Згадаймо хоч би пісню "За Сибіром сонце сходить". Та найширше відображений Кармелюк в нашій клясичній і сучасній літературі. Написали поважні твори про нього Михайло Старицький, Марко Вовчок, Сухо-дольський (драматичний твір), Василь Кучер, Степан Васи-льченко, Василь Костенко (в музиці), в малярстві — О. Си-ротенко, режисер Г. Тасін створив фільм "Кармелюк". Написано про Кармелюка також і кілька публіцистичних праць, що вийшли окремими виданнями, та видано збірник різних авторів. Не даром і Тарас Шевченко називав його "славним лицарем".
Тож наш сучасник Володимир Ґжицький мав нелегке завдання написати роман, не потрапивши під вплив відомих уже літературних творів: дати нове трактування, знайти нові риси й відтінки в житті й діяльності завзятого бунтаря проти кріпосництва і кріпосників. І Володимир Ґжицький знайшов свій шлях у творенні нового історичного полотна. У противагу романтичним принципам Вальтера Скотта та Михайла Старицького, де зустрінемо майстерного, але вигаданого, домальованого власною уявою й фантазією, далекого іноді від історичної правди героя. Вол. іжицький написав цілком реалістичний твір, ніби роман-хроніку, поклавши в основу справжні Оіографічні відомості про славного Кармелюка.
У Вальтера Скотта твір "Робін іуд" сповнений різного штукарства, пригод, історій, якими легко можна було оперувати, оо сам герой твору леґендарна фолкльорна постать. У Мих. Старицького Кармелюк Олижчии до історичної дійсно-сти, але автор наділив його романтичними ознаками, "облагородив" до тої міри, що Кармелюк бував у Франції з своїм паном, знав добре французьку мову, мав любовні пригоди з дружиною пана Ііігловського, Розалією, де він був кріпаком, мав шляхетний вигляд і поводження.
іжицький ґрунтовно простудіював численні історичні архівні матеріали, документи, спогади сучасників Кармелюка, матеріяли судових процесів, донесення ісправників скарги потерпілих панів, що переважно були поляками. Тому перед читачем стає на повний зріст живий образ борця проти жорстокости й визиску та знущання з боку кріпосників. Більше того, автор згадує багато автентичних прізвищ справників, генералів, панів, селян-спільників Кармелюка і назов місцевостей.
Народився Кармелюк 1787 р. в селі Головчинцях, Літинського повіту на Поділлі, в кріпацькій родині. Коли йому було 24 роки, пан Піґловський віддає свого кріпака Устима на вимогу своєї дружини, Розалії, за непослух "у москалі". Термін військової служби тоді був 25 років. В дорозі до Ка-м'янця-Подільського Кармелюк вибиває собі два передні зуби з надією, що його згідно закону, не візьмуть через це до війська. Але й це не допомогло, і він рятується втечею. Його згодом знаходять, заарештовують, карають биттям та кидають до в'язниці. Він знову тікає та організовує групи спільників, нападаючи на маєтки найжорстокіших панів. Найперше напав на маєток пана Піґловського, покаравши биттям жорстоку Розалію так, як вона карала своїх кріпаків.
Проти Кармелюка об'єднуються всі навколишні польські пани: Янчевський, Орловський, Хойнацький та сам Піґловський. Крім цього, на боротьбу проти Кармелюка викликають загони війська, а навколо маєтків будують високі мури, створюють навіть комісію у справі боротьби проти Кармелюка та цілої мережі повстанців чи бунтарів, що почали діяти в трьох повітах.
З допомогою зрадників та шпигунів, влада шість разів арештовує Кармелюка і жорстоко карає биттям та засланням на Сибір. З того чотири рази Кармелюк був засуджений на заслання, тричі — на Сибір, до Тобольська, і один раз до Архангельська. Чотири рази він втікає з заслання, вириваючись з найтяжчих і найнебезпечніших обставин. Підраховано, що, тікаючи з чужини, Кармелюк пройшов 15.000 кілометрів, що в наслідок присудів він дістав 4.000 шпіцрутенів та 220 канчуків. Іноді за один раз йому давали 400 шпіцрутенів або 100 канчуків, від чого інші засуджені гинули на місці, а Кармелюк мовчки витримував катування і при першій нагоді знову тікав.
Спритність Кармелюка можна бачити з багатьох його карколомних втеч і нападів. Сидячи одного разу в казематі Ка-м'янець-Подільської в'язниці, він дістав від канцеляриста в'язниці Барабаша пряжу і свердло. Пізніми ночами він плете мотуз або розбирає кахляну піч, складає в стовпчик, стає на нього і густо свердлить у квадраті стелі дірки, заліплюючи хлібом. А на день ховає свердло й мотуз під дошки, а кахляні плити знову повертаються до печі на своє місце, ніби їх ніхто й не відлуплював. Коли все було готове, а під високими мурами в'язниці стояли три його спільники з кіньми, Устим виштовхує обсвердлений квадрат стелі й опиняється на горищі, а вилізши через душник, спускається додолу. Та виявилось, що мотуз на кілька метрів закороткий, і він стрибає на руки спільникам. Потім сідає на приготованого коня і всі разом зникають у темряві. Отже він знову з'явллється серед ватаги бунтарів і месників, карає й палить панські маєтки, сподіваючись, що за ним піде весь нарід і таким чином повалить кріпацьку систему.
