Вперед! – крикнув Юрко.
І всі чвалом погнали стежиною.
2. Лови
Було ясно і свіжо. Від ріки подував вогкий легіт і відривав від легкої мряки, яка лежала над Серетом, малі клаптики та устеляв ними стежку. У глибині лісу, праворуч, ясніло сріблом порохно, та блистіло у світлі місяця вогке листя.
Коні, які вирвалися з поплутаного коріння, гниючої верстви торішнього листя, обламаного галуззя, вибоїв, вирв та яруг, їхали скоро й охоче, форкаючи раз у раз на добру ворожбу та розглядаючи довкола. Раз у раз підіймали уха, надслухуючи на нічні гомони птиць та шуму вітру, або скакали на боки, стривожені якимсь незвичайним, чужим собі предметом. Се все вказувало, що їзда не потомила їх.
Лошнівські хлопи говорили шепотом між собою, згадуючи виправи пана Угерницького на козацьких ватажків, які колись брали участь у королівських війнах. Тепер ось явилася нагода урядити лови на одного з сих мості панів, які й носа не показали були на війну, а зате загорнули всю її користь. Воєнне життя та добробут дома виробили у сих мужиків чимале розуміння політичних та суспільних справ часу. Вони розуміли добре різницю, яка ділила православний світ від польського, та у нічній виправі бачили нагоду заплатити ворогові таки його власним грошем.
Тихо та без слова на устах їхав Остап Цебрівський, але зате дуже обережно пообвивав прядивом замки двох широких турецьких пістолів, які висіли при сідлі. Його зморщене чоло та стягнені брови не віщували нічого доброго. А самі очі, сі завсіди лагідні очі залюбленої дівчини, стали грізні, на їх дні проблискувало щось дике, люте, наче у освоєного ведмедя, якого подразнять псами пахолки. Він терпить і позволяє себе мучити, коли діти їдуть на ньому верхом, тягають за уха та ніс. Але коли наблизиться пахолок… гей, як не ревне тоді, а лагідні, вогкі очі розіскряться, запалають страшним огнем, довгі, острі, клеваки блиснуть з-під викочених губ, – тоді блідий страх огортає влізливого пахолка. Лише діти сміються…
Юрко мовчав також. В його умі помішалися страшні картини, які бачив через весь час своєї мандрівки, з картиною розбитої головки дитини. І маляр його душі кинув на полотно величезну, безвидну стать опиря Польщі та її ладу, а на сім тлі бліде личко Галі і її слова: "Покинь мене!" Із завітного спокою сільського життя, науки та молодої, щасливої любові вирвав його сей опир та вселився в батька, в Бялоскурського, в Залушковського.
Усіх сих вражінь було стільки, та всі вони були так сильні, що ні одно з них не взяло верху в його уяві. Вони оплели його душу звідусіль так, що молодцеві здавалося, немов йому душно, наче бракне йому місця у світі, воздуху до віддиху. І тоді з живловим розмахом зірвався у його молодечій душі великан – сила. Незломна, непопсована, непродайна сила чуття, яка бореться проти кождого зла, кождого ворога, яка навіть опришкові не дає спати уночі, кажучи: "Ти злодій!", почуття права, слушності, невіддільного від сеї душевної сили, яка ломить мури та кайдани, зриває народи до святої боротьби за волю та з карликів творить великанів.
"Діл! Діл!" – кликала душа молодця під страшною вагою гніту, ненависті, жалю, любові.
І незчувся молодець, коли козак спинив похід та заявив, що тут їм прийдеться пождати. Він наче збудився зі сну, а бачучи, що Остап оглядає замки пістолів, зчинив мимохідь те саме і підсипав на панву свіжого пороху.
Всі стояли непорушно, навіть коні надслухували у пітьмі. Здається, що вроджена бистрість звірят зраджувала їм гомони, та коні, недоступні людським змислам, лише раз у раз стригли ухами та втягали у теплі ніздрі холодний нічний воздух. І, певно, за хвилину залунало би хором іржання, коли б не спинювали коней їздці.
