За півтора століття ботокудська філософія галицької інтелігенції не змінилася. Філософія Ботокуда "П'ємонту в П'ємонті", як шашіль, роз'їдає сутність незалежності України. А ми? Ми спимо блаженним сном пересічного ботокуда, і нові драгоманови радять новим франкам "не виносити сміття з хати".
СОБАЧЕ СЕРЦЕ
Іван Франко. Панталаха. 1889
Ключ до розуміння повісті "Панталаха" дав сам Іван Франко:
"Жорстокі часи та обставини плодили жорстоких людей. Та наскільки всі ті жорстокості тепер уже tempi passati (минулі часи – лат.), сумна та страшна казка, а не дійсність? Сього я не беруся рішати, та події остатніх днів, бунт в'язнів у Бригідках і те, що про його причини дійшло до прилюдної відомості, свідчить, що давнє лихо не зовсім іще минуло. І не минеться без основної реформи самого розуміння того, чим є злочин із соціологічного та психологічного погляду і чим повинна бути кара. Сучасна наука загарливо працює над сею реформою, та поки наука копає свої глибокі міни, стара рутина господарює собі по-давньому, топчучи людські душі та гасячи остатні іскри чоловіцтва там, де в інтересі суспільності й людяності було б піддержати їх та роздути в ясне полум'я" ("Панталаха і інші оповідання", Львів, 1902, с.V-VI).
У центрі розповіді – сумна й трагічна доля життя і смерті Панталахи. Здається, вже саме прізвище спонукає людину до невдач. Таким і виявився Панталаха. Злодійство стало його другою натурою. Потрапляння до в'язниці він вважає випадковістю і думає, що як вийде на волю, то вже ніколи його не впіймають. Думка про те, щоби змінити "професію", ніколи більше не красти, навіть не приходить йому до голови.
Широкими мазками Іван Франко змальовує постать Панталахи:
"Се був мужчина середнього росту, підсадкуватий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундир, себто в куртку з грубого сивого сукна, в такі ж шаровари, і з такою ж шапкою в руці. На ногах мав арештантські, великі та безугарні деревляники. Лице було обголене і зеленкувато-жовте "від тюремних мурів", волосся на голові коротко обстрижене. Була се звичайна "злодійська, кримінальна" фігура. Лише в невеликих чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енергії, впертості та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних речей оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав напівіронічний, напівжартівливий, гумористичний усміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвір'ї п'ятдесятьох київ".
Даремно Панталаху намагався приструнити директор в'язниці. Заклики до совісті не справляли враження на злодія. Навіть погроза, що якщо Панталаха втікатиме з в'язниці, то його пристрелять, як пса, не справляють на нього великого враження: "Знаю се віддавна, — мовив спокійно Панталаха".
Смерть Панталахи, не підозрюючи про це, прискорив ключник Спориш. Спочатку він дивується, як арештант міг витримати п'ятдесят буків, а потім, услід за директором в'язниці, намагається перевиховати Панталаху:
"— Ей, Панталаха, Панталаха!" — з щирим жалем мовив ключник. – Чи ти не боїшся Бога отак марнувати свій вік та свої сили? Дав тобі Бог здоровлє, дав тобі талант у руках, що, що очима побачиш, те руками зробиш, а ти пустився на крадіж, замість спокійно на хліб робити та Бога хвалити!".
Звісно, слова ключника аж ніяк не могли вплинути на сумління Панталахи.
Такими ж широкими мазками Іван Франко змальовує постать Спориша:
"Се був одинокий тюремний ключник, у якім отся "собача служба" не вигасила до решти людського чуття. Острий у сповнюванні своїх обов'язків, поза їх обсягом був людяний, м'який і лагідний, як дитина, вмів бачити в арештанті чоловіка, рівного з ним, не раз зіпсованого, але частіше нещасливого. Арештанти не любили його за те, бо для них не був поблажливий, бо його не можна було підкупити, аби глядів крізь пальці на їх нічні пиятики та гри в карти, уряджувані в казнях. Коли мав нічну інспекцію, мусили всі спати в порядку; ані горівки в пухирі не приніс і крізь візитирку при помочі тростинової рурки не вілляв, ані картяної гри при свічці за заслоненою візитиркою не стерпів. Та зате, коли інші ключники та стражники, може, для замаскування своєї потаємної поблажливості, за яку арештанти мусили їм добре оплачуватися, прилюдно при властях поводилися з арештантами, як із собаками, били їх у лице і не озивалися до них інакше, як "ти, псе, злодюго!", то ключник Спориш поводився завсігди лагідно й людяно, а коли на якого арештанта найшла туга за свободою, він і потішив його, і лист додому написав, і відомість від свояків приніс, коли директор не допустив їх самих бачитися з в'язнем. "Спориш у службі собака, а поза службою чоловік", – такий був загальний суд арештантів про сього ключника. Тим-то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто багато нагоди входити з ним у колізії в часі службових годин, а натомість його людяні прикмети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всі знали, що Споришеві можна довіритись, що в разі чого він найгарячіше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором й найлагідніше судить усякі дрібні проступки против острого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його остро пильнує".
