Нас звела доля, і мені потрібно було обирати: або смерть, або те огидне товаришування, на яке я й погодився. Той чоловік так ніколи й не дізнався, що товаришував із євреєм. Одне слово, той череп лежав біля глиняної фігурки гірського козла – пан Ерік у вільний час захоплювався гончарним ділом і зліпив його сам. Козел мав дуже маленькі гострі ріжки, глибокі й наче порожні очниці, дуже кудлату довгу бороду й, даруйте за анатомічні подробиці змалювання, збуджений статевий орган жаских, просто велетенських розмірів" (с. 144).
А ось ще одна історія з життя Янсона, яку він оповідає слідчому: "Уявіть-но, пан Фрідріх був завжди бездоганно вдягнений, од нього на десять метрів пахло дорогим французьким одеколоном, він любив вишукані страви й розваги, мав безліч коханок, а зовсім поряд, за кілька метрів од його помешкання, до викопаного в кам'янистій землі рову звозили й скидали тіла вбитих і напівживих людей, а потому – засипали їх землею. Господи, вони ретельно пересівали навіть попіл од спалених людей, щоб іще щось знайти: золоту коронку, кільчик, шпильку для волосся. Ви ніколи не бачили, як горить на людській голові волосся, ні, навіть не в мертвого, а в живого? Ви ніколи не бачили, як у розчавлений кирзовими чобітьми рот засипають землю? Ви заперечливо хитаєте головою? Вам, напевно, бридко й страшно? Мені теж. Але з цим я й досі живу. Я зберіг у своєму серці місце й для цього жаху" (с. 180-181).
Янсон не розуміє, як він таке пережив, але розповідає слідчому жахливі історії зі свого життя. Ось одна з них про німецьких солдатів: "Уявіть лишень, вони полюбляли розважатися – жорстоко і жахливо! Найвищі чини, од яких залежало життя багатьох людей! Десь у Німеччині на них чекали дружини й діти. Вони регулярно листувалися, вітаючи одне одного зі святами, а ввечері… Проти ночі ті виховані та інтелігентні військові, які до війни вивчали теологію або філософію десь у Марбурзі чи Мюнхені, які напам'ять цитували уривки з творів Брентано й Горація, хапали на вулицях молодих жінок, тягнули їх у якісь таємні помешкання й ґвалтували всі по черзі, а потім, оскаженіло ламаючи стільці об підлогу й вириваючи з них ніжки, ґвалтували вже ними, аж поки той шмат кривавого м'яса, що був колись жінкою, не затихав уже назавжди, а якщо ж іще дихав, то ті звірі дуже спокійно – рука не тріпнеться! – перетинали бідолашній горло гострим ножем… Вони, – я кажу – вони, тому що сам ніколи не належав до тих збоченців-різників! – ті військові шукали в натовпах, у крамницях, у громадських парках матерів, які годували грудьми своїх немовлят, і теж хапали тих нещасних і тягнули туди, де ще вчора катували якусь бідолашну… Убивши дитину, але так, щоб її мати сама бачила, як це відбувається, – ті падлюки в нападі шалу навіть отримували з того якусь естетичну насолоду. Вони здирали із жінки одяг і смоктали з її розтерзаних грудей молоко, кусаючи до крові пиптики. Вони гризли їх, як собаки!" (с. 250).
З Янсона, мабуть, вийшов би непоганий вчитель. Він багато знав і міг це передати потенційним учням. Ось уривок його розмови із сестрою Беатою:
"– Наприклад, німецьке місто Фрайбург зазнало провокаційних бомбувань. Наказ на те віддав горезвісний генерал Каммгубер. Та людина була здатна до різноманітних авантюр, які преспокійно намагалась утілити в життя. До речі, уже по війні він був якимось міністром у ФРН.
– Але навіщо він так чинив? Я не можу зрозуміти…
– Щоб мати добрий привід для руйнування й знищення з повітря мирних міст поза межами Німеччини" (с.119).