Аж ось зашелестіло перед ними галуззя.
– З коней! – приказав півголосом Олекса, який успів за сей час підкрастися й розслідити положення.
– Є, є? – питали Іван і Остап.
– Є всі! Стоять біля змучених коней, нема лише Зглобіцького. Видко, він у хаті. Поміж пахолками є і ксьондз.
– Ксьондз? – крикнув Остап. – Га, злодію!
– Ти не кричи!
Між хлопами, які позлазили з коней, запанувала метушня. Вони голосно нахвалялися розірвати на шматки "свяченого лисого стадника". Бач, латинські духовники, яких вони знали, не визначалися аскезою… Але козак спинив їх.
– Тихо, товариші! – сказав. – Вони близько!
– А скільки там їх? – спитав Юрко.
– Коней є дванадцять. Один ніс ксьондза, один дівчину, отже, Зглобіцький має дев'ять пахолків. Коли їхав з нею на одному коні…
– А, собака! – проворчав Остап.
–…то має їх десять. Треба їх, отже, окружити. Ти, Іване, зажди тут з половиною, я з другою обійду їх, а коли почуєте тричі голос малої сови, тоді всі просто на хату та Порозганяйте коні. Се одна хвиля… Відтак хапайте і в'яжіть усіх, хто попадеться, а хто тікатиме, сьому кулька в лоб, і то зараз. Краще вбити, чим лишити, бо полетить у світ та наведе на нас усякої сволочі, заки справимося зі Зглобіцьким.
Коршун узяв з собою п'ятнадцять хлопців та повів їх у ліс, збочивши з дороги. Юрко, Іван, Остап, панове Цебрівські й інші хлопи остали на дорозі.
– Їдьмо! – сказав Остап, коли Олекса зник у лісі.
– Пожди! – здержав його Іван.
– Але ж він може через сей час…
Оба стали сперечатися, аж під'їхав до них Юрко.
– Не сварися, Остапе. Тут не лише твоя кривда, але й наша, і то кривава кривда!
Важко дишучи зі здавленої злості, стояв Остап. Очі вийшли йому з оправи і набігли кров'ю, а в руках держав добуту вже шаблю. Її ясне вістря заплило вже росою. Аж ось почувся далеко у гущавині проти них голос сови-пугутьки. Усі здригнулися. Іван стиснув ручку шаблі, Остап і Юрко похилилися вперед усім тілом, як сі, що думають бігти навздогін і ждуть знаку.
– Полишіть піхви при конях! – порадив Іван. – Ще хто з вас спотикнеться і впаде.
Усі послухали мовчки, і промені місяця відбилися сріблом на ясній сталі. Сова озвалася вдруге, відтак утретє, і всі рушили з місця.
Ліс кінчився нагло низькими корчами ліщини, грабини та калини, і їздці побачили малу поляну з хатиною на середині. Місяць освітлював її старий, подертий дах та пообдирані стіни. Біля хати видко було огорожу, з якої, одначе, тільки що кільканадцять палів сяк-так держалися. При сих палях стояли коні, а поміж ними крутилося кількох людей.
Звільна підсувалися молодці, криючись за корчами, та уважали, щоби ніяким гамором, ні шелестом не сполошити ворога. За хвилину опинилися при останніх корчах, і від хати ділило їх тільки кільканадцять кроків.
Нагло серед нічної тишини залунав у хаті крик, видко, якоїсь до крайності розбішеної людини, відтак ломіт, вкінці – вистріл. А рівночасно, наче куля з півгака, влетів Остап між занепокоєні гамором коні.
А тоді ожили корчі, і півкругом пустилися до дверей хати лошнівські хлопи. Туп, туп, туп, – дудніли їх ноги по землі, а голосний віддих добувався з могутніх грудей.
