Його стихією були філософські твори великих мислителів та історичні романи. В перервах між читанням він поїдав чимало їжі, так що вдень до неї майже не доторкався.
Революція була протипоказана його способу життя. Спробуй виспатися в революцію! Всі збуджені, імітують бурхливу діяльність, хоча все не вартує й виїденого яйця.
Мабуть,єдиний, хто міг би зрозуміти його серед оцієї компанії, куди він затесався, був Микола Мацьків. Всі, хто входив до Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини і не належав до неї, але вважав за потрібне саме цього дня з'явитися на засіданні, були занадто стурбовані власними історичними постатями, аби зважати на філософські кпини якогось там Любомира Бойка. А він теж не надто рахувався з їхньою гідністю, аби вголос не висловити думку про них, з якої випливало, як глибоко він їх зневажає.
Побачивши здалеку Мацьківа, головний дрогославець, як жартома і всерйоз називали Бойка, замахав йому двома руками, показуючи на місце поруч. Микола закивав головою: мовляв, бачу; але ще затримувався, бо ручкався з присутніми. Нарешті він вмостився біля Бойка і, блаженствуючи від випитого з Федурком, мовчки, із саркастичною усмішкою на губах, насолоджувався глибокими філософськими думками місцевого гостряка-самоука.
— Подивіться на цих плебеїв, пане Миколо, — поволі входив у свою стихію Любомир Васильович. — Вони вважають, що творять історію, а їхня метушня ввійде хіба що в нікчемні книжечки Ромка Хробака. Аби потім їхні внуки сказали: о, і мій дідо був там! Хоча ліпше, якби його там не було, а займався б розведенням бджіл чи збиранням сірникових етикеток.
Любомир Бойко не зважав на те, що його можуть почути. Власне, він і розраховував на те, аби його слова дійшли до цих людей. Десь у глибині душі головний дрогославець сподівався на неадекватну реакцію з їхнього боку, щоби знову блиснути власною відточеною думкою. Але, навчені гірким досвідом, жертви Бойка вважали за краще відмовчатися, дати йому виговоритися, ніж бути накритими з головою його другою, а то й третьою словесною хвилею. Лише наївні могли зважитися на те, аби щось заперечити Бойку, а коли здуру йшли на це, то потім чималий шмат життя жалкували, чому Бог у той момент відібрав у них останні крихти розуму.
До зали ввійшла Уляна Гриньків, голова Союзу українок Дрогославщини.
— О, ще одна політична курвега, — прокоментував Бойко. – Пане Миколо, повірте, що в своєму житті нічого, крім олівця, вона не тримала.
Це було сказано серйозно, але Мацьків зайшовся нестримним реготом, аж на нього стали звертати увагу. Головний дрогославець став доводити редактору, що це саме так, аби його слова не були витлумачені невірно.
Коли ж погляди Гриньків і Бойка зійшлися, то, здавалося, що нема на світі кращих друзів, ніж ці двоє. Любомир Васильович аж піднявся з місця і зі щирою усмішкою землянина, який щойно напакостив, привітав Уляну Ярославівну, а та відповіла йому взаємністю, хоча уважний погляд помітив би в її очах колюче-байдужу холодність до всіх, хто тут знаходився.
Підійшовши до Бойка, Гриньків, не полишаючи усмішки, іронічно сказала:
— Любомире, я ж знаю, які бздури ти про мене говориш. Я вже давно всерйоз це не сприймаю – як і тебе, так що можеш не старатись. А пан Микола – розумний чоловік аби повірити тобі.
Вона показала йому спину, даючи зрозуміти, що на сьогодні розмова між ними закінчена, так що Бойкові довелося виправдовуватися перед Мацьківим:
— Які ж це бздури? Про це всі знають.
Потрохи помаранчевий гул вщух, і Нестор Гнатів, голова Координаційної ради, розпочав засідання. Він говорив патетично і про важливі речі, але вже на третьому реченні промови Бойка знудило, і він став коментувати слова голови, називаючи виступаючого Нестором-літописцем, а це знову викликало приступи сміху в Миколи. Мацьків, однак, розумів, що справа не стільки в гострих коментарях Любомира Васильовича (хоча ці коментарі, дійсно, були гострими), скільки у випитій з Костиком Федурком горілці. Він хотів стримати себе, бо відчував, що його поведінку можуть не так витлумачити ці люди, які наділи на себе маску революційності, але нічого не міг із собою вдіяти. Якби ще Бойко мовчав – можливо, впорався би, але змусити закрити рот головного дрогославця було неможливо.
Зрештою, увірвався терпець й у самого Нестора Гнатіва, бо Любомир Бойко заважав йому читати геніальну промову, над якою він працював півночі й сьогодні мало не цілісінький день:
— Пане Любомире, якщо ви не поважаєте мене, то поважайте членів ради, на яку вас запросили.
— Я сам прийшов, — миттєво відреагував Бойко, — і мені ваше запрошення до файки. До речі, у раді я маю такий самий голос, як і ви.
— Мало того, що ви самі не слухаєте, — Гнатів ніби й не чув Бойка, — то ще заважаєте слухати нашому редакторові газети, який, до речі, вперше завітав на наше зібрання.
Миколі здалося, що останні слова були сказані з іронією. Він готовий був вибухнути промовою, що, мовляв, добре робив, не ходячи на ці нудні засідання, від яких плювалися кореспонденти газети, а з нього, редактора, сходило сім потів, поки він доводив до ладу написане його людьми, аби надати всьому божеський вид. Промова вже народжувалася в ньому, алкоголь ось-ось – і виштовхнув би її назовні. Але його врятував Бойко, бо не знати, які б наслідки це мало для подальшої кар'єри Мацьківа, адже доля Миколи залежала і від таких людей, як у цій раді.
