— Ні-і!!!
— Ха-ха-ха! — завторував їй з шамотання листя веселий голос Себастьяна. — Але ж тут можна чудесно погойдатися!
— Себастьяне! — оглушливим голосом крикнув і Жібальдо. — Злазьте!!!
— Вже злажу, вже! — хихотів Себастьян і зсувався вниз, роблячи стльки шелесту й тріскоту, як важкий ведмідь.
Переконавшись, що весь її страх був марним, Анна-Марія вибухнула щасливими сльозами й зопалу припала до плеча Жібальда, від чого кавалерові відразу замакітрилося в голові, а молодий де Лара, чомусь похнюплений і сердитий, від'їхав набік і почав стиха розмовляти зі слугами. Сам же спричинник того всього, скоренько причепивши остроги та мізерикорд, зблизився до товариства з убогою квіточкою паразита, що росте майже на кожному дереві бразілійського пралісу.
— І це ви за тим бур'яном лазили? — напався на нього брат, все ще підтримуючи рукою Анну-Марію. — І не сором вам так налякати шляхетну сеньйоріту?!
— Тисяча перепрошень! — вклонився низько Себастьян, а його переоране шрамом підборіддя глумливо тремтіло. — Для заглади своєї провини я готовий вилізти ще раз на вершок і скочити звідти сторч головою, коли цього бажає шляхетна сеньйоріта...
Від цих слів сльози відразу висохли на очах Анни-Марії, а серце наповнилося буйною радістю.
— Але ж, доне Себастьяне! — усміхнулася вона. — Все вже минуло...
— Здається, ні, — промовив Жібальдо, — бо мій шляхетний брат може бути ще й таким необачним, що подарує шляхетній сеньйоріті оцей бур'янець...
— О, ні! — заперечив поспішно Себастьян. — Де ж би я на таке зухвальство зважився?! Цю квітку я подарую Жарі. Жарі, ти приймеш?
Жарі, звичайно, прийняла і вся зашарілася від приємности, але Анна-Марія в тому моменті зблідла зовсім, і синя сітка жилок на її скронях зробилася чорною. З охотою видерла б убогу рожевеньку квіточку з рук невільниці, а чудові орхідеї потоптала б ногами, вилаяла б Жібальда за те, що зневажив Себастьянів трофей словом "бур'янець" і навіть крикнула б, що їй все відомо! Але власне та остання пригадка вернула їй добрий гумор і примусила помиритися з орхідеями і з Жібальдом.
"Себастьян для мене ризикував, — подумала, — але не хоче признатися через того нудного Жібальда. Але іншим разом..."
— Годі, мої шляхетні кавалери, годі! — крикнула вголос, перериваючи власні міркування. — Сьогодні занадто гарний день, щоби сваритися...
Кавалери, правда, не сварилися, лишень старший брат гостро докоряв молодшому за легковажність, а той викручувався жартами і якимись невиразними натяками, які Анна-Марія брала на свій рахунок, а Жануарія — на свій.
Коні рушили далі в дорогу, й Анну-Марію ніби хтось підмінив. Лиця її горіли, очі блищали, і вона стала такою гарною, що Жарі поважно занепокоїлася, заздрісно зиркаючи то на неї, то на Себастьяна. А сеньйоріта попросту захлиналася від піднесення, щебетала, жартувала, зачіпала дотепами то Жібальда, то Антонія, то навіть Жануарію й слуг, і лишень однієї особи не помічала зовсім: Себастьяна...
Дорога, вирвавшись з низин, почала круто підноситися вгору, і незабаром вершники опинилися на високій плоскорівні, вкритій свіжою, зеленою травою.
