— Ми хочемо також випити. Чи не так, Шарль? — звернулася вона до свого партнера по танцях.
Шарль на знак згоди ствердно закивав головою. Власник кав'ярні вже вимикав світло. Нікому не хотілося розбігатися по домівках. Власне, парижанам по домівках, а гостям — у готель.
Нічний Париж зачаровував своєю неперевершеністю, аурою міста закоханих і дивовижним романтизмом. І при цьому всьому Миронович сказав:
— Париж має більше слави, а Київ — краси.
Ніхто йому не заперечив, і всі дружно налаштувалися ще й на нічну прогулянку по Парижу. Шарль, як істинний француз, пропонував просто пройтися по паризьких кабаре з їхньою витонченою вседозволеністю та ілюзією надмірних веселощів... Ніхто не відмовився. Може, саме тому, опинившись аж під ранок у люксовому номері готелю, Роксана впала каменем на подушку і мовила:
— Пробач, мій маленький. Сьогодні ти отримуєш від мене звільнення на кілька годин, — і заснула.
XXII
... В аеропорту Бориспіль "молодят" зустрічали два перших заступники Мироновича — довготелесий з пролисинами на видовженій голові трохи сутулий Оприско, опецькуватий рудий, аж червоний, Полівець та Едуард Шор з дебелою Адою. Адміністратор кімнат для віпперсон, який добре знав в обличчя Мироновича, вручивши квіти Роксані за дорученням Оприска, забрав молодят прямо з коридора-рукава літака, який з'єднував "Боїнг747" і блакитну кімнату для найвищих достойників держави. У блакитній кімнаті стояв легенько сервірований стіл — бутерброди з чорною і червоною ікрою, тонко нарізаний лимон у традиційному липовому меду за власним рецептом Роксани, дрібно наколоті на пластмасових мініатюрних шпагах і рапірах квадратики ананаса, дині, кавуна, сливи й сиру. Окремо на тарілочках лежали кількох видів оливки, а у фруктових вазах — виноград, яблука, груші, банани. Симпатична білявка Оксана, ім'я якої можна було прочитати на високих грудях під білою кофтинкою, де висів її бейджик, працівниця чи господарка блакитної кімнати піднесла прибулим шампанське у прозорих фужерах на високих кришталевих ніжках і залишила їх на самоті.
За щасливе приземлення, Вітольде Володимировичу! — на правах старшого за рангом серед зустрічаючих підійшов до Мироновича Оприско і почергово поцокався з усіма, починаючи з Роксани. Коли служниця поцікавилася вдруге, кому каву, кому чай — зелений, чорний, фруктовий, Ада взяла під руку Мироновича і відвела убік.
— Я приїхала, щоб на свої очі побачити, хто мене вдруге замінив? — нахилилась вона до вуха Вітольда.
— А хіба ти її ніколи не бачила по телевізору? — непідробно здивувався Вітольд.
— Євреї українського телебачення в Україні не дивляться, — відпарирувала йому Ада.
— А єврейки? — посміхнувся Вітольд.
— Тільки ті, які вийшли за українців заміж.
— Натяк зрозумів, — мовив Миронович. — І як вона тобі?
— Нічого. Смак маєш. Гарненька... Майже як я в молодості.
— Що значить "майже"? — перепитав Вітольд і пригубив шампанське.
— У мене фігурка тендітніша...
Вітольд зробив крок назад і критично зміряв з голови до ніг Аду. Перед ним стояла квадратна жінка, на тоненьких ніжках з напрочуд гарним лицем типу "Ані Лорак-молодша", і Вітольду здавалося, якби її підвісити горизонтально і на мить сховати ноги, ніхто не розібрав би — де висота, а де ширина цієї жінки. Тому він коротко сказав:
— Була!
— Що "була"? — перепитала Ада.
— Фігура трохи тонша була. Двадцять років тому в Ади Зільберман, — уточнив Вітольд.
