Виявляється, у нього ціла валіза ідей. Хоча це й не дивно, на відміну від нас, він закінчив кораблебудівний технікум і щодня ремонтує кораблі. Усіх типів і моделей. Вже й зараз Вілен разом зі своїми хлопцями виготовив для моделі кілька деталей, які самі ми виготовити не змогли. До того ж, він познайомив мене і вчителя фізики з інженером, який добре знається на судновій автоматиці. Отож тепер ми маємо свого консультанта з автоматики та електроніки, без якої наша діюча модель обійтися не може.
Одне слово, я вдячний Женьці за те, що вона зуміла якось помирити клас із новим вожатим та ще й познайомити з ним мене особисто. Хоча Віленові користі від цього знайомства буде небагато, зате для мене і для всього нашого гуртка воно просто неоціненне.
— Ну, що, брате-технократе, сподобалося у нас на заводі? — запитав він, коли, вже вийшовши зі станції юних техніків, ми подалися до найближчого кафе "Морозиво".
— Ніколи не доводилося бачити корабель таким, яким він є насправді. Щоб нижче ватерлінії.
— Отож. Тільки зазирнувши за ватерлінію, обстеживши трюми, днище, можна з певністю сказати: здатний корабель пройти океан чи ні. Тільки тоді можна визначити ступінь його живучості, — філософськи зауважив вожатий, ставлячи на стіл дві порції шоколадного морозива. — Безліч людей забуває про це. Милуються білою надбудовою та капітанським містком. Ніби в цьому суть корабля. До речі, як там поживають Жорка Глудов і вся його "пупо-еліта"?
— Звідки ви знаєте про "пупо-еліту"?
— Розвідка працює, — загадково всміхнувся Вілен. — Чесно кажучи, я уважно стежив за ними під час екскурсії на завод і під час останніх наших зустрічей у класі. Граються хлопці й дівчатка в "аристократів духу". Хоча насправді духу в них ні на копійку. Мені багато доводилося зустрічати таких. І в технікумі, і на заводі, навіть в армії. Нічого не вдієш. А між вами панує "Столітня війна"? — всміхнувся він. — Правильно: не можна дозволити якійсь групці збивати клас на манірничання.
"Столітня війна..." Цю фразу я чув тільки від Гайдученко. Отже, виклала всі таємниці "Бургундського двору" теж вона. А може, так і треба? Вожатий повинен знати, що там у нас діється.
— Ні, війни вже нема.
— Невже здалися?
— Ніхто не здався. Ні переможців, ні переможених. Але й війни теж.
— Отже, тимчасове перемир'я, — підсумував бригадир. — Напевне, відчули, що у вас нарешті створився колектив. Така "пупо-еліта" одразу відчуває це, і вже не так нахабніє. Ти не пробував запросити цього Жорку Глудова на станцію юних техніків?
— Не піде він. Потрібні йому ці наші моделі.
— А ти все ж таки спробуй, запроси. Знаєш, таку людину іноді треба тільки заманити, а там, дивись, і зацікавиться. Я ж бачив: фотографувати він любить.
— Це його Женька вмовила. Фоторепортаж у стінгазеті. Заради слави старався.
— Гайдученко вмовила, — кивнув бригадир. — Вона дуже нагадує мені одне дівчисько з мого покоління. Ото був справжній хлоп'ячий отаман! — Вілен помовчав, покопирсався ложечкою в морозиві і раптом, скрушно похитавши головою, додав: — Недавно зустрів її. Випадково. Двоє дітей, родинне життя не склалося, суд, аліменти... Про інститут навіть покинула мріяти. На роботі... Та яка там може бути робота?! Ось так воно буває в житті, брате-технократе.
— З Женькою так не станеться, — твердо проказав я. А побачивши, що вожатий не збирається відповідати, додав уже твердіше: — У Женьки все складеться.
— В неї, мабуть... Все залежить від того, наскільки правильно кожен із нас визначить свою ватерлінію. І ступінь живучості.