Понад 20 років гуляв Кармелюк, караючи жорстоких кріпосників, аж поки в наслідок зради жінки свого спільника, Оляни, був забитий у засідці 1835 року.
Тож роман Ґжицького, що правдиво змальовує все життя й боротьбу Устима Кармелюка, справляє сильне враження і читається, як документальний твір. Автор провів українського Робіна Гуда — Кармелюка, від народження до смерти через безліч його злигоднів, втеч, боротьби, мандрів, показавши всі жахи кріпацької дійсности й безправ'я царського ладу. Дарма, що тема попереднього історичного роману про опришка Олексу Довбуша дуже подібна, автор зумів знайти нові фарби й майстерність відобразити цю дійсність інакше, і в цьому його заслуга.
В цьому романі знову трапляються русизми, які, певно, автор "придбав" на далекій півночі в холодній Республіці Комі, де він поневірявся багато років, хоч він ніколи не був опришком, але засуджений був жорстокіше, як за царського ладу.
Тож "ріжуть вуха" такі русизми або кальки з російської мови, як "захищать" (боронити), "голодовка", "не здоб-рувати", "посилає за допомогою", "поляна", "людей ганяли за грибами" (по гриби). Також автор зловживає словами чоловічого роду в давальному відмінкові, даючи закінчення у, а не —ові, як "командиру" замість "командирові", "хаму" замість "хамові" тощо.
Володимир Ґжицький, який належить до старшої Генерації письменників, пройшов великий і складний творчий і життєвий шлях, зазнав багато і незаслуженого горя, лишив нам, крім власних творів, багато перекладів з польських письменників, як клясиків, так і сучасних. Серед них окремі твори Адама Міцкевича, Юліяна Словацького, Болеслава Пруса, Казімєжа Тетмаєра, Ґабрієлі Запольської та інших, хорон, ні співчуття родині не висловила навіть Спілка пись-
У 1973 р. наш автор написав спогади під назвою "Великий сонях". Видавництво "Радянський письменник" прийняло їх до друку. Наприкінці того ж року вони мали вийти з друку: автор зробив уже коректу, з дня на день чекав, що одержить свою книжку спогадів, назву яких в-во змінило на "Мої побратими". Але несподівано "Літературна Україна" принесла сумну вістку, що Володимир Ґжицький помер 19 грудня 1973 р., на 79-му році життя. Відомо, що ще за тиждень до смерти автор почував себе добре, писав про це й авторові цієї розвідки — і враз серце спинилось. Можна припускати, що після численних арештів серед письменників та діячів української культури, що відбулися в 1973 р., коли В. Ґжицький зробив уже коректу своїх спогадів і вони мали вийти, дехто з репресованих був у числі згаданих у спогадах, а тому й книжку було заборонено. А для слабого здоров'я автора спогадів це могло бути великим ударом, що й спричинило несподівану смерть. Це припущення підтверджують ще й ті факти, що по смерті В. Ґжицького у пресі було тільки коротке повідомлення письменника Романа Лубківсь-кого про життєвий і творчий шлях покійного, але ні про похорон, ні співчуття родині не вислоовила навіть Спілка письменників.
Лише недавно київська "Літературна Україна" між іншим згадала, що серед літературної спадщини Володимира Ґжицького ще зберігаються недруковані твори, а серед них і спогади про письменників "Мої побратими". Але не згадано, чому їх зняли з друку в момент виходу книжки, коли помер автор.
Подаючи цей огляд життя і творчости Володимира Зе-ноновича Ґжицького, цього щирого патріотичного письменника, необхідно підкреслити, що в його особі наша література мала талановитого творця великих епічних полотен, оповідань і п'сс, але, на жаль, безпідставне 21-річне заслання та подальші обставини не дали йому можливости віддати всю свою енерґію й майстерність рідній літературі й народові.
ПРО ОЛ. ВАРАВВУ (КОБЦЯ) ТА ЗУСТРІЧІ З НИМ
( 1889 — 1967 )
В житті часто так буває, що, прочитавши випадково твір якогось письменника, відразу стаєш прихильником його творчости і перечитуєш все, що з'являється з-під його пера. До певної міри так трапилось і з творчістю письменника Олекси Петровича Кобця. Правда, мені не вдалося прочитати всього доробку цього автора, зокрема перших його збірок поезій, але те, що довелося читати, лишило тривале враження.
Ще будучи школярем, скоро по Першій світовій війні, пораючись у скрині свого дідуся на Полтавщині (а скриня була повна старих книжок та журналів), натрапив я на невеличку книжечку — драматичний етюд О. Кобця "В Тарасову ніч", Це був віршований твір, написаний ще в австрійському полоні. Він мав лише якихось 20 сторінок друку, але його щирість, простота й образність, романтика минулого України і патетичний кінець, де автор в символічній кар-тині змалював визволення України — все це було якоюсь цілющою водою для моїх молодечих мрій і бажань. І цей невеличкий твір, із двома десятками рідкісних українських видань, я взяв з собою, вирушаючи з рідного міста у життьові мандри.
Років через десять після прочитання тієї одноактової п'єски, шукаючи куточка під кривавим сталінським сонцем, опинився я в Харкові. Після кількарічної праці на фабриках і заводах, навчаючись у вечірній час і друкуючись на сторінках тодішньої преси, працював я вже на редакційно-видавничій роботі* Там познайомився з багатьма письменниками та працівниками редакцій.