Мабуть, це важко пояснити пересічній людині, але Янсон відчуває насолоду від перебування у в'язниці. І зовсім несподівано його роздуми переростають в оду коханню: "Бозна-чому виникає навіть безмежна радість душі, радість, на яку вона, та мертва душа, тільки здатна. Усі мої думки були як уламки розбитого глечика чи як ложка солодкої рідини, яку використовують для причастя, – усе це мало бути кращим за те, що повинно бути гіршим. Жоден чернець не може похвалитися, що він чистий, ніби скло, і не має гріха: гріх був уже в тому, що він, той чернець, корився природі та іноді таємно від усіх мріяв про жінку, подумки роздягаючи її і поглинаючи очима. Тому й велика любов може перетворитися на шалену ненависть – так, на жаль, теж буває, а до того ж – доволі часто. І все це не вигадки літнього чоловіка, якому б, здавалося, кохання вже не надто цікаве, але мене ще й досі хвилює його сутність, таємниця і насолода, бо в молоді літа, ох, я був іще той паливода!" (с. 140).
3
Упродовж роману ми спостерігаємо за процесом переродження слідчого. Він бачив багатьох злочинців, яких йому було не шкода кидати за грати. Випадок з Асаром Янсоном – унікальний. "Знаю, що тільки одиниці у вашому віці зважуються на злочин, – каже страж порядку, – але, зважившись, так і не знаходять у собі сил визнати власну провину. Ви ж визнаєте, і це гаразд. Маю підозру, що ви людина напрочуд суперечливої і трагічної долі" (с.29).
Янсон торжествує! Він схилив пана слідчого до відвертості. І сам собі дає клятву, що скільки йому стане сил, схилятиме ще.
Спочатку слідчий розповідає Янсону, що його дружина молодша від нього на десять років, і йому навіть страшно про це думати. Асар, як досвідчений психолог, не тисне на нього і просто задає риторичне запитання, яке не потребує відповіді: "Ви, напевно, боїтеся старіння й занепаду як фізіологічного процесу, думками намагаючись зупинити час?". Натомість для нього стає головнішим зрозуміти, навіщо слідчий обрав саме цю роботу, а не іншу. І він отримує бажану відповідь, що йому просто потрібно було кудись себе діти, і тому він потрапив сюди, хоча міг би, напевно, опинитись і на місці Янсона.
Янсонові вдається влізти в душу слідчому, і той, наприклад, зізнається в такому: "А ще я не можу перебороти в собі бридкості цілувати руку чоловіка, навіть духовної особи, – це межа, якої я ніколи не перетну" (с.104). Ніби дуже близькій людині, слідчий каже Янсону: "Я не можу бути задоволеним самим собою, оскільки відчуваю власну зайвість, жалюгідну ницу непотрібність: це тільки зовні я, може, Господи, удаю із себе врівноважену спокійну людину, але ви не можете собі навіть уявити, яка внутрішня борня керує мною – давно, так, я це відчуваю давно" (с.104). І, нарешті, слідчий розповідає Янсону, що дружина зрадила йому.
Слідчий фактично іде на злочин, виправдовуючи Янсона: "… пан слідчий намагався переконати мене у зворотному: буцімто пожежа сталася не з моєї вини, а з вини тієї жінки, якої вже немає, а я був лише свідком, і край. Ні, я не був свідком, я був злочинцем і не приховую того: я дав справжню волю вогню, і він все зробив за мене власними руками" (с. 126). Але слідчий наполягає: "До того ж, зважаючи на ваш вік, цю справу можна швидко закрити. Наприклад, через брак доказів. Складу злочину, так би мовити, у вашій справі не було знайдено" (с. 126).
