За дві години домчав машиною до найвищої посадової особи в державі. І хоч почуває з президентового боку до себе симпатію, а втім йому зараз і лячно, і непевно.
Президентові теж на душі тривожно. Цей хлопчак всього набачився в космічних мандрах, може, колись людство згадає його, як першого землянського повпреда у царстві космічних братів. Знає він, які вони, оті далекі наші позазоряні. Йому ж, Президентові випало за немолодий його вік бачити більше суворих облич трударів, та хіба ще гніву і розпачу в жіночих очах, коли юрмиська оточують його на майданах рідного міста.
– І як же я зустрінуся з нашим космічним братом, коли ти, товаришу капранг-2, полишив "червоне око" на своєму бойовому кораблі? Здається, так величають твій тихохідний крейсер чи, вибачай – сторожовик? – запитав з доброю іронією Президент.
– Пане Президент, – перейшов на прийняте в столиці ритуальне звертання Серж Сікора, – ми справді не дуже швидкохідні. Та все ж двадцять п'ять вузлів на годину спроможні дати. А колись, може, подарує нам пан Президент і швидкохідніший сторожовик. Всякого буває.
– Прошу вибачити за слово, – щиро розвів руками Президент. – Обіцяю тобі, капранг, що скоро наша Україна матиме найшвидкохідніший флот у світі. Дай Боже, пережити ці нелегкі часи.
І Президент ділиться з капрангом останньою новиною. Не досить виразною, а все ж утішливою. Капранг Сікора вислуховує її з завмиранням серця, спершу з чуттям неймовіри, далі дивної радості, а потім і полегшення. Бо ж зараз він сповістить про це свою онуку Віруню, яка десь там готує з господинею дому вечірній чай. Хай Віруня нарешті скине з себе тягар смутку. Все буде добре… все буде казково… Головне, що художник Теренс Реттіган вийшов з підпілля, і негідники мають бути покарані.
– Стривай, капранг, – гамує радісний настрій морського офіцера Президент, – за Теренсом стоять дуже зухвалі сили. У мене ще немає підстав для великої радості.
– Та ж він живий!
– Живий. Озвався до нас через Інтернет. А втім… хлопче, мені тепер ясно одне: комусь дуже кортить посварити нас з північним сусідом, а потому, може, і з Союзом Східних держав. А це вже крок до катастрофи. Згадай історію, Серже. В чому була велика мудрість, Богдана Хмельницького? Він умів лавірувати між турками, ляхами і Москвою. Тонка дипломатія. Якби кляте Берестечко не підкосило йому ноги, ще невідомо, як склалася б наша доля в наступні триста років.
– І хто ж може за ним стояти? – пробує розгадати ребус Серж Сікора. В білій шовковій безрукавці, в новеньких погонах такий він зараз юний, відвертий, сповнений довіри до всього світу. – Мабуть, клята магометанська талібанщина?
– Боюся, тут пахне скоріше Заходом, ніж Сходом, – міркує Президент. – Тому опозиція й котить на мене бочку, що, мовляв, я маю добрі стосунки з Північними, але й зі Сходом живу у мирі.
А я оце думаю собі: Боже, яке щастя, що ми не встряли разом з єдиною і нєдєлімою у криваву азіатську м'ясорубку, що наші хлопці не кладуть своїх буйних голів в гірських ущелинах Кавказу. Погано ще ми, Серже, живемо. Не щедрі у нас столи. Ціни скажені, пенсій старим і немічним ледве вистачає на кілька днів. Ну, отака наша сумна доля. Загребущих ще крутиться біля мене тьма, з очима улесливими і словами солодкими. І це при тому, що Бог дав нам багату країну, людей працьовитих, добрих душею, землі такі, що весь світ прогодують. І наше геополітичне положення, кращого не вигадаєш. Але ж оця бідність клята після розвалу імперії! Скільки у нас негодованих, невзутих, невтішених діточок, старих, пенсіонерів! У мене знайомий живе у Штатах, колись махнув туди під час воєнних лихоліть, то він, Сержику, тисячу триста доларів пенсії одержує сьогодні! То що ж я скажу нужденній бабусі, котра тягне свого візочка на шістдесят гривень? Це скільки? Десять доларів? Страшно подумати, дорогий мій. А взяти більше нізвідки. Бо все нам Бог дав, окрім енергоносіїв. Хіба що… – на обличчі Президента майнула сумна, ледь іронічна посмішка, – Космічний Брат за велінням славного Сиріуса допоможе нам. – Президент підвівся. – Мабуть, годі розбалакувати, капранг-2. Бо жінки наші трохи затягують вечерю. Ходімо до них.
Капранг вперто дивився в підлогу.
– Що, не хочеш чаювати з Президентом? – запитав господар, стоячи навпроти свого молоденького, у білому кітелі гостя. – Вставай. Пиріжки будуть славні. Чи ти у сиріусців на все життя наївся космічними стравами?
– Вибачте… – видушив із себе Серж, – я хотів вам сказати слово. Дуже важне слово, пане Президент!
– Ясно, – зрозумів його господар дому і слухняно сів знову у крісло. – Викладуй усе, що думаєш, капранг-2.
Сержа враз наче підкинуло. Він сів, заклякнувши у нерухомості, і очі йому поскляніли.
– Товаришу Президент… чому багатії у нас жирують? – видавив Серж глухим голосом. – Це не я вас питаю. Мої матроси питають. Чому труться біля Президента оті вгодовані буржуї?
Президентові хмарка лягла на чоло.
