А як врахувати, що з тих запляно-ваних ще з 25% не буде з різних причин надруковано, то картина виглядатиме ще гірше.
Збірник Печать СССР подає, що в Україні в 1961 р. видано 4041 брошур та книжок українською мовою, а в 1968 р. лише 2944. Отакими швидкими темпами йде русифікація українського народу. Тим часом російською мовою, навпаки, щороку в Україні друкують все більше й більше. Так вТ956 р. було надруковано російською мовою 3200 публікацій, у 1960 — 3893, у 1965 — 4023, у 1970 — 4682, а в 1972 — 5497 публікацій. З тих же статистичних відомостей бачимо, що останнім часом російські видання в Україні переважають українські на 80-90%. У 1973 р. в Україні видано 131 серійне видання, а російською мовою — 264 назви, до того ж тиражі російських видань значно більші.
Коли ще поглянемо на тиражі пропагандивних видань, то побачимо, що на них паперу не шкодують: за радянською статистикою, на пропагандивні й політичні видання давалося 33% загальної кількости, а на художню літературу тільки 9%. А київський Блокнот пропагандиста, що виходить двічі на місяць, друкують 435 тисяч примірників.
Не краще стоїть справа і з виданням газет. Більшість їх виходить російською мовою. Лише в 1962 р. переведено на російську мову 15 газет. Видання Статистика СССР подає, що загальний річний тираж усіх українських газет в Україні становить 2.752.558 прим. Але в той же час тираж самої російської газети Известия становить 2.820.000.
Книжкова й газетна продукція СРСР у 1973 р. виглядала так: у відсотках російською мовою друкувалось 80.4, а українською — 3.9.
Та якщо декому здається, що все ж в Україні друкується більше видань українською мовою, ніж російською, якщо хтось подумає, що попередньо подані відомості застарілі, то для доказу радимо взяти Щодекадний бібліографічний бюлетень, що його видає Державний комітет Української PCP у справах видавництва, поліграфи і книжкової торгівлі. Ось чч. 22, 23 і 24 за серпень 1980 р. Візьмемо перше. Підрахувавши, скільки яких публікацій вийшло, побачимо, що українською мовою протягом першої декади серпня 1980 р. вийшло 47, а російською — 58. Про велику різницю в кількості видань промовляє й те, що російською мовою щотижня виходить каталог видань, що має 88 стор., а український Щодекадний бюлетень друкують лише на 23 сторінках, у якому більшість видань російською мовою, як подано вище.
Читачі київської Літературної України ще минулого року бачили, що в 1980 р. був у газеті відділ чи колонка: Нові видання, але цього року його вже немає. Можна бути певним, що його зліквідували, щоб читачі не бачили, що останнім часом книжок російською мовою виходить більше, ніж українською. А це ж був яскравий показник русифікації.
Давніше майже в кожному числі був куток Навколо слова, де критикувалося видання за недобру мову, русизми, стилістичні викрутаси, але тепер цього кутка вже майже не буває. Та й не диво, бож уже і в словниках зустрічаємо такі суто російські слова, як сахар, вторгаться, вагомий, нанос, а за слово русифікація ще в 1934 році один автор зазнав критики в російській пресі.
Окрема тема, що свідчить про русифікацію й винародов-лення — це вивожування чи забирання з України населення на цілину, молодь до технічних шкіл у Росії (по 200-300 тисяч щороку), звідки їх мало повертається в Україну. Про це широко подано в Сучасності ч. 2 (162) за 1974 р. у статті Мирослава Прокопа Перемішування населення СРСР і Україна.
Як іде русифікація на видавничому полі, бачимо й з того, що в 1963 р. відбулась в київському в-ві Дитвидав нарада письменників. Директор в-ва доповів, що в річному пляні 263 назви, але з них лише 85 назов українських письменників, а решта — переклади з російської та інших мов. Це обурило письменників, і Марія Пригара назвала в-во не Дитвидав, а Перекладвидав.
Одночасно письменники критикували тиражі дитячих видань, які щороку зменшуються: давніше пересічний тираж дитячої книжки був 90 тисяч, а тепер лише ЗО тисяч.
У газеті Літературна Україна полтавський гуморист Ковінька писав, що якось відвідав він село Лютенька на Полтавщині. В сільраді йому скаржилися, що вони передплатили на на 10 тисяч українських газет та журналів, а їм прислали цілу купу російських, які дійсно купою лежали на ша
* Статистичні відомості подаємо за виданням Печать СССР, Летопись периодических изданий СССР — 1971-1974 рр., каталоги Нові книги України та розвідки на цю тему, надруковані в Сучасності ч. 10 — 1972 р., ч. 4 і 6 — 1974 р., ч. 3 — 1975 р., ч. 3 — 1976 р., а також Щодекадний бібліографічний бюлетень ч. 22, 23 і 24 з серпня 1980 р.
фі, бо ніхто ними не цікавився.
