Перші записи свої він робив, затиснувши кулькову ручку зубами. Ви не повірите, ви скажете, що писати в таким спосіб неможливо. Він теж вважав, що неможливо, й саме тому затис ручку зубами і вивів на папері першу букву, закарлючку.
То ж чи варто дивуватися, що перша повість, над якою він почав працювати, так і називалася — "Преодоление", тобто подолання. Не знаю, як з'явилася ця назва; але, знайомлячись із повістю ще в рукописі (мені випало бути її рецензентом), я сказав собі: це не назва — це сама суть свята цього твору. Її можна ставити не тільки над першим твором, а й над самою біографією її здібного автора.
Він усього зазнав на шляху до своєї першої (тоді він навіть припустити не міг, що не останньої) книжки. Коли ще й не мріяв написати її, коли ще тільки повернувся додому, на свою одеську квартиру, його товариш, його вірний друг — Валерка, з яким вони починали, з яким училися літати ще курсантами Качинського вищого військового училища льотчиків, раптом приніс друкарську машинку. Подарунок. Від ескадрильї. Гроші спільні, ідея, звичайно, його. Андрій тоді обурювався: навіщо взагалі ці подарунки? І чому саме машинка? Йому, льотчику, офіцеру — і раптом якийсь канцелярський атрибут. Але подив розвіявся, а машинка лишилася. Як згадка про віщого Валерку, який серцем друга усе відчув і передбачив. А залишившись, поступово пробуджувала цікавість до себе. А якщо спробувати? А чи зможу?
Ні-ні, йшлося не про уміння друкувати — звичайно ж він не вмів, — а про можливість подолати опір клавіші. Він пробував зробити це безліч разів, але завжди клавіші виявлялися упертішими. Дізнавшись про його муки, друзі "спорудили" щось подібне до великого металевого наперстка, і потім, при випробуванні, хвилювалися не менше, ніж конструктори при старті космічного корабля. Якщо надіти цю незграбу на найміцніший палець правої руки, а потім, для твердості, затиснути той палець лівою і натиснути на клавішу — вона... піддавалася! Отже, все таки можна здолати її, отже, "конструкторська думка" перемогла!
Скільки їх, ось таких знахідок і перемог, довелося пережити друзям Андрія, щоб допомогти йому, безпомічному, нерухомому, пристосуватися до нового життя, до роботи в саморобному кріслі-колясці... І все це теж було подоланням. Подоланням найважчого і найнебезпечнішого, що тільки може чатувати на людину, особливо митця — тягаря дріб'язковості буття, тягаря будення.
* * *
Андрій додруковує останній рядок і знемічніло відхиляється на спинку крісла-коляски. Написати ще хоча б одне речення — це вже за межами його сил. А як мало вдалося зробити за день, як мало!
Прочинилися двері, й до кімнати зазирнула мати. Ось так, обережно, щоб не заважати синові, Тамара Євгенівна зазирає сюди щоразу, коли довго не чує стукоту машинки. Говорить вона з сином у такі хвилини лише в разі крайньої потреби. А вірніше, коли заговорить син. Може, книжку якусь подати, чи машинку переставити, щоб зручніше було працювати. Ну, а все інше... Все інше за ці роки вона навчилася вичитувати у синовім погляді. І біль, і радість творця, і найвищу нервову напругу — все у ньому, у погляді карих синових очей.
Раніше, коли він тільки починав роботу над повістю, вона при кожній нагоді намагалася по-материнськи пожаліти його: "Досить. Відпочинь уже. Я ж бачу, як ти стомився". Проте згодом зрозуміла, що не жаль її потрібен тепер синові, а підтримка. Причому геть в усьому. Навіть у тому, що старанно ховає від нього альбом з "льотними" фотографіями і все інше, що могло б збуджувати його згадку про "ті" часи — вона теж убачає своєрідну підтримку.
Та ось двері зачиняються. Збадьорений співчутливою материнською усмішкою, він знову повертається до перерваної думки, та раптом відкриває для себе, що це ж не просто рядки, що це — кілька абзаців його книжки. Про мужність... Про усіх тих, хто, як Микола Островський, як його Павка Корчагін, зуміли вистояти.
Хтось із товаришів приніс йому давню, ще довоєнного видання книжку, в якій було зібрано листи Островського до друзів і рідних. Приніс, не сказавши про це, і залишив так само непомітно, як залишали йому в ті часи хто книжку, хто журнал чи стару пожовклу газету, в яких обов'язково були статті про людей, які не здалися, пройшли через сім кіл пекла, але не зломилися, перемогли.
Отож Андрій так і не дізнався, хто саме приніс її. Але ці листи Островського стали для нього відкриттям... самого себе, своїх можливостей. Читаючи їх, Андрій ніби якимось незбагненним чином споглядав себе збоку — яким він є насправді, яким став.
І що більше вчитувався колишній пілот у ці листи, то виразніше відкривалася йому справжня, істинна суть душі його побратима з років 20-х; відкривалося, як він жив, що живило йому волю, що не давало занепасти духом та змізерніти в ділах і помислах своїх. І настав, мусив настати, той день і та мить, коли він раптом упіймав себе на думці: "А може, ніхто ніколи й не зуміє прочитати ці листи Островського так, як я? Не тому, що я — якийсь там особливий. А тому, що, за всієї несхожості доль, мабуть, намагаюся так само мужньо дивитися у вічі страшній правді життя".