Він довго дивився собі під ноги. Аж врешті повів мову спроквола і важко:
– До Космосу це не має ніякого відношення, капранг-2. Але я скажу тобі прямо. Скажу все по-чоловічому. Забудь, Серже, ті часи, коли всіх стригли під один ранжир. Зрівнялівка та, як тепер доведено, нікому добра не принесла. Тільки могил насіяла по всій нашій землі. Кому Бог дав кебету, хай багатіє, хай множить національне багатство держави. І своє, звісно, також.
– А яке вони це багатство… яким чином на голому місці…
– Помовч, правдолюбець! – обірвав молодого офіцера Президент. – І зарубай собі на своєму гарному носику, що Президент ще жодного злодія не пригрівав і пригрівати не буде. Ані жодного! Хай він мені сином чи рідним братом буде. Коли ж з'ясую про когось недобре щось чи від Генерального прокурора одержу інформацію… Серже, любий мій, – раптово пом'якшав голосом Президент і аж голову обіпер на руку, – у мене тато впав смертю хоробрих за цю землю, за мою Україну, то невже ж ти думаєш, що я якогось плюгавого олігарха з лякаюся? – В його голосі забриніла різуча сухість, наче хто осокою провів по дереву: – Інше болить, Сержику. Очерствіли ми всі. На "мерседеси", на Мальти і Кіпри грошей вистачає, а щоб школу якусь підтримати чи сирітському приюту пожертвувати з десяток тисяч – не дочекаєшся! Були колись Морозови, та перевелися, дорогий мій капітане другого рангу.
В їдальні уже густенько люду. Наче прийом чи що? Віруня з якимось генералом балакає. Міністр закордонних справ поблискує пещеною фізіономією, усе розхвалює курорти на Сайшелах, як там славно купатися в хвилини прибою і які екстравагантні сукні у тамтешніх жриць екрану. Є що послухати, є з ким завести розумну балачку. Ну, хоча б тема, зачеплена котримось із гостей про жінок вільної поведінки і як оті вільні жінки волочаться за мільйонерами, набуваючи собі статки на старість. Не менш активно впивається котрийсь із військових гостей подробицями новітньої турецької зброї, її краще взагалі заборонити, вона, мовляв, жахливіша за ядерну бомбу… А якщо зважити близькість турецького флоту до кримських берегів, то висновки напрошуються самі собою. Упаси Боже!
Коли ввійшов Президент, всі хутко підвелися, хоча це була чисто приватна вечеря, і від того Президентові зробилося дещо прикро, а проте всі найзавзятіші балакуни й далі вели свої теревені. І Президентові врешті не лишилося нічого іншого, як знайти собі скромне місце біля дружини в самому кінці довгого столу.
Тим часом Серж підсів до своєї онуки Віруньки, обняв її лагідно і зашепотів на вухо, що біда наче минулася, від Теренса є послання, десь він заховався в горах чи, може, під водою, лист його довгий, з політичними проблемами і навіть якимось таємними натяками. Президент дещо розстроєний, супиться на той лист і шукає в ньому підтекстів, хоча наш бравий художник Теренс не любить ні таємниць, ні підтекстів.
– Скажи, він живий? Прямо скажи мені: живий він чи ні? – блиснула змученими очима онука, така сумирно ніжна в своєму рожевому платтячку.
Дідусь капранг-2 бадьористо закивав головою: авжеж! Герой! Лазить по горах, купається в морі і головне – страшенно сумує за своєю славною Віруньою!
– Оце подаруночок від тебе, дідусю! – зашарілася Віруня, і їй одразу ж захотілося стати вродливішою, хай усі знають, що минулого року вона завоювала навіть корону міс Криму.
Почалося чаювання, правда, трохи схоже на маленький банкет. Стільки елітної публіки, гарних убрань, поважних слів. Президент за столом якийсь неговіркий, весь у задумі. Одним чаювання, а йому й тут думки, невсипущі клопоти про державу. Що ж, хто хотів, той частувався коньяком, хтось плеснув собі звичайної біленької, і розмови поточилися далі легкі і невимушені, як належить в купальний сезон, та ще в президентській резиденції, при сяюче білій скатертині.
Котрийсь з гостей попросив слова для маленького тосту за господиню дому. Улесливість так і перла з промовця. Президентові стало ніяково, він тихо підвівся і вийшов на веранду. Сперся на дерев'яну балюстраду, очі пославши крізь кипариси до моря. Срібна доріжка від місяця іскрилася загадково, тягнучись у невідомість і щось обіцяючи. Тут воно й сталося. Доріжка на морі, і саме море раптом чомусь примеркли, і прямо проти веранди між кипарисами засяяли вогнем вікна. Над водою й вікна? Схоже було на дивне видиво, чи, може, на якесь театральне дійство, яке так часто трапляється вечорами на пляжах, бо курорт на те і курорт, щоб дивувати людей. А, може, це великий прогулянковий катер? Проскочив випадково в заборонену зону, шукає місця для висадки пасажирів…
Тільки не чути мотору, і вогнів багато, і яскравість нестерпна, абсолютно неприродна яскравість. Зненацька Президент чує позад себе чиїсь кроки і, не обертаючись, вгадує їх: це підійшла дружина. Й так само вражено зупинилася перед вогнями на воді.
І ще хтось наближається. Цього разу, напевне, чоловік. Бо крок владний і рішучий.
– Пане Президент, я прошу вас: наберіться мужності, – говорить він за спиною в Президента. – Нам треба підійти до них.
Президент, обернувшись, бачить капранга Сікору в його елегантному офіцерському мундирі, і бачить трохи наполошене дівоче обличчя. Віруня в рожевій суконьці.
– Ти гадаєш, капранг, що це вони? – знаходить у собі силу запитати Президент.
– Не сумніваюсь, вони.