Він бачив, як промчало у відкриту браму ошаліле, палаюче стадо свиней і як потому слідом за ним побігли партизани, стріляючи на ходу, пробиваючи собі дорогу до лісу. На шляху стояла курява, нічого не видно. Падре, лишившись сам, підійшов до поранених, що лежали на возі під розлогою смоковницею. Вони, змучені, виснажені, дивилися на падре, як на свого рятівника. Бій відкотився, але їх полишено тут, і тепер невідомо, що з ними станеться.
В душі кожного ще жевріла надія: може, парашутисти подадуться геть і на ранчо не зазирнуть? Що їм тут робити? Однак сподіванка виявилась марною. Бракватіста знав, що ранчо Гуаяніто — колишній дім Коельо, гніздо, так би мовити, державного злочинця. Він вирішив знищити його, спопелити, щоб і сліду не лишилося від бунтівного пристанища. Солдатам було наказано: оточити ранчо, провести в ньому трус і до бісової матері з вогнем його!
Сам Бракватіста першим і вбіг на подвір'я з револьвером в руці. За ним увірвалися його хвацькі вояки з автоматами. Мали в душі лють і чуття помсти. Програно ж бій із свиньми! Партизани зганьбили їх на віки вічні. Що тут, власне, шукати? Запалити все — і з димом!
Гупотіли важкі черевики по дерев'яних сходах, чулися злісні вигуки, грюкав посуд, ламалися меблі, нищення, ґвалт, дикий регіт. Зараз усе візьметься полум'ям.
І раптом котрийсь із парашутистів побачив під смоковницею криту, на високих колесах хуру. Біля неї спокійно, із складеними на грудях руками стояв священик. Коні сумирно жували кинуте їм сіно. Оце так дивацтво! "Мабуть, цього попа партизани хотіли розстріляти, але не встигли", — подумав парашутист. Він так і сказав своєму товаришеві:
— Дивись, цьому поталанило. Якби ми не прийшли сюда своєчасно, бандити б розстріляли святого отця.
На ґанку з'явився сам полковник Бракватіста, роздосадуваний, похмурий, з якоюсь книжкою в руці. Щось, певне, знайшов цікаве в докторовій бібліотеці і вирішив прихопити з собою. Жував гидотливо важку сигарету. Він теж побачив отця. Побачив і одразу його впізнав.
Швидким кроком рушив до нього. Авжеж, це був падре Гонсалес, той самий зухвалець, наказ про арешт якого було вивішено на всіх стінах столиці. Виродок, що зважився осквернити ім'я самого президента республіки.
— Падре, ви лишилися, щоб благословити нашу "перемогу" над бандою Коельо? — зловісно-знущальним тоном запитав Бракватіста, наближаючись до священика.
— Хай благословить вас Всевишній! — урочисто-строгим тоном промовив падре.
— Не дуже він нас благословляє, а ось бандитам доктора Коельо ви, мабуть, дали щиріші побажання.
— Людей Коельо порятував бог, полковнику.
— Або диявол.
— З дияволом я не підтримую контактів, а до бога прагну знайти шлях.
Навкруги вже збиралися солдати, спітнілі, роздосадувані, з чуттям невгамовної помсти. А тут ще якийсь попик стоїть і шкірить зуби. Зухвалий і самовпевнений, наче зловтішається з їхньої поразки.
Бракватіста врешті запитав:
— То чого ви тут, падре? Може, знайшли рятунок від поліції в бандитському гнізді?
— Знайшов рятунок, — сказав відверто Гонсалес.
— Он як! — аж зрадів Бракватіста і одразу ж стямкував, що бодай такий трофей трішки винагородить його за всі невдачі сьогоднішнього дня. — Я можу заарештувати вас, падре, і відправити під охороною в політичну поліцію. Але мені чомусь здається, що у вас справді легка рука.
