Здавалося, що то дублікат сутности Особи, який відбився в його свідомості, намагався злитися зі своїм зображенням на полотні. Це тоді він "побачив" невисокого чоловіка з невиразним лицем за три-чотири кроки від себе, котрий стояв за мольбертом; він навіть уловив запах олійних фарб. Чоловік кліпав білими віями, ховався за великим полотном, рятуючись у такий спосіб від важкого, пронизливого погляду чорних очей, що він їх малював. А ще він відчув, що боязкість художника була йому приємна. Видиво було таке правдиве, ніби те відбувалося тільки вчора і з ним — Тищенком — самим.
— Після кожного сеансу художникові ставало зле, — знову сказав лже-Каламус. — Спочатку лікар відзначав звичайну нервову перевтому, потім психічну депресію. І вже коли картину було завершено — малювалася вона протягом кількох місяців, — художник захворів на нирки. Розладові психіки сприяло ще й те, що Особа щораз, залежно від поточного клопоту, по-різному дивилася на людей. Інколи то був погляд простого доброго дядька, часом в очах було знати тривогу, навіть страх, а іноді в них гніздилася вселенська злість. Спробуйте правдиво зобразити такі очі.
— Щира правда, — підтвердив Панас, і на сухому непроникному обличчі його майнуло просвітління з домішкою ностальгії.
11
Повітря було напоєне пахощами люцерни, яка лежала рівними валками вздовж дороги та довкіл загорожі, змонтованої з ребристих триметрових панелей. Віддалік, десь за кілометр від паркану, стояв великий військовий гелікоптер, а біля його відчинених дверцят походжав офіцер. Тим часом шосейкою, що пролягала люцерновим полем, рухалася колона легкових автомашин, яку замикав великий комфортабельний автобус. Першими заїхали у відчинені навстіж ворота три чорні урядові лімузини, по хвилі — червоне авто, за ним — кілька легковиків такої ж моделі — сірих, жовтих, зелених, і нарешті — біла, на вигляд пошарпана машина Панаса Дряпуна. Не заїхав у двір тільки автобус, водій якого звернув праворуч і поставив його обіч дороги. З нього вийшло з півсотні святково вбраних людей — переважно жінок.
Хідник, що вів до великого одноповерхового будинку посеред дачного містечка, був посипаний рожевою жорствою. Перед прибуттям гостей її зволожили, і вона перлисто поблискувала в променях полуденного сонця.
Одруження випускника Вищої школи Компанійця зі студенткою цієї ж школи не було несподіванкою. Його вже давно очікували. Шлюб цих двох, як і все в асоціації, мав видимі і приховані плани: для невтаємничених це було одруження двох молодих, освічених, з чудовими родоводами людей. Для більш поінформованих це був шлюб між онуком видатної особи і родичкою керівника "Порядку". Зовсім обмежене коло знало, що сьогодні одружується не хто інший, як сама Особа, котра перебуває в тілі свого онука. І лише кільком було відомо, що наречена — позашлюбна донька керівника асоціації.
Іван Іванович, вийшовши з машини, окинув зором зелені килимки газонів біля дачних котеджів, удихнув пахощі свіжоскошеної трави, тоді перевів погляд на небо, чисту блакить якого порушували легкі, немов лебедине пір’я, хмарки.
— Гарний день видався, — сказав він, мружачись від сонця. — В такий день і слід одружуватись. У молодих попереду — світле майбутнє.
"Дав би Бог", — подумав Тищенко.
Вчора, коли вони з Булигою-Компанійцем прогулювалися по набережній, той оповів, що йому казала Надя:
"Родику, ти часами буваєш такий різний, що мені іноді здається, ніби я зраджую тебе з тобою ж".
"Розумієш, Тишо, вона мене палко кохає. Те, чого не пощастило скуштувати в минулому житті, Бог дав мені в цьому. Інколи я навіть забуваю про своє справжнє призначення і думаю тільки над тим, як убезпечити своє щастя".
Булига-Компанієць сказав також, що комплекс власної фальшивості у стосунках із Надею муляє йому з першого ж дня з’яви в цьому світі.
"Якби Родіон був розбещений тип, я цього комплексу швидко позбувся б. Але він удався порядним хлопцем. Його вадою був тільки фанатизм. Що б там не казали про лукавих виховників, котрі вклали в нього програму самозречення, але сам факт, що це сталося з доброї на те волі, багато про що свідчить... До якогось часу Надя кохала в мені Родіона. Тепер — обох нас. Прийде час, і свої почуття вона віддаватиме тільки мені. От тоді б і побратись... А зараз не час".
"Ну, то й не поспішайте", — відказав тоді Тищенко.
"Не можна — Надя вагітна. Та й дядько квапить".
Раптом Тищенко помітив чоловіка, який стояв біля воріт і пильно дивився на нього. На вигляд йому було стільки ж років, як і новоспеченому співголові "Порядку"; на ньому були темно-сині, з добротної тканини штани, трохи закороткі й заширокі, і батистова сорочка, далека від незайманої білини. Молодіжна стрижка надавала симпатичному, якщо не сказати, гарному, засмаглому обличчю хлопчакуватості. Жінки, — які приїхали автобусом, привітно йому посміхались, але він, здавалося, їх не помічав, а все надивлявся на Тищенка.
— Той чоловік, либонь, побачив у мені чужака, — сказав він Іванові Івановичу. — Він що, зі служби охорони?
— Та ні. Він тут за різнороба — ну, там газони підстригає, у саду порається. — Багатозначно посміхнувшись, Іван Іванович додав: — Підозрюю, що виконує й деякі делікатніші функції. Звісно, коли на нього не находить.