Ця коротка розмова схвилювала мене. Ідучи додому, я весь час думав про Білена і ту жінку, доля якої склалася так нещасливо. (А може, не склалася й доля самого Білена? Саме через отого "хлоп'ячого" отамана?) І про Женьку. Про нас із нею. Останнім часом вона здається мені все ближчою і ріднішою. Сам не знаю, чому так. Але що буде з нами через кілька років? Як складуться наші долі після школи?! Чи не підведе нас "ватерлінія"? Якби ж то вдалося хоч на одну хвилинку зазирнути в майбутнє? Вгадати його, передбачити. Якби ж то!
Тільки-но я повернувся додому і взявся за уроки, як зателефонувала Женька.
— Ручку маєш? — запитала таким тоном, ніби йшлося про якусь неймовірну річ. І то без будь-якого вступу.
— Яку ручку?
— Якою всі нормальні люди пишуть.
— Вона в мене в руці.
— Тоді записуй. Двадцять два, тридцять шість, сорок вісім.
— Ну? Записав.
— Все. Подзвони. Негайно. — І поклала трубку.
Якийсь час мовчки вивчаю набір цифр. Вони здаються мені магічними. Що відкриється, якщо я наберу їх? Який сюрприз мене чекає?
Трубку підняли негайно. Голос літньої, втомленої жінки.
— Алло, слухаю вас. — Я мовчу. — Алло, ви, мабуть, помилилися?
Кладу трубку і знову дивлюся на папірець із записом телефону "Невже розіграла?"
Набираю ще раз. Шість цифр. Цього разу дуже уважно. А раптом справді помилився? Ні, той самий голос. Ввічливий, стомлений. І неначе знайомий. "Розіграла! Навіщо?! Відлупцювати б її, щоб знала, як відбирати час у ділової людини!"
Щойно я взявся за математику, як знову ожив телефон.
— Ну?
— Тобі що, робити нічого?
— Ти й досі не зателефонував?!
— Двічі. Відповідає якась жінка. Кого я мав покликати? Що сказати?
— Існує в світі щось таке, до чого ти здатний дійти власним розумом?! — обурюється Женька. — Все тобі треба розжувати й до рота покласти! Голос здався знайомим?
— Здався.
— Це ж Марія Захарівна!
— Марія Захарівна? А що треба було сказати?
— Отже, не дійшло, — безнадійно зітхнула Гайдученко. — 3 ким я зв'язалася?! Тоді думай. І не подумавши, не дзвони. Ні туди, ні мені.
Ще якусь мить дивлюся на занімілу трубку. Женька свою вже поклала. Махаю рукою і сідаю за задачку. Проте розв'язати її виявилося значно легше, ніж розгадати ребус Женьки. Що за жінка? Що за телефон? Оце її дурна звичка: нічого не пояснити, навіть не натякнути, при цьому ще й докоряти, що не здатний додуматися!
Втім, почекай... Марія Захарівна... Що в неї може бути? День народження? І треба провідати? А якщо не день?.. А День Перемоги вже був. То, може?.. Може, її нагородили якимось фронтовим орденом?! Який понад сорок років розшукував її?! А якщо не нагородили?
Минає година. Я все ще намагаюся вчити уроки, але "ребус Гайдученко" заважає зосередитися. Перебрав добрий десяток варіантів. Все марно. Гарантом... Евріка!
Я кидаюся до апарата і набираю номер Гайдученків. На радощах двічі помиляюся.
— У неї не було телефону! — випалюю в трубку, навіть не пересвідчившись, що підняла її Женька.
— Сам здогадався?
— їй провели телефон!
— Тільки не переконуй мене, що це ти сам! — виголошує свій черговий вирок Женька. — Ти на таке не здатний.
— Слово честі, сам, — наївно підтверджую я. Одначе Женька вже не приймає ніяких пояснень. — Це їй депутат допоміг. З яким поговорила Валентина Семенівна. Пригадуєш, ми просили її.