— Моя рука легка на добрі діла, — відповів стримано і не без самоповаги падре. Він уже передчував, до чого хилить полковник. — І якщо ваша ласка, я божою волею допоможу вам.
— В чому ж саме?
— Я можу допомогти вам встановити мир на цій землі, як заповідав нам Спаситель.
— Не розумію, падре. В республіці війна, бандити чинять заколоти, організовують змови проти законного уряду, вбивають безневинних, грабують власників гасієнд, а ви хочете встановити тут мир! З ким, даруйте, люб'язний? Кому ви хочете принести мир?
— До миру доходять спільно.
— Ага, ясно! — вигукнув Бракватіста. — Ви кличете доктора Коельо, я сідаю з ним за один стіл, і ми починаємо перетрактації.
— Хоча б так, полковнику.
Тут президентського улюбленця аж підкинуло, він стиснув кулаки і підступив упритул до священика. Такого не буде ніколи! Законний уряд не йде на переговори з бандитами! Бандитів чекає гарота, смерть через задушення. Тільки гарота! І жодного помилування, жодної ласки. Годі, занадто довго панькалися з усілякими червоними, лібералами. Він, полковник Бракватіста, прибув сюди не для просторікувань, а для безжальних дій. Дарма, що бандитам вдалося вирватись з гасієнди. Їх оточать у лісі, їх потоплять у річці, їх перестріляють з вертольотів. Але полковник Бракватіста не тримає зла на святого отця. Так, він ладен пробачити йому навіть безглузду витівку з анафемою проти пана президента. Святий отець мусить прилучитися до загону і разом з ним вирушити в сельву проти партизан. Святий отець мусить в першому ж бою словом божим схилити їх до капітуляції. Хай це буде той самий мир, якого прагне падре. Мир через капітуляцію. Тільки так.
— Я не буду нікого закликати до капітуляції, — твердо озвався Гонсалес.
— А ваші базікання про мир? Про мирну волю божу?
— Миру не досягають силою.
— А чим? Оливковою гілочкою? — став блазнювати Бракватіста, який уже наперед передчував невдачу в розмові з падре, але не хотів позбавити себе насолоди все ж таки трішки познущатися з нього.
Це було щось схоже на почуття хижого кота, який бавиться з упійманою мишею.
— Бог проповідував мир добрим словом, — сказав падре.
Бракватісту враз наче струсонуло, він аж запінився з люті.
— То годі базікати про слова! Або ви прилучаєтеся до нашого загону, або негайно будете відправлені в столицю. — Падре, зціпивши вуста, похмуро мовчав. — Я чекаю! — Падре не озивався, тільки нижче опустив голову. — Ах, он воно як! Московські радіостанції так замакітрили вам голову, що ви не хочете й балакати з нами. — Раптова підозра спалахнула в полковникових очах, він глянув на криту хуру. — Стривайте, падре, а що це ви зібралися вивозити?
Цікавість штовхнула його вперед. Чом він досі не зазирнув туди? Дивний віз... Явно партизанський. Полковникові очі звузилися, наче в передчутті ласого шматка. Він зробив крок уперед і вже підняв руку, щоб відхилити задню завісу, як раптом падре швидким рухом перетяв йому дорогу.
— Прошу вас, іменем бога прошу... не чіпайте їх!
О!.. Це вже було справді цікаво. Очі Бракватісти округлилися, в них спалахнули хижі вогники. Він вмить здогадався, про кого мова.
— Там поранені?
— Так, сеньйоре.
— І ви вирішили сховати їх від нас, від влади?
— Від насильства.
Падре вперто стояв в Бракватісти на дорозі, і це стало дратувати його. Забагато дозволяє собі цей падре! Бракватіста рішучим жестом відкинув Гонсалеса з дороги. Підняв завісу і побачив розпластані, перебинтовані тіла, нажахані, благальні очі. Думки зароїлися в його голові. Цих бандитів можна розстріляти тут же, на місці. Але можна й помилувати. Щоб знали по всіх селищах каучеро, по всіх містах, що уряд виявляє до полонених милість. Так, він не вбиватиме їх. Відчуття своєї сили, те, що він може вершити людську долю, потішило Бракватісту, і він усміхнувся. За хвильку звелів солдатам:
— Заберіть їх!
