Тут щось не гаразд…
— Гельда Губмахер! — вигукує радісно (їй-право ж, радісно!) пан Густав, зірвавшись на ноги, вказує Гельді на таке ж глибоке крісло, як і в себе. — Сідайте, Гельдо Губмахер! Почувайте себе цілком вільно й невимушено! Штаб ордену радий вітати вас у цю щасливу й урочисту для нього хвилину.
Урочисту? Щасливу? Гельді туманіє в голові. Ніколи ще з нею не говорили таким тоном. Її раді вітати! її, маленьку, пустотливу Гельду, раді вітати ці високоповажні, непідступно грізні люди. І не тільки раді. Вже вітають, вже й крісло підсовують, обсипають дзвінким сміхом. Чи не хоче Гельда Губмахер чимось підкріпитися? Скажімо, чарчиною старого рейнського чи, може, мартелем? Тільки без церемоній, всі вони тут свої. Хай Гельда Губмахер не соромиться. Сьогодні ж така радісна подія…
— Пробачте, пане Густав, — сівши на самий краєчок крісла, озивається з винуватою посмішкою на вустах Гельда, — я не знаю, яка саме подія принесла вам радість. Може, і я теж пораділа б разом з вами…
— Ну, звичайно, звичайно, Гельдо! Подія світового значення. Через місяць наші друзі в Африці починають діяти. "Біла зоря" сходить над світом!
Гельді стає моторошно од цих незрозумілих і гучних слів. Її скромний розум ніколи не докопувався до реального змісту асберівського кличу. І ось тобі: "Біла зоря" кидає над світом своє проміння, гасло стає дійсністю, воно відбилось на обличчях членів штабу.
— Ви кажете в Африці, пане Густав? — питає скромно Гельда.
— В Африці, в самому серці чорного континенту. І за цю подію наша дорога Гельда повинна піднести келих.
Відмовлятися, звісна річ, не можна. Казкова "Біла зоря" вже сліпить Гельді очі, туманить їй розум. До того ж за її сяючим блиском Гельда зовсім виразно відчуває владну руку пана Густава. Ця рука, товста, м'язиста, в рудуватому волоссі, з короткими нігтями тримає пукатий келих, начебто вхопила за горлянку свого ворога І ось-ось стисне його в смертельному потиску.
Гельда бере келих, підносить його до вуст. Скло дзенькає об зуби.
— За "Білу зорю", панове! — промовляє вона несміливо.
Вогнистий напій вдираються в груди, забиває подих. Пан Густав загонисто, владно сміється." Пан Штраус, трохи скромніше (як і личить секретареві) і чомусь уважно, аж надто уважно, дивиться в червоний, припухлий рот Гельди.
В кімнаті стає ніби тісніше. Старосвітські меблі зсовуються досередини, вікно, затягнуте темно-зеленими портьєрами, ніби пригасає. В кріслі м'яко й затишно. І зовсім не страшно. Пан Густав знову наливає вина, і знову його пухкі, в рудому волоссі пальці виростають перед Гельдиними очима. Треба випити ще один келих. Обов'язково треба випити.
— Ні, ні, панове… — белькоче Гельда.
Але голос пана Густава (а може, й не його) звучить дуже лагідно, пестить їй щоку.
— За ваше майбутнє, Гельдо Губмахер!