— Але ти згадай, коли ми вибігали з аудиторій. Хіба не ти казав: "Адо, у твій бік увесь чоловічий факультет повертає голову"?
— Що було, то було, — погодився Вітольд і відійшов від Ади Зільберман-Шор.
Йому не хотілося далі вдаватися в спогади. Адже тут, окрім них двох, ніхто не знав, що між молодим юрфаківцем Мироновичем і майбутнім старшим економістом Адою Зільберман на третьому курсі розпочався досить-таки бурхливий роман. Едуард Шор того року з якихось причин узяв академвідпустку і його кохання потрапило до рук Мироновича.
У Вітольда були досить-таки серйозні наміри одружитися на Аді, на яку, до слова сказати, він ніколи не звертав уваги, поки цю увагу не спрямував йому сам Ед.
— Ти поглянь, яка красуня Ада! Яка у неї грація! Талія! Оси заздрять, — вихваляв він. — Коли вона йде з першої зміни, друга зміна зупиняється, повертає голови і дивиться їй услід. А коли йде друга зміна, то перша зупиняється і також дивиться вслід Аді.
Вітольд саме тоді й придивився до неї, хоч до цього ніколи не звертав уваги. Ада й справді належала до писаних красунь. Це був типовий єврейсько-український тип подолянки, серед яких інколи було важко розрізнити за зовнішністю, де євреї, а де українці. Це, очевидно, були наслідки довгого історично-спільного життя представників цих двох народів на подільських землях, або — наслідки взаємо-асиміляції. Молода Ада Зільберман йому й справді нагадувала нинішню українську співачку Ані Лорак. Може, саме тому, Мироновичу серед усіх молодих артисток найбільше до смаку саме Ані Лорак — копія третьокурсниці економічного факультету Ади Зільберман. Незважаючи на дружбу з Едом, Вітольд поклав собі скористатися академвідпусткою Шора і одружитися з Адою. Того року вона й завагітніла, але Миронович категорично виступив проти дитини під час навчання. Ада, яка в нього закохалася не на жарт, послухалась. Вітольд її посадив у таксі і вони помчали кудись на Поділ, здається, на вулицю Хорива, де жила знайома акушерка. Там пізнього вечора таємно й зробили Аді аборт за 40 радянських карбованців.
Заплативши акушерці гонорар, Миронович запевнив Аду, що він з нею одружиться. Потім її відправили, як відправляли усіх студентів, у колгосп на збирання картоплі, помідорів, огірків, десь-таки в ту ж Вінницьку область. Ближче до дому Ади. Миронович через тиждень, другий відчув, що тижні йому здаються роками і він без Ади не може жити. Як не може з нею й одружитися, не запитавши дозволу матері.
Миронович, не відправляючи листа, поїхав на рідне Полісся. Мати не заперечувала в принципі проти одруження сина, але її спочатку стурбувало одне: Ада не киянка і він, Вітольд, не зможе залишитися в столиці, не маючи столичної прописки.
— Вона гарна, — сказала мати. — Але невже в Києві немає гарних киянок, щоб брати заміж цю містечкову красуню? Як їх хоч звати?
— Ада! — відповів Вітольд і чомусь і сам насторожився.
— Вона що, єврейка? — тепер насторожилась і мати.
— Так. И прізвище Зільберман.
Мати деякий час мовчала. Дивилась кудись у вікно. Вітольд бачив, як на вершину сосни сів чорний ворон. Каркнув. Потім ще раз каркнув, витер об гілку сосни дзьоба, відштовхнувся від неї і полетів.
— Я тобі, сину, не збираюсь вибирати наречену, а собі — невістку. Але в нашому роду євреїв не було.
— А яка різниця? Ми всі інтернаціоналісти, — з комсомольським запалом обурився Вітольд.
— Це правда, — мовила спокійно сільська вчителька. — Інтернаціоналісти. Від цих інтернаціоналістів найбільше й постраждала наша сім'я, сину. У тридцять третьому році всіх моїх сестер і братів, а твоїх тіток і дядьків — виморили голодом кагановичі.