Обличчя падре зблідло. Він не міг допустити цього. І щоб відвести біду від нещасних, він підняв хреста і проказав здавленим голосом:
— Заклинаю вас... Іменем бога заклинаю!.. Не чіпайте їх!..
Але те, що вдалося падре в лісі, не подіяло тепер. Бракватіста був надто цинічним, щоб злякатися слова божого. Якийсь мідний хрестик має стати йому на перешкоді?! Він зареготав і наказав:
— Негайно викидайте поранених!
— Я заклинаю вас...
— Геть! — закричав Бракватіста і накинувся на солдатів: — Ви оглухли? Негайно викидайте всіхі
Падре стояв ні живий ні мертвий, опустивши додолу хрест. Що робити? Чим зарадити? Коли вже безсилий хрест, лишається одне, інакше, мабуть, не можна.
Падре швидко нахилився і вихопив з-за халяви пістолет. Зброю носив тільки для самооборони. Рука в нього тремтіла, він повільно підіймав її, намагаючись бодай цим захистити поранених. Один супроти десятків озброєних, оскаженілих, знавіснілих. Та й чи спромігся б він вистрелити?
У Бракватісти була блискавична реакція. Одним ударом він вибив пістолет з рук падре. І тут же скомандував:
— Стріляйте!
Кілька автоматів ударили разом, кулі прошили постать падре, аж ошмаття сутани чорним пір'ям розлетілося довкруг. Падре вже був мертвий, а автомати строчили й строчили... По халабуді, по тих, що лежали на хурі.
Та Бракватісті цього було замало. Він увігнав ще цілу обойму в нерухоме тіло священика. Засапаний, наче після шаленого бігу, повернувся до парашутистів і загорланив:
— Усіх добити, розіп'яти на деревах! Хай знають полковника Бракватісту.
"РЯТУЙТЕ ДОКТОРА КОЕЛЬО!"
Хоч за дверима згасли голоси й тупіт ніг, старому Антоніо все ще здавалося, ніби в кімнаті повно людей. Він ніби чув біля свого обличчя смердючий запах солдатських чобіт. Невже йому подарували життя? "Ти будеш жити, Антоніо. Тобі тільки треба вибратися з цієї дерев'яної домовини. Ти житимеш, Антоніо.."
Тихо. Жодного шереху. Мати-місяць плаче в лісі, й комарі б'ються об скло. Їм так хочеться прорватись до гарячого вогника. Дурні москіти! Вони ще не знають, як боляче може обпікати той вогонь.
Антоніо обережно виповз із приміщення мерії, спустився по східцях з високого ґанку, потім, тримаючись за огорожу, вибрався на темну нічну вулицю й озирнувся.
Селище спало.
"Цей, здається, вже готовий". Як страшно прозвучали тоді слова полковника над головою бідного Антоніо! Солдат ще двічі вдарив його ногою під бік. Але старий навіть не зойкнув. Смерть неначе прийняла його в свої обійми, позбавила волі й снаги до життя. І тільки десь в найпотаємніших закутках мозку жеврів вогник свідомості, який то спалахував, то знову згасав. Антоніо здавалося, ніби він ішов над проваллям, і зі всіх боків на нього насувались грізні невмолимі звуки. Гуркотів грім, з тріском валились дерева-велетні, падав у річкову глибінь підмитий берег Ріо-Оскуро... Старому хотілося закричати, що він більше не може зносити тих звуків, що він хоче повернутися до себе в тиху оселю і там умерти, що десь його сини вже чекають на нього...
Антоніо брів вулицею навмання, у морок, подалі від високого ґанку.