працювали якісь прилади. Тим часом звір у мені дедалі навіснішав, здавалося, ось-ось вирветься назовні. За котлом, від якого відходили теплі труби, на канапі лежав Костя — скручений, як його корчі крутили. Уздрівши мене, він став звиватися, немовби виборсувався з рук когось невидимого, але дужого, який ламав його тіло. Ксилантія, що кинувся до друга, раптом спинили слова, мовлені Костиними вустами:
— Ану геть, паскудо! — Проте голос був не Костин.
Ксилантій остовпів від тих слів. Подивився на мене винувато.
— Та ще ж годину тому ми з ним по-доброму…
— То не Костя, — сказав я. Завваживши на виді Ксилантія розгубленість, додав: — Вийди, друже. Е-е, я тебе покличу.
Наші погляди зустрілись і я завважив, як вираз розгубленості в його очах раптом змінився на жах. Він не пішов, а побіг до сходів. На нього-бо подивився не я, а звір, що в мені. А в ньому було зосереджено вселенську лють, яка ховається в кожній людині від закладин світу. Це, власне, зброя, що не дозволяє темним остаточно заволодіти земним світом. Та бувають моменти, як у житті окремої людини, так і в житті цілої нації або й людства, коли та зброя, той приспаний лихою силою вартовий, виривається назовні і тоді очищається нація й людство, самостверджується людина. У багатьох цей інстинкт спить, у декого він непідконтрольний свідомості, а відтак стає причиною гріха й покути за гріх. У мені він ледь-ледь корився моїй волі. Щойно затихли кроки Ксилантія, як з мене вигулькнула чорна сфера, завбільшки з людську голову, і влучила в Костю. Враз заревіло, а я на мить опинився на "горі Броккен", ні — над горою з зіккуратом, троном із людських кісток і жертовним столом. Відчуття присутності було таким правдивим, як і тоді, під час астрального напівсну. Костине тіло раптом виструнчилося. Зникло й моє видіння. Ревіння, а точніше вже — харчання, тим часом тривало, але десь інде.
— Дякую, що прийшов, — почувся Костин голос. Його знерухомлене тіло ворухнулося. — Якби не ти, він мене вбив би. Хай йому чорт — тому паскуді.
— Він і є чорт, — відказав я.
— У-у, сука! Я його пришию зараз! — Лікар сягнув рукою до аптечки, що висіла над канапою, і витяг коробочку зі шприцом.
— Схаменися! Його вже тут немає.
— Можливо. Але тіло його в нас.
Костя кинувся до вузеньких дверей з протилежного боку від сходів. Там виявилася невелика кімната з диваном, столом і двома зужитими кріслами. На цементній підлозі, прикутий наручником до однієї з численних труб сидів Сміттяр. На ньому була та ж сама червона жилетка. Все те бачив не я, а звір-охоронець, який щойно зайняв у мені своє місце. Уздрівши Костю, Сміттяр рвонувся, коли ж з-за його спини вийшов я, він раптом зашарпався, як скажений, на губах виступила піна, немовби його хтось душив. То розправлявся з ним мій звір. Костя дивився на те з недовірою, як на сцену з трилера. Коли ж в’язень затих, він підійшов і помацав йому пульс.
— Здається, мої ліки тут зайві, — озвався.
— Не думаю, — це сказав не я, а звір у мені, увесь напружений, готовий кинутися знову на Сміттяра.
За спиною почувся рух. То був Ксилантій. Він тримав лопату.
— Торохну по голові, та й по всьому, — сказав.
— І тим віддячиш шефові за цей нічний візит, — зауважив Костя.
— А при чому тут він?
— А при тому, що стане співучасником убивства людини.
— Хіба це людина?!
— Та замочи його, падлу тьоплую! — гарикнув я, ні — звір у мені.
Ксилантій кинувся до Сміттяра і вже заніс над головою лопату, та його друг виявився моторнішим. Відбита ним лопата влучила в трубу, викресавши іскри.
— Ну, ти ж і зух! — мовив Костя до мене вражено.
Тим часом Ксилантій не випускав з рук лопати і з очікуванням дивився на мене.