Перед ними на заході молилися до сонця задумані верхи гірського кряжу Серра до Мар, з-під ніг в долину стелилася розгукана, як морська стихія, тяжка зелень, що переходила в сіруваті плями пасовиськ, ще далі — в білі килими пісків і нарешті кінчалася блакитно-золотою сіттю моря, загромадженого знову зеленими горбами. А вершники стояли, ніби завислі в повітрі, й жадібно вбирали в себе цю величну красу, виповнену синню, зеленню, золотом сонця й свіжістю гірських вітрів. Неосяжні простори попросту розпирали груди й, здавалося, кричали: "Тут — воля! Воля, воля, воля!"
Індіяни були такі схвильовані, що аж тремтіли кожним мускулом тіла, а Пірауна — зокрема, його очі стали хижі їі гострі, ніздрі тріпотали, груди підіймалися, то опускалися, й з них зі свистом виходило повітря.
— Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! — крикнув він раптом у пориві якоїсь несамовитої радости і, мов сніп, звалився з коня додолу. — Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!!
Кричав далі, пустившись колесом по землі, зривався на ноги, розкидав широко руки, бив себе в груди, плакав і сміявся: "Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!"
— Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! — завторували йому Кумаже й Арусаві, теж позвалювалися з коней і застрибали, мов божевільні.
Їх усіх торкнувся подих свободи, оп'янив, як найміцніша горілка, отуманив, довів до шалу.
— Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! — кричали всі троє, надсаджуючи груди, а луна підхоплювала їхні вигуки, розбивала об кам'яні чола далеких гір, множила стократно і вертала назад: — Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!
Жануарія й Анна-Марія зі сміхом дивилися на дорослих чоловіків, що у своїх скоках видавалися блазнями, але Ебани, Антоніо й конюхи поблідли. Їм бо не вперше доводилося бути свідками таких сцен, і вони знали, яка небезпека могла за ними наступити: оп'янений волею раб може перегризти без надуми горло кожному, хто стоїть йому на перешкоді, й тоді йому байдуже про власне життя. Не числиться в таких моментах ні з ким і ні з чим, кидається наосліп один проти десятьох і, або гине, або... перемагає.
Тому, не чекаючи довго, Васко моргнув Жвонові, й вони обидва кинулися з нагаями на рабів. Затанцювали коні, засвистала сириця, безжалісно оперізуючи голі спини, залунали вигуки:
— Пірауно, Кумаже, Арусаві! На коней, на коней!
Але ні крики, ні удари не доходили до свідомости непритомних від радости рабів. Вони далі гасали по траві, перекидалися й верещали.
Нагаї засвистали з подвійною силою, а в Пірауни зі спини бризнула кров.
І тоді, підхоплена сліпою силою інстинкту, Жануарія рванула на своєму коні, наперла на Васка й також з усього розмаху махнула нагаєм.
— Не смій!!! — завищала, як оскаженіла з болю кішка. — Не смій бити!!!
Нагаї від обопільного зудару скрутилися й сплелися. Васко смикав свого, але не міг відплутати.
— Відступися, Жарі! — прохрипів він. — Ти не знаєш, що це означає! Відступися!
— Геть!!! — ще підвищивши голос, скочила до очей конюха дівчина. — Коли торкнеш ще раз — заб'ю тебе! О, тату, мій тату!
І Жарі, несподівано сама для себе, зайшлася голосним риданням.
Пірауна, почувши останні слова, нагло увірвав свої крики й скоки й став, як укопаний. Якимсь таким дивним поглядом видивився на доньку, що від нього стало страшно, але зараз спустив очі в землю, зітхнув і підійшов до свого коня. Помалу виліз у сідло, торкнув коня босими п'ятами й кроком рушив уперед. Виглядав так, ніби його перемогли в бою: був засоромлений і збентежений.
Кумаже й Арусаві, як почали за прикладом Пірауни, так і скінчили, вернувшись до свідомости реального стану речей. П'яна ілюзія волі розвіялася димом, і вони відчули себе тим, чим були насправді — рабами шляхетного сеньйора дона Ґабрієля де Лара...