4
Марта стала заручницею Янсона, а він – її заручником. Вона кохає його, але він не відповідає їй взаємністю. Головний герой відмовляється від сексу з нею, і це ще більше пригнічує Марту. "Асаре, – каже вона, – я не можу так жити, як живу, моє існування схоже на життя цієї черепахи, для котрої сон – це найважливіший чинник, а я не можу спати, відчуваючи несправедливість, ницість і бридкість світу. Але я цілковито безсила щось зробити, і від того мені страшно й боляче. Асаре, я відчуваю, як липкий крижаний жах міцно тримає мене у своїх лабетах, гострим списом штрикає кожну клітинку мого тіла, і я не знаю, як пережити цю лиху напасть. Що далі маю робити – я, вибач, просто не знаю…" (с.69).
Янсон намагається зрозуміти Марту, але йому це не вдається: "Ось Марта дивиться крізь мене, а я бачу невгамовну стихію її очей, її мрійно-журливий вигляд, її разючимй надлам брови. Ця жінка є складовою частиною цього занадто сучасного, бурхливого, наелектризованого почуттями світу, і я не розумію її, хоч і намагаюся це зробити. У моїх судинах рухається шалена ріка крові – повільно, але неспинно; жили чують її численними паростками білих нервів – цим трояндовим цвітінням душі, а смак солонуватої рідини, що є кров'ю, тисне зсередини, наповнюючи собою густу слину, щоб мати можливість будь-якої хвилини вирватися назовні, – давньогрецькі амфори зберігають не тільки запах олії, але й терпкий присмак часу, а ще, може, і тінь ластівки…" (с.101).
Коли нав'язливе кохання Марти стає нестерпним, Янсон стає відвертим з нею, як ніколи: "Але я давно вже збагнув, що не кохаю тебе, розумієш? Ти мені цікава як друг, вибач, але це – сута правда, і через це я ніколи не зможу переступити, адже вельми ображу тебе, як ображаю тепер, коли намагаюся виправдатися" (с. 139).
Янсон відчував у собі "здібності бути інженером жіночої душі" (с. 150), але лише не з Мартою. Вони живуть у чужому будинку, сплять у різних кімнатах, змушені пояснювати господині, що є братом і сестрою. Янсон соромиться роздягнутися перед Мартою, хоча та його до цього спонукає.
Їм краще не розмовляти, бо будь-які діалоги приводять до образ:
"– Асаре, ти нагадуєш мені ченця.
– Навіщо ми прийшли сюди, Марто?
– Я хотіла тебе розважити, та бачу, що тільки ще більше зажурила.
– Марто, чому ти така?
– Яка, Асаре? Розбещена?
– Ні. Божевільна.
Я сором'язливо всміхнувся. І з величезним жахом чекав на її слова.
– Ні, ліпше скажи, що я – звичайна міська хвойда, яка з радістю ляже під будь-кого!
– Я не хотів тебе образити, вибач" (с.152).
У Марту закохуються інші чоловіки. Одного з них Янсон жорстоко б'є, від чого той гине. З пастором Ансісом так не поступиш, та й кохання у нього таємне, невидиме.
Янсон розмірковує про те, що навряд чи Марта кохала його: "Марта, яка повільно ставала осоружною мені, яка бачила в мені тільки самця, а не людину. Я бажаю бути людиною, а не самцем!" (с.221).
У Янсона було багато коханок, і Марта здогадувалася про це. Але, здається, пристрасті лише на недовгий час могли задовольнити його. Проте життя без кохання перетворювалося на суцільну муку. Можливо, лише жінка на ім'я Расма залишила глибокий слід у його житті, але вона виїхала до Німеччини, і він назавжди втратив її слід. А ще жінка на ім'я Ліліан запам'яталась Янсонові.
Янсон хоче втекти від Марти, але завжди повертається до неї: "Я розмірковую: Марто, ти, як то кажуть французи, — la femme fatale, ти моя згуба, яка має хижацькі звички й підступні маневри, щоб цілковито заволодіти чоловічою душею! Марто, навіщо ж тобі це: моя покора, моя таємниця, моя ганьба?..