Любомир Васильович рвучко підвівся, ніби Микола був його рідним сином (за роками співпадало), якого треба було захистити:
— І добре робив, що не ходив! Зібралися тут, розумієте, старі пердуни і вчать молодь, як треба жити!
— Пане Любомире, прошу добирати слів! – Нестор Гнатів кипів, але слова Бойка вцілили в "десятку", бо члени ради вже давно хотіли переобрати найстаршого серед них голову, який керував ними добрих п'ятнадцять років, але все якось так виходило по-українськи: пересваряться між собою, а Гнатів знову випливає нагору.
— Ющенко усе вже сказав до вас, — не вгамовувався Бойко. – Скільки можна товкти воду в ступі? Кожний знає що має робити! Той гроші збирає, той на Майдан їде, той пику товче біло-голубим. А ви що вмієте робити, Несторе ви наш літописцю? Чому на Майдан не їдете?
— А тут хто буде все організовувати? – парирував Гнатів, на що Бойко гучно і відверто зареготав.
У будь-якій компанії завжди знайдеться людина, котра зробить усе, аби справи йшли шкереберть. Таким був Любомир Бойко. За його відсутності рада, можна сказати, працювала продуктивно. Коли ж він зрідка на ній з'являвся, завжди виникали конфлікти й скандали.
Мабуть, це трапилось би і того дня, якби Ромко Хробак не запропонував зробити невеличку перерву, всім вгамуватись, а потім продовжити плідну роботу.
На диво, його послухали, а Мацьків прожогом кинувся до туалету, бо влитий сьогодні алкоголь нагадав про себе.
49
Якщо спочатку Вітя тримався Юлі й ні на крок не відпускав її від себе, то потім освоївся. Велике місто, яке накрило його з головою і злякало, поволі відпускало. Ніколи раніше він не бачив такої хмари людей. У Дрогославі майже всі були йому знайомі. Тут маса нових облич пригнічувала його.
Дрогославці, які кучкувалися біля намету, були Юльці незнайомі. Пізнала лише Світланку Мацьків, доньку головного редактора "Дрогославської зорі", з якою вчилась на одному курсі, але у різних групах. Дівчата обнялись і поцілувались, хоча зазвичай в університеті ніколи цього не робили.
Вітя потрапив під особливу увагу Петра Панасенка, з яким уже неодноразово зустрічався у кнайпах Дрогослава. Той завжди підгодовував його. Петро дав Віті два великих бутерброди з салом й гірчицею й із задоволенням дивився, як хлопець уплітав їх, аж за вухами лящало. Від гарячого чаю малий Германсдерфер відмовився, але з великою насолодою пив помаранчевий сік з паперового пакета. Йому ще жодного разу не довелося скуштувати такої смакоти.
Юлька була зла на Данила Галича. З часу приїзду до Києва він, здається, не звертав на неї жодної уваги. Чоловік, якого вона тепер найбільше жадала, часто надовго кудись відлучався, не кажучи їй ні слова, а вона страждала, чекаючи на його повернення, не чула про що тарахкотіла Світланка.
Вітя кудись зник, хоча, здавалося, ще недавно був поруч. Юлі стало зле, бо вона розуміла, що означало для такої людини загубитись у Києві. Вона оглянулась туди-сюди, але за спинами людей нічого не могла побачити.
Світлана прочитала на її обличчі занепокоєння й, зрозумівши у чому річ, сказала Юльці байдужим тоном:
— Та не переживай! Нікуди він не дінеться!
Легко їй було таке казати, а Юлька встигла поріднитися з Вітею. Вона ходила Майданом Незалежності й молила Бога, аби хлопець повернувся. Два чи три рази здалеку їй ввижався Вітя. Вона вигукувала його ім'я, хоча у какофонії голосів і звуків нічого не можна було розібрати, протискувалась крізь натовп, підходила ближче, але це, звісно, був не він. Нарешті вона й сама заблудилась і йшла навмання. Після довгих блукань, виснажена не стільки фізично, скільки морально, приплелася до дрогославського гурту й побачила Вітю, який плакав. Вона кинулася до нього, а він обійняв її, у нього крізь сльози уже з'явилась усмішка. Всі довкола радісно заплескали у долоні.
— Розумієте, Вітя ходив зі мною до штабу, — виправдовувався, мов наївна дитина, Петро Панасенко. – Коли ми прийшли назад, він побачив, що вас нема, і розплакався. Не гнівайтесь на мене.
Юлька сміялась разом з Вітею, який розмазував залишки сліз по брудному обличчю. Їй стало тепло на душі, коли Петро Панасенко з кумедним виразом сказав:
— Він вас любить.
Василівка пригорнула Вітю до себе і поцілувала його у щоку. Світланка здивовано глянула на неї. Вона з відразою дивилася на цього пришелепкуватого, силкувалася приховати це, але погляд зраджував її. Втім, ніхто навколо цього не помічав.
До дрогославців, вітаючи земляків, прибилися Максим Нагачівський і Марта Гриневич. Юлька спочила поглядом на красеневі-чоловіку. Вона одразу помітила, як закохано дивиться Марта на Максима. Той, здавалося, байдуже приймав її кохання. Весь його вигляд говорив, що іншого просто бути не може. "Я б тебе провчила як зазнаватися", — зі злістю подумала Юлька, але потім вгамувала свій гнів досвідченої жінки.
Звідкись вигулькнув Данило Галицький.