За її майбутнє, за її велике й щасливе майбутнє… Хто це проголосив такий хвилюючий, бентежний тост? Не пан Густав, ні. Його навіть у кімнаті немає, вибіг чомусь до телефону. Це пан Штраус, з чорним острішком брів і дзьобастим носом, взяв у руки свій келих, став біля Гельдиного крісла і патетично виголошує довгу, незрозумілу тираду. Звичайно, він трішки напідпитку, всі вони трішки напідпитку, але ж хіба від цього слова його втрачають свою значимість? Хіба не прекрасно усвідомлювати, що скоро, дуже скоро до влади в Німеччині прийдуть справжні патріоти, сини нібелунгів, тобто прийдуть вони, лицарі ордену АСБР, солдати підпільної армії… І тоді всі землі великого рейху знову стануть німецькими. І слава німецької зброї знову загримить на всіх широтах земної кулі. І люди АСБР будуть щедро винагороджені за свої діла, всі багатства землі, всі розкоші духу належатимуть їм…
— О пане Шраус, це як у казці! — бурмоче розчервоніла Гельда, підносячи до вуст не знати вже який келих. — Я буду з вами до кінця… Обіцяю вам… Клянуся!..
Повертається пан Густав. Гельда вловлює в рисах його владне нетерпіння. Це передвістя якогось крутого повороту в розмові.
Так і є. Пан Густав вже не тягнеться до келиха, не проголошує бучних тостів. Його знервував раптовий, зловісний дзвінок. Він квапливо дивиться на годинник, обмінюється багатозначним поглядом з паном Штраусом.
— Надійшло повідомлення про те, що завод отримав другу партію "флегматизованого водню", — говорить пан Густав неприємним, скрипучим голосом. І, повернувшись до Гельди, супить брови. — Губмахер! Ми вирішили, що вам треба посилити свою роботу… Інженер Ріхтер все далі відходить од нашої лінії. Ви станете його тінню, несхитно стежитимете за кожним його кроком… Не перебивайте мене, Губмахер! Я все розумію. Це нелегка річ, але ваша провина перед орденом така велика, що вам доведеться виконати всі наші накази. Ми влаштуємо вас у конструкторське бюро інженера Ріхтера. Ваша посада гарантуватиме вам щоденний і щохвилинний доступ до його кабінету і… звичайно, до серця цієї м'якотілої людини. Зрозуміло, Гельдо Губмахер?
Голос магістра залізним прутом б'є дівчину по обличчі. Чи розуміє вона його слова? Чи розуміє значення свого доручення? їх уже не влаштовує її "дружба" з паном Ріхтером. Тепер їй доведеться щохвилини потрапляти йому під руки, вишукувати у нього на столі службових таємниць, шпигувати за ним. О боже! Чи стане їй сил надовго?
— І ще одне, Гельдо Губмахер, — розриває скаламучений плин її думок магістр. — Секретар ордену пан Штраус особисто стежитиме за вашими діями. Йому ви доповідатимете про свої спостереження і про ті міркування, які можуть принести користь нашому рухові. Воля пана Штрауса віднині стане для вас волею ордену.
На похмурому, масляному обличчі Штрауса спалахує вираз вдоволення.
Гельда ж, глянувши на те обличчя, ще більше ціпеніє. Вона просто боїться його.
Але воля ордену непорушна. За нею стоїть пан Густав, орден, німецька земля, майбутнє…
— Воля ордену — моя воля, — вимовляє вона давно завчену фразу і якось непевно зиркає на Штрауса.
Той, увійшовши в роль її повновладного хазяїна, поблажливо киває головою.
— Можете йти, Губмахер.
Вона задкує до дверей. Боком висувається в коридор. Штраус щось говорить своїм друзям, і вслід їй несеться дужий чоловічий регіт.
Але ось Рельдині кроки згасли на сходах. Тепер можна бути відвертішим. Що там сталося на заводі? Нова партія радянського газу? Може, ще раз спробувати випустити її в повітря? Магістр закликає до тиші… Тепер російський газ — на вагу золота. Вони мусять прискорити збудування корабля, підняти його в повітря і… повернутися до арсеналу Гебіргзее. Ракети чекають на них. Африка чекає.
— До речі, сьогодні Фрайвуд прислав шифровану телеграму, — каже магістр. — Дивується з нашої пасивності.
Почувся смішок. Хтось демонстративно грюкнув стільцем.
— І жодного переказу. Кірхенбом зривається на ноги.