В іншому числі тієї ж газети Марія Пригара та Наталя Забіла писали, що твори орденоносця Олеся Гончара, видані в Москві російською мовою, можна знайти й купити в кожній українській книжковій крамниці. Але творів того ж автора, виданих у Києві українською мовою, не можна дістати навіть в книгарнях поблизу Києва. А поет Петро Дорошко писав в тій же газеті, що він об'їхав три області з літературними виступами й побачив, що по книжкових крамницях майже немає українських видань. А в селі Купичеві, поблизу Ко-лодяжного на Волині, де жила славна Леся Українка, у будинку культури серед книжок, розкладених перед покупцями, не було жодної української книжки, ні з прози, ні з поезії. Отак виглядає московський інтернаціоналізм на практиці.
Нечувана русифікація провадиться по всіх ділянках українського життя. У 1964 р. прибув з Одеси до Мельборну па^ роплав по пшеницю. Серед обслуги пароплава багато укргГ їнців, що видно було не тільки з мови, а і з списка всіх, що працювали на пароплаві. Але в пароплавній книгозбірні не було жодної української книжки. А коли я звернувся до капітана й запитав, чому такий стан з книжками, він нахабно зміряв мене очима з голови до ніг, а потім сказав: А разве Киев это не Росссия? І це відповів член партії, відповідальна людина. Мимоволі хочеться запитати, чи може бути щось подібне на пароплаві з Греції, з Німеччини, Франції чи навіть з Росії, де не було б літератури рідною мовою?
За радянською статистикою, у 1963 р. на 10 тисяч населення Росії припадав 161 студент, а в Україні на ту саму кількість населення — тільки 129 студентів. Також на 10 тисяч населення в Росії було 33, але в Україні тільки 16 науковців.
Такий стан і з театрами. З доповіді голови Раднаркому YPCP Коротченка довідуємося, що в Україні в 1960 р. був 61 професійний театр. Але з того числа тільки ЗО українських, а решта російські. Зрозуміло, що сьогодні цей стан ще погіршився. В Одесі з шести театрів сьогодні тільки один український. Відомо також, що кілька років тому в Дніпропетровську зрусифікували оперу, приславши з Москви своїх адміністраторів і мистецьких керівників.
Та русифікація не тільки жорстока, а часом буває й кривава. Французький письменник й історик Ролянд Гошер написав і видав книжку Опозиція в У PCP, в якій поруч багатьох інших фактів розповідає один жахливи випадок, пов'язаний з протестом проти русифікації. Цю подію Р. Ґошер подає на підставі свідчень колишнього професора Харківського університету Ратіавза, який у 1962 році переїхав до Ізраїлю. У 1951 році, як свідчить професор, ще за життя Сталіна, українські студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 із них зазнало репресій: багато вислано на Сибір, а 33-ох, на підставі вироку закритого суду, розстріляно. Через 10 років після того проф. Ратгавз був у Києві й пішов відвідати ректора Київського університету. Це було 23-го травня 1961-го року. Біля університету Ратгавз побачив авта НКВД. У коридорі університету були енка-ведисти, а під стінами стояв довгий ряд студентів з піднесеними догори руками. Енкаведисти перевіряли, чи на руках тих студентів немає слідів чорної фарби. Причиною того слідства, свідчить проф. Ратгавз, було те, що на стінах, на підлозі і навіть в підвалах семи будинків університету була намальована чорною фарбою цифра 33. Проф. Ратгавз вважав, що в тому малюванні мусило брати участь щонайменше сто студентів. Символ 33 появився в той час теж на стінах університету у Львові. Так студенти Києва і Львова відзначили те криваве десятиліття.
Тож і не дивно, що коли в одній технічній школі у Львові якийсь студент запитав лектора, чому він читає лекції російською мовою, адже всі слухачі українці і їм зрозуміліше, коли б виклади були українською мовою, то наступного дня КҐБ викликало батьків того студента й допитувалось, хто намовив їхнього сина ставити такі питання.
Навіть коли у Львівському університеті створився гурток прихильників української мови на чолі з професором-мовни-ком і вони постановили розмовляти між собою лише своєю рідною мовою, то у львівській газеті появилася стаття під назвою Гнилизна, і тих студентів і професора було виключено з університету. Отакий жорстокий той московський інтернаціоналізм.
Відомо, що на цілину вивезено великі тисячі українського люду, але там не відкрили жодної української школи, не видають жодної української газети. Влада це пояснює тим, що люди самі не бажають. А коли група ініціяторів почала вживати заходи, щоб відкрити українські школи, то цих ініціяторів відразу розкидали в різні кінці Казахстану, і справа погасла.
Можна ще наводити тисячі нових прикладів з найновішої статистики в СРСР, що свідчить про заходи до тотальної русифікації. Досить сказати, що в Харкові 8 років тому було тільки 5% українських шкіл, а сьогодні вони всі переведені на російську мову. Не краще й з університетами та інститутами в Україні. Сьогодні вони майже всі цілком русифіковані. Лише в деяких ще викладають українську мову та літературу, а решта предметів викладається російською мовою. І не дивно, що учні десятирічок часто самі просять вчителів читати їм лекції російською мовою, бож до університетів та технічних вузів доводиться складати іспити російською мовою. До того ж всі установи, організації, все листування провадиться російською мовою. Нашу мову зробили непотрібною.
Для прикладу, можна згадати, як ця русифікація переводиться в життя. У 1939-40 р. в Першому Медичному Інституті в Харкові три професори викладали ще українською мовою.