— Система сталінська виморила.
— А хто цю систему на нашу землю приніс? Євреї: леніни, крупські, свердлови, троцькі, каменєви, зінов'єви, тухачевські, кагановичі...
— Але, мамо...
— Дослухай, синку. У тридцять сьомому році комісар Зільберман розстріляв твого дідуся тільки за те, що він мав пасіку, добру хату і золоті руки на своїй землі. У сорок сьомому, рівно через десять років, згноїли у сибірських снігах твого батька. І теж тільки за те, що його люди села обрали старостою під час окупації. Він рятував українців і євреїв у наших поліських лісах, допомагав партизанам, чим міг. Яка йому за це дяка? Смерч чи енкаведе, як їх там, взяли його одразу, як тільки червоні війська увійшли в наше село, і без слідства засудили на двадцять п'ять років.
— Але ж там були не самі євреї.
— Так, там була і наша прислужницька сволота, жорстока кацапня. Але найбільше серед енкаведе було євреїв. Вони постворювали "Торгсини". Вони вибирали у нас усе, що їм ніколи не належало, аби якщо не згноїти нас, то перетворити у своїх рабів на нашій, не своїй землі...
Вітольд витяг з нагрудної кишені листа до Ади, в якому черговий раз їй освідчувався, а цього разу вже й просив руки, і розірвав навпіл, підвівся й викинув у грубку.
— Матимеш на підпал дров.
— Що це?
— Лист до Ади, — відповів він і вийшов на вулицю.
Краєм ока Вітольд помітив, як мати полізла в квадратне чорне черево грубки і витягла звідти білий розірваний навпіл аркуш. Він уявив, що вона його розіклала на своєму письмовому столі, де розкладала учнівські зошити, і тепер, не соромлячись, читає. Вітольд не повернувся до хати, хоча хотілося забігти і вирвати розірваний лист з рук матері-вчительки, яка собі дозволила таку безтактовність — читати чужі листи. Він сів під грушею і дивився на дерева, зелень, квіти, і все це йому здалося сьогодні не таким гарним, як завжди. На стовбури двох сосен, якраз напроти нього, сіли два грайливих дятли. Вони, судячи з усього, були ситі і молоді. Бо їх не цікавив харч. Вони навіть не довбали своїми міцними дзьобами сосон. Просто перелітали з одного місця стовбура на другий, перегукувалися по-своєму і знову сідали, незважаючи на близьку присутність посмутнілого Мироновича.
"Тепер цю таїну тільки він та Ада так і віднесуть з собою в могилу. Ед ніколи не дізнається, через кого у нього немає дітей", — міркував про себе Вітольд, милуючись чудовою автострадою між Борисполем і Києвом.
Вони виїхали на Петровську алею і вигулькнули одразу на Хрещатику. Вітольд згадав, як він зустрічав свого колегу по посаді з Об'єднаних Еміратів. Вони тоді також їхали з Бориспільського летовища Петровською алеєю і раптом з'явилися у центрі міста, на Хрещатику, перетнувши вулицю Грушевського.
— Що це за місто? — запитав гість.
— Уже Київ. Його центральна вулиця Хрещатик.
— О, місто-сад, — мовив араб. — Дуже гарно.
Тепер Вітольд дивився на новобудови, на цілі лисини на схилах Дніпра, які очищали для майданчиків під нові забудови для таких, як він, олігархів і високопоставлених державних чинуш, що, як народ каже, понакрадали грошей у часи розбудови молодої держави, ловлячи свою золоту рибку у каламутній воді беззаконня.
— Треба з цим кінчати! — намагаючись заглушити шум шин від бруківки, майже крикнув Миронович.
— З чим саме, Вітольде Володимировичу? — витягся в трубочку Оприско.
— З цією вирубкою лісу на схилах Дніпра.
— Цілком з вами згодний.
— І я підтримую.