"Он воно що..." — подумав Тищенко і раптом відчув себе так, як, мабуть, відчувся б злодій, якого застукали на гарячому. Мозок його виконав просту арифметичну дію й обчислив, що це був сороковий день відтоді, як Компанієць полишив світ. Після цього відкриття погляд сірих очей став проникати крізь одяг і жалити, немов кропива. Втім, це була тільки помисловість, бо погляд, як і вираз обличчя, не виказували ні думки, ні настрою. Здавалося, то дивився мертвий, якому забули закрити очі. "Отже, він знову тут... І треба ж статися такому в день одруження власної плоті", — подумав Тищенко і запитав у свого супутника:
— Ви сказали: делікатні функції... Але ж може піти поголос.
— Не піде, — відказав Іван Іванович. — Чоловік цей (до речі, його ім’я Руслан) німий. Він з дитинства навчений тільки виконувати накази тих, кого знає. А знає він лише мешканців ізольованого від зовнішнього світу містечка. Самі ж мешканці вміють тримати язик за зубами.
— Але ж ви знаєте.
— Бо я — мешканець, — відказав Іван Іванович. — Моя хатина в тому кінці, — він показав рукою на схід. — І вам я оповів про це тому, що ви — також мешканець. Ну, не прямо зараз ним стали. Там ще треба залагодити деякі формальності з тими, що заварили кашу...
Гостей зустрічав сам засновник асоціації власною персоною, портрет якого привезли з резиденції "Порядку". Якби не широка золота рама, зображеного на повний зріст чоловіка можна було б сприйняти як живу людину. Тищенко, котрий зайшов слідом за Іваном Івановичем, на мить укляк, вражений. І не від надмірної схожості суб’єкта на портреті з оригіналом, що його він спостерігав у пам’яті Вселенського Духу, а від того, що відчув сильний потяг (значно сильніший, ніж тоді, в резиденції "Порядку") злитися з картиною. Особа залишила йому не просто дубль своєї інформаційної тіні, а й частку себе самої. У ньому — Тищенкові — того давно померлого чоловіка було значно більше, ніж у будь-кому з правовірних порядківців.
Будинок мав два однакових за площею приміщення — фойє і бенкетну залу. Підлога була з рожевого мармуру, який у промінні сонця, що проникало крізь широкі вікна, сяяв, немов коштовний камінь. Так само поблискувало мозаїчне панно на стіні, виконане в нетиповому для естетичного смаку порядківців стилі авангарду. Проте знаряддя праці, що на ньому були зображені (кельми, молотки, циркулі, колби та інше), свідчили, що над композицією працювала також ідеологічна служба. Під панно, поряд з портретом Особи, єдині меблі: великий стіл, застелений скатеркою з пурпурового сукна, а на ньому — ваза з трояндами і течка з паперами.
Ніздрі Івана Івановича чутливо здригалися від парфумів, що їх принесли з собою гості. В тому коктейлі парфумів було знати також пахощі скошеної трави.
— Запахи для мене така ж насолода, як і смачні страви, — прошепотів керівник Центру перевтілення Тищенкові. — Я від них чманію.
Тим часом з’явилися молоді в супроводі жінки років на сорок. Попри легковажний, як на її літа, стрій — коротка рожева сукня з відвертим декольте — в ній угадувалася водночас якась суворість. Слідом ішли батько Компанійця і мати Надії — красуня Сходу, більш схожа на сестру, аніж на матір. За ними — керівники "Порядку".
Жінка стала за стіл, відкрила течку.
...Обряд мало чим відрізнявся від реєстрації шлюбу. Тищенкові на мить здалося, що якби на жінці раптом виявився сірий кітель, то попри її привабливість і характерні ознаки жінки, вона б стала схожою на керівника "Порядку", а стіл, за яким вона стояла, перетворився б на фрагмент "П"-подібного столу з резиденції.
І тут сталося непередбачене: з-поміж гостей вийшов чоловік, який був у дачному містечку за різнороба, обійшов заслін із співголів і став за спиною молодого, між батьком Компанійця і матір’ю нареченої. Жінка, котра виголошувала напучування молодим, на мить затнулась, розгублено глянула на присутніх, а тоді спинила погляд на голові асоціації. Але той поблажливо кивнув, мовляв — веди.
На гостей з’ява того чоловіка не справила враження. Єдиним, хто відреагував на зайду, був Булига-Компанієць. Він немов закам’янів. Із його чорного костюма, здавалося, непомітно витягли людину і вправили манекен, який виявився дещо худіший і горбатіший. Відчула стан свого судженого й наречена. Вона відхилила фату і покосилась на нього оком, а тоді знайшла його руку і стисла.
Жінка за столом, отямившись після миттєвого замішання, продовжила напучування, по закінченні якого молоді обмінялись обручками. Непроханий гість тим часом не виказував жодних почуттів. Він нагадував сновиду, чиї рухи, проте, мали свою логіку: він постійно тримав у полі зору молодих і старого Компанійця. Великі сірі очі його, здавалося, належали дитині, котру розбудили вдосвіта, і вона, хоч і розплющила очі, але ще спить. Зазвучала мелодія "Тихих вечорів", гості стали підходити до столу, щоб привітати молодих. Тищенко, який крадькома спостерігав за дачним різноробом, завважив, що на нього ніхто не звертає уваги, ніби то ковзала тінь людини, а не сама людина.
— На нього знову найшло, — почув Тищенко голос Івана Івановича, який також спостерігав за чоловіком у синіх штанях і білій сорочці.
— Він може щось утнути? — поцікавився Тищенко.
— Та ні.