— Годі! Я не дозволю паплюжити людину, яка підтримує наш рух! Гроші будуть. Ви забули, скільки Фрайвуд переказав на наш рахунок в минулому році. Позиція фірми Кірхенбома викликає його законне обурення.
Позиція фірми Кірхенбома! Як це дивно звучить! Син говорить про свого батечка, немов про чужу людину. О, магістр має залізне серце. Йому можна вірити… І члени штабу вірять йому. Всією душею вірять. Ждуть його рішення. Що він надумався робити? Так, так, хай відкриє свої думки. Штаб зважить усе і затвердить новий план дій.
План жорстокий, Завбачливий, продуманий. Орден мусить пройти три етапи наступу, подолати три послідовних бар'єри.
— Перший бар'єр. Акція… ну, назвемо її акцією "Біла надія" (магістр киває секретарю, щоб той не занотовував). Наше попередження Вальтерові Кірхенбому, остання спроба мирним шляхом дійти з ним згоди. Фрайвуд починає наступ на грошові фонди фірми, на її біржові позиції. Удар — по суміжних компаніях, по компанії атомних реакторів Лілієнфельда. Фірма Кірхенбома зазнає тяжкої скрути, будівництво "Левіафана" тимчасово припиняється. Все підготовлено до того, щоб одним паралізуючим ударом зламати волю старого президента.
Далі — акція "Голуба надія". Вона розпочнеться тільки в разі невдачі на попередньому етапі. Якщо Кірхенбом відмовиться піти на контакт з Фрайвудом і вирішить передати корабель Всесвітньому Аеросиндикату, ми… ліквідуємо керівництво фірми.
Третя акція — "Чорна надія". Фірма — в наших руках. Корабель також. Контракт з ООН нечинний. Фірма оголошує його анулювання і офіційно продає корабель Фрайвуду…
Голос магістра стихає, слабшає. В очах його мерехтить вогонь затятого звіра.
— А секрет Браузе? — долітає раптом з темного кутка. Магістр підводиться з-за столу.
— Секрет Браузе належить нам, і ми його вирвемо. Вирвемо разом з "Левіафаном". Хай живе "Біла зоря", панове!
СОЛДАТ ТЕЖ МАЄ СЕРЦЕ
Суне зима. Вже дихає холодом з неба, з затужавілої землі, з напоєних туманом ночей. Зрідка зривається сніг — налетять на місто білі ескадрони, зіллється все в білий туман, і стає порожньо й німо. Потім знову холодний вітер, і голе небо, і немічне сонце.
Гельда Губмахер, особиста секретарка головного конструктора Ріхтера, з ранку й до ночі товчеться на заводі. Може, їй, секретарці, й не пасувало б займатися такими справами, але хто може спинити її? Директор Кремпке? Він поблажливо закриває очі на всі її витівки (знає ж бо, яку місію виконує дівчина!). Інженер Ріхтер, Гельдин начальник? Але він ніби навмисне ігнорує її, ніби кидає їй виклик.
В перший день, як сіла вона за свій скромний столик під його, Ріхтеровими, дверима, він здивувався:
— Ви… до нас?
— Дозвольте, пане інженер…
Поруч стояв директор Кремпке і розсипав свою балакучу веселість. Пан головний конструктор знає про хворобу Фріди, ось їй заміна. Чудова дівчина, знайома з виробництвом… Не знайома? Ну, то буде знайома. Головне, що має до заводу свої родинні претензії й рахунки.
Очі в Кремпке блиснули холодком. Взяв Ріхтера за лікоть, зашепотів таємниче:
— Її батько, Отто Губмахер, був кращим нашим робітником. Загинув від руки червоних провокаторів.
— Він загинув від руки авантюристів, — різко відповів Ріхтер. — Але це, зрештою, не має відношення до нашої розмови. Якщо ви вважаєте за потрібне влаштувати її в конструкторському бюро, робіть, як знаєте, я не буду заперечувати.