І саме ця думка була першим імпульсом, який майже інстинктивно примусив його, немічного й нерухомого, дотягнутися до аркуша паперу і, затиснувши зубами олівець, вивести перший рядок повісті. Про Миколу Островського. Про того, яким його тепер уже мало хто й знає, про ту часточку його життя, яку вже мало кому дано тепер осягнути зором своєї душі; того, яким він побачив письменника — нескореного, вершинного навіть у сірому житейському будні.
Андрій і досі з трепетним хвилюванням пригадує той день, коли було написано останню сторінку задуманої ним повісті про Миколу Островського. Він дивився тоді на стосик списаного — на машинці, або й просто від руки — паперу з жахом... Йому не вірилося, що все це написав він, і водночас ставало страшно від думки про те, скільки невимовно тяжкої праці ще чекає на нього — правити, переписувати, знову вичитувати і знову правити... І робити все це, не знаючи, чи потрібне воно комусь, чи вдалося передати бодай якусь часточку всього, що лягло на душу. Може, й не варто було братися за все це?
Але що вже тепер гадати: варто не варто? Він — Сізіф. Він заніс свою брилу на вершину і тепер стоїть підперши її плечима — знесилений і зневірений, знаючи, що варто йому хоч на крок відступитися, як брила зірветься з гори і розчавить, змете зі свого шляху...
Одначе не давало йому спокою, боліло його навіть не це. Так, він написав тих кілька розділів. Але повісті ще нема! Образ не завершено! Це відчуває навіть він, а що скажуть люди, які знаються на літературі? Адже не першу книжку він пише — останню. Хіба він не розумів цього? Одначе Островський зумів показати свій час, своє покоління. А що зумів показати він? Чи сказав тепле, мудре слово хоча б про пілотів-по братимів ?
І далі сталося так: він почав писати повість наново. Він, прикутий до землі пілот, писав книжку про те, як такий же прикутий до землі пілот лежить у госпіталі і пише книжку про Миколу Островського. І звалося все це "Подоланням".
Андрій уже майже завершив свій твір, коли з'явився задум іншої повісті. І так сталося, що в журналі "Юность" за 1980 рік першою з'явилася ця, друга, — "Просіка", за яку автор одержав літературну премію, перемігши на конкурсі початківців "Зелений листочок". А згодом у журналі "Молодая гвардия" з'явилася ще одна його повість — "Зустрічного вітру". Потім на домашню полицю лягла і перша книжка — "Подолання", за яку Андрію Шишкіну, було присуджено обласну комсомольську премію імені Е. Багрицького і з якою його прийняли до Спілки письменників СРСР.
З
У військових льотчиків існує своя, особлива мірка надійності. І визначається вона не щирістю теплих слів і навіть не повсякденними атрибутами дружби, а тією найвищою готовністю прикрити пораненого товариша на пораненій машині, викликати на себе смертельну зливу свинцю і криці і, зрештою, вистояти, перемогти. А зветься у них усе це скромно і для нелітаючої частини людства не зовсім зрозуміло: "Відчути крило товариша".
Так ось, невдовзі перед тим, як сталася трагедія, його крилатий полк професійно прийняв і по-людському визнав молодого пілота. А визнав тому, що товариші вірили: кожен, кому у тяжкі хвилини доведеться виявитись поруч із Андрієм Шишкіним чи то на землі, чи в повітрі, зможе "відчути" його крило. Бо й сама віра в нього як у пілота зароджувалася з цього відчуття надійності крила, готовності до кінця виконати воїнський обов'язок, з прагнення молодого офіцера не просто зватися військовим льотчиком, а по-справжньому бути ним.
Тож не дивно, що з часом, коли у видавництві "Молодая гвардия" з'явилася — з передмовою Роберта Рожлсствснського — тепер уже збірка Андрія Шишкіна "Подолання", одну з повістей її — "Четвертий семестр" — письменник присвятив льотчикам-інструкторам, які вчили їх, курсантів-невмійок, "ставати на крило", прищеплювали почуття льотного братерства.
Так, на цьому тернистому шляху від зневіри до творчого життя Андрію Шишкіну справді довелося пізнати все: і самовідданість таланту хірурга, і вірність друзів, іжертовну стоїчність матері, і чуйність незнайомих, але не чужих людей, з якими зводила його доля по всіх лікарнях і госпіталях, і (було таке, було, чого вже там гріха таїти!) черству бездушність обивателя, незалежно від того, які посади він обіймає.
Уже навіть працюючи над першими нотатками, Андрій усе ще напружено шукав себе, свою стежину в новому, незвичайному для нього житті. Вистачало в тих пошуках й ілюзій, і сумнівів, і навіть розпачу... Перший і логічний крок, який підказувало йому життя по тому, як почав серйозно працювати над повістю, — подати документи на філологічний факультет Одеського державного університету. Зараз йому, "техняреві", потрібне було поглиблене знання російської, знання теорії літератури та й, можливо, хтось із тих "людей від літератури" й допоміг би — зауваженнями, порадами, правкою рукопису...
Одне слово, посилаючи документи, Андрій навіть дивувався: як це він раніше не додумався, що вступати потрібно саме на філологічний? Адже писати пробує давно. І якими ж були його подив та розчарування, коли одного дня документи йому повернули, в прийомі відмовили.