— Це було так давно.
— А тепер, уявляєш, яка ситуація: третій день у людини біля ліжка стоїть телефонний апарат, вона безмежно рада, а дзвонити їй нікому. Зовсім нікому. Ні вона не знає телефонів знайомих, ні знайомі не знають її номера. Та й не у всіх вони є, телефони. І знайомих у неї не так вже й багато. Я сама тільки сьогодні дізналася. І вже телефонувала їй тричі. І мама. І Зойка Золотенко.
— Ми ж так набриднемо їй.
— Потім набриднемо. Потім, через кілька днів. А поки що вона просто щаслива, коли їй телефонують. Давай домовимося так: завтра твоя черга зателефонувати. Потім Льончина, Лесина... Встановимо щоденне чергування. І кожен повинен поцікавитися, чи не потрібна якась допомога: роздобути ліки. Чи викликати лікаря. Сама вона чомусь соромиться викликати навіть "швидку допомогу". Каже: "Незручно відволікати людей від справи". Дивачка!
Мені одразу відлягає від серця. Кладу трубку і спокійно беруся за уроки. А пізно ввечері, вже лежачи в ліжку, обдумую свій завтрашній дзвінок до Марії Захарівни. Як було б добре, якби вона справді попросила чимось допомогти! Як мені хотілося зробити щось для цієї людини! Ради Женьки.
VI. Женька Гайдученко
1
На великій перерві до мене несподівано підійшла Аліса.
— Можна тебе на хвилинку? Нам треба поговорити.
Я насторожилася. Досі розмови з Алісою нам не вдавалися. Навіть з Майкою Токарчук мені вдалося кілька разів поговорити про те про се, і після цих розмов ми хоча й не стали подругами, проте неприязні все ж таки стало менше. Але Коронецька на розмови не піддавалася. Про що я не намагалася заговорити — стрільне очима, манірно прогугнявить: "А-бал-дєть" і погордо відійде.
— А ти впевнена, що поговорити треба саме зі мною? — про всяк випадок запитала я.
— Найкраще з тобою. Може, ти й не похвалиш, але принаймні не засмієш. Показати їх Жорці Глудову я не наважуся. Два місяці знущатиметься.
Тільки тепер я помітила в Аліси під пахвою товстий зошит. І перш ніж вона розкрила його, зрозуміла: вірші. Але не повірила собі.
— Невже пишеш? — вражено запитала її, беручи від неї зошит.
— Сама не знаю, як це сталося, — схвильовано проказала Аліса. — Ні, ти не подумай: ставати поетесою я не збираюся. Але навіщось же воно пишеться.
— От-от. Навіщось...
Ми читали її вірші всю велику перерву. І наступну. І потім ще після уроків, у парку навпроти школи.
— Слухай. Чому в тебе всі вірші про звірів і птахів: про чаплю, про пелікана, поні, зебру?
— А що, це погано... що про чаплю і пелікана? — розгублено запитала Аліса.
— Ні, чому ж... Просто дивно. Всі пишуть про кохання.
— Я знаю: про кохання. Так заведено. Але в мене чомусь не виходить.
— А ти спробуй ще і ще раз. Читай Пушкіна. Або Єсеніна. Так усім радять.
— Та ні, я не про те. Закохатись не виходить. Я вже пробувала. У мене було кілька кандидатів. Самі записки писали. Один навіть три листи надіслав. Але знаєш, усі вони якісь неромантичні. Ну, розумієш... Нічого цікавого в них нема. Й у кожного купа всіляких недоліків.
— Про недоліки — це ти вірно. Я теж це помітила. Тому й сказала собі: дружити з хлопцями — скільки завгодно. Але закохуватися — ніколи, ні в кого.
— Ні, закохатися я колись обов'язково закохаюсь. Але писатиму вірші тільки про птахів і звірів, на яких поети просто не звертають уваги.
— Про пелікана вірш удався. І про зебру теж. Про бенгальського тигра — трішечки гірше вийшло.