Всі були зворушені глибоким драматизмом хвилини, всі почували себе ніяково й їхали мовчки. Тільки Жвон і Васко, перемігши небезпечний бунт, намагалися тепер злагіднити прикре враження і частували рабів щедрими порціями тютюну до люльок. А раби приймали його без гніву, видно, почуваючи себе винними, а канчуки — заслуженими.
— Васко, — по якомусь часі спитала Анна-Марія, щоб увірвати мовчанку, — далеко ще?
— О, ні, шляхетна сеньйоріто, — відповів Васко, — скоро будемо на місці. Дона Анна-Марія буде така ласкава глянути он туди вище, — вказав нагаєм на круглий горб, який прилягав безпосередньо до кряжу Канавієйрас. — Он, он, навіть печеру видно...
— То чому ж ми не їдемо праворуч? Адже тудою ближче.
Васко таємничо усміхнувся:
— Правим боком не можна, сеньоріто. Там — провалля де Са.
— Провалля де Са? Що це означає?
— Сеньйоріта ще не знає? О, то страшне провалля! Тудою не можна їхати...
— Чому не можна? — допитувала Анна-Марія. — Адже туди веде добра дорога, як бачу.
— Так, — тягнув Васко, не перестаючи таємничо усміхатися, — дорога добра і протоптана, але нею користуються лишень індіяни. Білі — ні.
— Чому?
— О, сеньйоріто, це довга і страшна історія...
Васко знав безліч усяких легенд, або правдивих випадків і охоче їх оповідав, однак, любив, щоб його наперед попросили. То ж і тепер відтягав і м'явся, поки Себастьян не кинув йому золотого дуката.
— На! — сказав нетерпеливо. — І починай оповідати!
Васко зручно перехопив монету на лету, вклонився, поправив свого широкого капелюха і почав:
— Отже, було воно так: один великий пан на ім'я Сімон де Са...
— Який де Са? — перебив Себастьян. — Чи не родич першого генерального губернатора на Бразилію?
Васко зніяковів, бо не любив, коли його ловили на тому, чого він не знав, але зараз же знайшов вихід з положення.
— Правдоподібно, кузин, чи що... — сказав навмання. — Так, отже, знатний шляхтич Сімон де Са розбив колись у бою одне велике плем'я індіян айморе і полонив доньку самого вождя — красуню Кунумі Маніпуера Ґвара, що означає: "Найкраща серед зірок". І справді, дівчина була гарна, мов зоряна ніч, і ніжна, мов морська хвиля на світанку.
Перед такою дивною вродою не встояло серце молодого Сімона, і він закохався на смерть в "Найкращу Зірку". Щоб не попсувати шкіри красуні, він наказав зв'язувати їй руки й ноги найм'якшим шовком, щоб вона не збивала ніг і не втомлювалася — наказав нести її в ношах, а коли його відділ ставав на відпочинок, то для Кунумі Маніпуера Ґвара розбивали оксамитне шатро, прикрашене золотими китицями.
Але все це нічого не помагало. "Найкража Зірка" не хотіла дивитися на Сімона, гнала його від себе геть і називала убійником свого батька й братів.
Кілька місяців тривав похід Сімона де Са і його бандейри назад до Сантосу, але молодому кавалерові так і не вдалося прихилити до себе серця дикунки. І лишень, коли вони прийшли до Сантосу, а Сімон показав молодій полонянці всі свої добра й багатства, вона змінила свою ненависть на любов і погодилася стати дружиною сеньйора де Са. Клявдія — так називалася "Найкраща Зірка" після хресту — стала найславнішою з уроди й багатства жінкою на цілу Бразилію.
Однак, дивна вдача людська: поки Кунумі Маніпуера Ґвара відкидала кохання Сімона — він за нею шалів; коли ж вона прихилилася до нього серцем — він збайдужів. І навпаки: поки Сімон шалів за "Найкращою Зіркою" — вона його ненавиділа; коли ж він почав байдужіти — вона з кожним днем закохувалася все більше.