– Бий! Лови! – гукнули панове Цебрівські, вже біля коней.
Наглий вибух крику та громадна поява чужих темних постатей наполохали звірят. Хроплячи з переляку, стали одні спинатися та рвати поводи, інші, всадивши голову між передні ноги, били задніми довкола себе. Спорохнілі палі ломилися або, виважені, воліклися за кіньми та били їх по ногах. Очі ошалілих від переляку звірят вийшли наверх, уха лежали на головах, зуби блискали з отворених писків, а проймаюче іржання глушило всі інші гомони. Один із пахолків кинувся втихомирювати коні, але копито вдарило його в груди. Він підняв руки, мов поцілений кулею в голову, отворив широко очі та рот і впав під копита інших коней, які й потратували його до смерті.
Аж ось хтось стрілив ухналями між коні, й вони нестримним бігом помчалися в ліс, де зникли з ломотом і тріскотом.
Тим часом на гурток пахолків наскочили панове Цебрівські, Іван, Юрко та лошнівські хлопи, і з тридцяти грудей посипалися градом прокльони та невиразні оклики скаженого гніву, а вслід за сим забряжчала зброя, і почувся хляст шабель, що вдаряли плазом о м'яке тіло, свист острих ударів та зойки поранених.
Притьмом кинувся Остап до порохнявих дверей, але двері були зачинені й засунуті. Молодцеві замигтіли перед очима іскри, а коли зникли, їх місце зайняла кривава плахта. Тоді Остап розігнався й усім тілом гепнув об одвірок. Не вдержали напору двері і з голосним ломотом, серед хмари пилу, порохна та обламків упали на долівку, а Остап влетів у хату, потикаючися та вдаряючи собою об вистаючі ломаки.
З посинілим лицем та очима, набіглими кров'ю, станув укінці посеред сіней чи світлиці, яка займала одну половину лісничівки. Посередині лежала купа дощок та порохнявого ломаччя, видко, останки поторощеного стола. У куті видніла струнка стать Марусі з піднятою рукою, в якій держала шаблюку. На долівці лежав саме вистрілений пістоль, а з дула добувався ще гризький дим. Проти неї у поставі зачаєного кота стояв похилений муж із червоним волоссям та рижим заростом. Скажена злість викривляла черти його лиця, очі горіли пристрастю, пальці рук були закервавлені, мов кігті хижої птиці.
На комині палахкотів огонь і кидав на цілу картину ярке світло. У другому куті на малому стільці стояв хрест і дві свічки, щойно запалені.
Молодець в сю хвилину відгадав усе. Зглобіцький, бач, розв'язав дівчину, щоби прикликати ксьондза, але вона вхопила пістоль і вистрілила до нього. Тоді кинувся він удруге зв'язати її, але вона вихопила йому з піхви шаблю й ударила його рукояткою в лице. На його чолі виднів чималий кривавий синяк, а по землі валялися шнури.
Все те окинув молодець скорим поглядом, а відтак крикнув лише хриплим голосом і, мов ранений тур, скочив на Зглобіцького, що зблід з переляку і звернувся лицем у сторону ворога. З тріском та ломотом упали оба між порохняві обломки стола, а по хвилі піднявся Остап над лежачим без пам'яті ляхом. Його руки давили шию злодія, а уста з трудом вимовляли слова:
– Га, маю тебе, скоте, хробе плюгавий, антихристе проклятий! Ти берешся панни плюгавити, ріжеш діти, мордуєш скрито своїх другів? Ось я тобі виплачу все, що заробив, злодію, єхидно анахтемська!
І він, певно, був би задушив його, коли б Маруся, прийшовши до себе, не кинула шаблі та не здержала його.
– Не вбивай, Остапе, ти не лупій! Ось краще зв'яжи його!
Зглобіцький не рухався, його лице було чорне, а коли Остап відняв руки від його шиї, став віддих зі свистом протискатися крізь гортанку.