Попри те, саме Панталаха зрозумів сутність Спориша. Він каже йому: "Скажи краще: коли раз нанявся за пса, то мушу бути псом від ніг до голови. Йди, йди, знаю я тебе! Я думав, що ти хоч у песій службі, а таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя ліберія, але що в тобі також песє серце!".
Ці слова в тій чи іншій інтерпретації тричі звучать у повісті, підкреслюючи їх важливість для розуміння не лише ключника, але насамперед Панталахи, який готовий за волю життя віддати, аби не мати собачого серця.
Саме любов до волі, врешті-решт, і призводить до трагедії. Через Спориша приятелі передають Панталасі ринського. В монеті була захована пилочка. Здавалося, шлях на волю відкритий. Проте не все пішло так, як задумав Панталаха. Йому не вдається втекти, і він трагічно гине. Перед смертю він каже Споришу: "– Слухай, пане ключнику, – мовив Панталаха, все ще на краєчку даху, але підвівшися на коліна. – Бачив ти коли, як хлопці на сильце зловлять жовтогрудку, принесуть її до хати й пустять? Що вона робить? Летить що має сили до вікна і – грим грудьми до шибки. Що вона тому винна, що шибка твердша від її грудей? Упаде майже без духу, полежить, відпочине, але скоро лише прийде троха до себе, зараз зривається наново, облетить довкола хату та й знов – грим до вікна. І так раз за разом, поки або сама не згине, або шибки не виб'є. Знаєш що, пане ключнику! Піди лише та скажи тій жовтогрудці своє премудре слово: час би вже раз мати розум!".
Смерть Панталахи не минула безслідно для Спориша. Він сходить з розуму і теж вмирає.
Іван Франко небагатослівно передає цю трагічну історію. Тим більш правдоподібною вона виглядає. Якщо взяти філософський аспект повісті "Панталаха", то бачимо, що чимало проблем, описаних Франком, не розв'язані і в нинішній пенітенціарній системі. Письменникові вдалося гостро в художній формі описати не просто чергову трагічну історію, а й поставити питання, на які й досі нема відповідей…
ЗУСТРІЧ СЕБЕ КОЛИШНЬОГО З СОБОЮ ТЕПЕРІШНІМ
Іван Франко. Хома з серцем і Хома без серця
Це один із хрестоматійних творів Івана Франка. Для розуміння постаті письменника він дає більше, ніж інші його романи та повісті, оповідання чи вірші. Та й, можливо, в працях літературознавців ми не знайдемо того, про що пише Іван Франко.
В образах Хоми з серцем і Хоми без серця Іван Франко показав сам себе. Не часто в літературі ми знайдемо такий факт, що обидва герої фактично є втіленням одного і того ж персонажу. Зараз не будемо вдаватися в політичні реалії того часу, еволюцію Франка від соціаліста до націоналіста, крах його ілюзій щодо вільної України. Нас цікавить, власне, літературний аспект цієї невеличкої повісті.
Іван Франко дошкульно й самокритично описує внутрішній світ Хоми з серцем і Хоми без серця, тобто самого себе в різні періоди свого життя. Зустріч себе колишнього з собою теперішнім – це взагалі геніальний хід у літературі й не кожному письменникові до снаги. І хоча мова здебільшого йде про політику, бо Іван Франко, крім усього іншого, був і політиком і навіть відомим політичним діячем, організатором й активним учасником політичних партій, — все ж ми розуміємо людську трагедію письменника, який десятиліття свого життя витратив на ілюзії.
Рекомендую "Хому з серцем і Хому без серця" всім щирим українцям, а також письменникам, які шукають нових підходів у власній творчості.
НАЇВНІСТЬ КОМЕДІЇ ЧЕРЕЗ ГОСТРУ САТИРУ
Іван Франко. Рябина
Що відчуває письменник, коли за життя не друкують його творів? Про це ми можемо лише здогадуватись.
За життя Івана Франка його п'єса "Рябина" так і не була надрукована. Аби поставити її в театрі, йому довелося написати другий варіант, але й він не задовольнив цензорів: занадто прозорими були натяки Франка на діючу систему влади.
Якщо коротко, то в "Рябині" йдеться про те, як громада змушує війта, який перестав їй служити, зректися своєї посади та ще й віддати незаконно забрану землю.
"Рябина" зазначена як комедія, хоча насправді мова йде про гостру сатиру. Якщо в першому варіанті п'єси головну роль у "виправленні" Рябини (це прізвище війта) відіграла його дружина, оголосивши, а вслід за нею і все село, бойкот чоловікові, то в другому варіанті її взагалі нема серед дійових осіб, а ця роль переходить до доньки.
Іван Франко, звісно, відчував наївність свого прагнення "перевиховати" Рябину, тому й приховував усе за буцімто комедійним розвитком сюжету. Але війт, писар і корчмар діяли в рамках системи влади, яку годі було побороти, служили не громаді, а тим окремим панкам, які стояли над ними, не забуваючи, звісно, й собі урвати дещицю. Тому саме "перевиховання" війта виглядало штучним. Радше Франко показав, як би мало бути, аби війт служив громаді, а не те, що відбувалося насправді в тодішніх селах Галичини.
Громада протистоїть свавіллю влади, але вона безсила навести лад навіть у своєму селі. Війт, якого обрали, врешті-решт, скочується до банального прагнення нажитися за рахунок громади.